Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 41

А поблизу, біля гирла Лісової річки, стояло дивне місто, про яке гобіт почув, підслухавши балачки ельфів у королівських льохах. Стояло воно не на березі, хоч там видніло кілька хатин та будівель, а просто посеред озера, тільки скелястий мис, утворюючи затишну бухту, захищав місто від крутняви річкової води. Великий дерев'яний міст вів од берега до гомінкого, теж дерев'яного міста, вибудованого на величезних палях — цілих стовбурах лісових дерев, — і це було місто не ельфів, а людей, що досі насмілювались жити тут, неподалік від драконової гори. Ці люди досі жили з торгівлі; товари пливли до них з півдня по великій річці, а тоді їх перевозили на возах, повз водоспад. У славні, давноминулі часи, коли трохи північніше від озерян процвітав Діл, вони були багаті й могутні, на водах тоді скрізь снували флотилії човнів, котрі — повні золота, котрі — воїнів у кольчугах, і велися тоді війни, вершилися подвиги, що нині стали просто сивою легендою. І досі, коли відплив оголяв смугу землі, попід берегом видніли гнилі палі — рештки міста, більшого за теперішнє.

Але люди з усього того мало що пам'ятали, хоч дехто ще співав старовинних пісень про гномівських королів Самітної гори, про Трора і Траїна з племені Дуріна, і про те, як прилетів дракон і як погинули володарі Долу. Дехто ще співав, що Трор і Траїн повернуться колись і золото потече ріками з воріт гори, й весь край задзвенить новими піснями й новим сміхом. Але ця мила легенда не дуже заважала їм займатися своїми буденними справами.

Як тільки з міста загледіли діжковий пліт, від паль відпливли човни й залунали голоси, вітаючи плотогонів. Потім кинуто мотузки, піднято весла, і скоро пліт витягли з течії Лісової річки й, повз високий скелястий мис, привели в невеличку бухту Озерного міста. Пришвартовано барила недалеко від входу з берега на великий міст. Незабаром прибудуть люди з півдня і заберуть деякі з барил, діжок із собою, а решту наповнять добром, що привезли до Озерного міста, щоб відправити їх назад — угору по Лісовій річці, до осель лісових ельфів. А тим часом ельфи-плотогони й люди-човнярі, полишивши барила на мілководді, подалися бенкетувати в Озерне місто.

Ото подивувалися б ті плотогони з човнярами, коли б побачили, що сталося біля берега після того, як вони пішли й запали сутінки! Спочатку Більбо розрізав мотузку, що обхоплювала одне барило, підштовхнув те барило до берега й відкрив накривку. З барила почулося стогнання, а тоді виліз вельми жалюгідний гном.

Мокра солома заплуталася йому в брудну бороду, весь він був такий побитий і закоцюблий, вим'ятий, у синцях, що ледве стояв на ногах. Заточуючись, прочалапав він по мілизні й, стогнучи, впав на берег. Вигляд він мав захарчований і дикий, мов пес, якого посадили в будку на ланцюг і тиждень не давали їсти. Це був Торін, але впізнати його можна було хіба за золотим ланцюжком і за синім кольором забрудненого й подертого нині каптура з довгою срібною китицею. Не скоро він спромігся навіть мовити гобітові чемне слово.

— Ну то як, живі ви чи мертві? — сердито запитав Більбо. Мабуть, гобіт забув, що мав принаймні на одну добру вечерю більше, ніж гноми, та й міг ворушити руками-ногами, не кажучи вже про розкіш дихати вільним повітрям. — Ви досі в тюрмі чи на волі? Якщо хочете дістати їжі та якщо хочете йти далі до кінця цієї дурної пригоди (зрештою, вона ваша, а не моя), то поляскайте себе по боках, розітріть собі ноги та допоможіть мені випустити всіх інших, поки можна!

Торін, звісно, не міг не погодитися з гобітом, тож, постогнавши ще трохи, підвівся на ноги і, як міг, став пособляти Злоткінсові. Тяжка й препогана то була робота: спотикаючись у холодній воді, вишукувати потрібні діжки. На вистукування і заклики подати голос змогло відгукнутися тільки шестеро. Більбо й Торін знімали накривку, а тоді попідруки виводили гнома на берег, де той сідав чи падав на землю, бурмочучи й стогнучи; бідолахи були такі змоклі, побиті й закляклі, що й невтямки їм було: це ж вони вже на волі! Що й казати вже про те, щоб подякувати, як годиться…

Балін і Двалін натерпілися чи не найбільше, тож безглуздо було просити їх іти помагати. Біфур з Бофуром не так позабивались і намокли, але полягали й відмовилися робити хоч що-небудь. Зате Філі й Кілі, що були молодші (як на гномів) і запаковані краще — більше соломи та в невеликі діжечки, — повилазили нівроку, бадьорі собі, потираючи десь якесь забите місце й розминаючись на ходу.

— Довіку не чути б мені більше, як пахнуть яблука! — заявив Філі.— Моя діжечка була повна того запаху. Всю дорогу чути запах яблук, коли не можеш поворухнутися, закляк від холоду й тебе нудить від голоду, — це ж так і до божевілля недалеко! Тепер я їв би все на світі — але жодного яблука не з'їв би!

Філі й Кілі залюбки взялися допомагати, і з їхньою поміччю Більбо й Торін розшукали нарешті й повитягали з діжок решту товариства. Бідолашний старий Бомбур чи то спав, чи був без тями; Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн накрвталися води і здавалися напівживими. Всіх їх, таких безпомічних, довелося переносити по

одному й класти на березі.

— Ну, от ми й прибули! — сказав Торін. — І я гадаю, ми повинні дякувати нашим зорям і панові Злоткінсу. Я певен, він має право сподіватися від нас дяки, хоча добре було б, якби він улаштував нам вигіднішу мандрівку. І все одно — ми ще раз у боргу перед вами й до ваших послуг, пане Злоткінс. Безперечно, ми відчули б належну вдячність, коли б наїлися та підлікувались. А тим часом — що далі?

— Я пропоную Озерне місто, — сказав Більбо. — А що ж іще?

Звичайно, більш нічого було запропонувати; отож, покинувши решту, Торін, Філі, Кілі й гобіт подалися берегом до великого моста. Біля входу на міст була сторожа, але стерегла вона не дуже дбало, бо давно вже ніхто не загрожував місту. Коли не рахувати поодиноких сварок за річкове мито, озеряни були в дружбі з лісовими ельфами. Всяка інша людність жила далеко звідсіля, і дехто з міської молоді відверто сумнівався, чи є якийсь там дракон у Самітній горі, й сміявся з дідусів та бабусь, котрі запевняли, що в свої молоді літа бачили Смауга в небі.

Не диво, що сторожа пила й реготала біля вогнища у своїй сторожці та й не чула ні як розкривали діжки, випускаючи гномів, ні як підійшли четверо розвідників.

Як же вони були вражені, коли на порозі став Торін Дубощит!

— Хто ви такі й чого вам треба? — закричали вони, скочивши на ноги й шукаючи свою зброю.

— Я — Торін, син Траїна, сина Трора, короля Самітної гори! — голосно проказав гном, і вигляд у нього був справді по-королівському владний, попри подертий одяг і брудний каптур. Золото блищало в нього на шиї, золотом він був підперезаний, пронизливо дивилися його чорні, глибокі очі.— Я повернувся. Я хочу бачити голову вашого міста!

Зчинилося неймовірне сум'яття. Простодушніші повибігали надвір, так ніби сподівалися, що гора зазолотіє серед ночі і враз жовтими стануть води озера.

Начальник сторожі виступив наперед.

— А це хто? — запитав він, показуючи на Філі, Кілі та Більбо.

— Сини дочки мого батька, — відповів Торін, — Філі й Кілі з племені Дуріна, і пан Злоткінс, що мандрує з нами із західних країв.

— Якщо ви прийшли з миром, складіть свою зброю! — звелів начальник сторожі.

— У нас немає зброї,— заявив Торін, і це була правда: лісові ельфи відібрали в гномів їхні ножі, а з ними й славетного меча Оркріста. Гобітів короткий меч був, як завжди, схований при тілі, але Більбо змовчав про це. — Як сказано в давньому пророцтві, ми повертаємося додому, і зброя нам не потрібна. Та й не стали б ми битися з таким великим загоном. Відведіть нас до вашого голови!

— Він на бенкеті,— сказав начальник.

— Тим більше причин, щоб повести нас до нього, — втрутився Філі, якому набридли ці урочисті перемовини. — Ми зморені, ми помираємо з голоду після далекої дороги, і позаду лишились наші хворі товариші. Краще поспішіть, і досить слів, а то глядіть, вам ще перепаде від вашого голови.