Серця трьох - Лондон Джек. Страница 30

— Бач! — вигукнув через півгодини Генрі, коли вони вийшли на перевал, з якого відкрилася гірська панорама. — Дідько б узяв! Ці довгополі хлопці з рушницями не такі вже й дикуни. Глянь-но, Френку! У них тут ціла система сигналізації! Бачиш те дерево, а ген те, велике, на тім боці ущелини. Подивися, як рухаються гілки.

Останні кілька миль полонених вели із зав’язаними очима, потім, не знімаючи з них пов’язок, впустили до печери, де сидів той, хто уособлював Сувору Справедливість. Коли пов’язки були зняті, вони побачили, що перебувають у просторій і високій печері, освітленій безліччю смолоскипів, а перед ними на троні, висіченому в скелі, сидить сліпий чоловік у полотняній рясі; біля його ніг, торкаючись плечем його коліна, вмостилася красуня метиска. Сліпий заговорив; голос у нього був чистий і дзвінкий, як срібний дзвіночок, а мова — людини, навченої роками і тяжким життєвим досвідом.

— Ви волали до Суворої Справедливості. Я слухаю. Хто вимагає безстороннього і справедливого рішення?

Усі мимоволі відступили назад, і навіть начальник поліції не насмілився перечити законам Кордильєр.

— Серед вас є жінка, — продовжував Сліпий Розбійник. — Нехай вона говорить перша. Усі смертні — і чоловіки, й жінки — . мають якусь провинність або принаймні їх у чомусь звинувачують.

Генрі і Френк хотіли було стримати Леонсію, але вона, усміхнувшись кожному з них, подивилася на Справедливого суддю і дзвінко і чітко вимовила:

— Я винна лише в тім, що допомогла своєму нареченому уникнути страти за убивство, якого він не скоїв.

— Я вислухав тебе, — сказав Сліпий Розбійник. — Підійди до мене.

Люди в рясах підвели Леонсію до сліпого і змусили опуститися перед ним на коліна; обоє закоханих у неї Моргани з хвилюванням стежили за кожним її рухом. Метиска поклала руку старого на голову Леонсії. З хвилину в печері панувало урочисте мовчання — пальці сліпого лежали на чолі Леонсії, прощупуючи биття пульсу на її скронях. Потім він зняв руку і, відкинувшись назад, став обмірковувати рішення.

— Устань, сеньйорито, — вимовив він. — У твоєму серці немає зла. Ти вільна… Хто ще благає Справедливості?

Френк негайно ступнув уперед;

— Я теж допоміг цій людині врятуватися від страти. Ми з ним родичі, хоча і далекі, маємо однакове прізвище.

Він теж опустився на коліна і відчув, як м’які пальці обережно ковзнули по його бровах і скронях, а потім намацали на зап’ясті пульс.

— Тут мені не все ясно, — сказав сліпий. — На душі у тебе не спокійно. Щось тривожить тебе.

Цієї миті пеон раптом вискочив уперед і без дозволу заговорив; почувши його голос, люди в рясах навіть здригнулися, немов той учинив богохульство.

— О Справедливий, відпусти цього чоловіка! — заблагав пеон. — Я двічі сьогодні зрадив його, а він двічі захистив мене сьогодні і врятував від моїх ворогів.

І пеон уже вкотре впав на коліна, але тільки вперше — перед Справедливим вершителем закону, і, тремтячи та завмираючи від забобонного жаху, відчув легенький, але впевнений дотик цього найнезвичайнішого з усіх суддів, перед яким будь-коли люди схиляли коліна. Ці пальці швидко обмацали рани й садна на шкірі пеона, навіть на плечах і на спині.

— Цей чоловік теж може бути вільний! — оголосив Справедливий суддя. — І все ж щось гнітить і хвилює його. Чи немає тут того, хто знає, у чому справа, і міг би нам розповісти?

І Френк зрозумів, яке хвилювання розпізнав у ньому сліпий: кохання до Леонсії, що сушило його і загрожувало порушити його відданість Генрі. Так само швидко зрозуміла це і Леонсія, і коли б сліпий міг перехопити той повний розуміння погляд, яким мимоволі обмінялися молоді люди, і побачити, з якою зніяковілістю обоє негайно відвели очі, він безпомилково визначив би причину хвилювання Френка. Метиска ж помітила це, і серце підказало їй, що тут ідеться про кохання. Помітив це і Генрі, бо мимоволі насупився.

Справедливий знову заговорив.

— Очевидно, це любовна історія, — сказав вій. — Біль, завдаваний жінкою чоловікові. І все-таки я звільняю його. Двічі за один день він став у допомозі тому, хто двічі його зрадив. Його гнітить туга, і все ж він допоміг тому, хто був несправедливо засуджений на смерть. Залишається випробувати ще й цього чоловіка, а крім того, треба вирішити, що вдіяти з цим жорстоко побитим пеоном, який стоїть переді мною і котрий заради власного порятунку двічі за сьогоднішній день проявив душевну слабість, а зараз, відкинувши всякі помисли про себе, виявив силу і мужність.

Він нахилився і почав обмацувати лице пеона.

— Ти боїшся смерті? — несподівано запитав він.

— О великий і святий, страх як боюся! — відповідав пеон.

— Тоді скажи, що ти збрехав про цю людину, скажи, що твої запевнення, начебто він двічі врятував тебе, — неправда, і ти залишишся жити.

Пеон знітився і поник під пальцями сліпого.

— Подумай як слід, — застеріг його старий. — Смерть страшна. Навіки бути нерухомим, стати таким, як земля або камінь, — хіба це не страшно? Скажи, що ти збрехав, і ти житимеш. Ну, говори!

І хоч голос пеона тремтів від жаху, але він знайшов у собі сили показати, що він мужня людина.

— Двічі сьогодні я зрадив його, свята людино. Але я не Петро. І втретє я не зраджу. Я страшенно боюся, але втретє його не зраджу!

Сліпий суддя відхилився назад, обличчя його змінилося й освітилося внутрішнім світлом.

— Добре сказав! — промовив він. — Ти повівся як справжня людина. А тепер вислухай мій вирок: відтепер і довіку ти завжди будеш думати як справжня людина і діяти як людина. Краще вмерти людиною, аніж животіти як тварина. Екклезіаст був неправий. Мертвий лев кращий від живого пса. Йди, відроджений сину, ти вільний!

Проте коли пеон за знаком метиски почав підводитися з колій, сліпий суддя зупинив його:

— Скажи мені, людино, котра лише сьогодні народилася, яка першопричина усіх твоїх бід?

— О Справедливий, моє слабке серце жадало кохання жінки змішаної крові з tierra caliente. Сам я уродженець цих гір. Заради неї я заборгував плантатору двісті песо. А вона взяла гроші і втекла з іншим. Я ж залишився рабом у плантатора. Він непогана людина, та все ж таки плантатор. Я працював, терпів побої і страждав цілих п’ять років, а борг мій тепер досяг двісті п’ятдесяти песо; у мене ж нічого немає, окрім шкіри та кісток, прикритих цим лахміттям.

— А вона була вродлива, та жінка? — м’яко запитав Сліпий суддя.

— Я божеволів від кохання, свята людино. Тепер мені здається, що вона була не така вже гарна. А тоді за неї кращої не було. Кохання палило мені серце й мозок і перетворило мене на раба. А вона утекла від мене однієї ночі, і відтоді я ніколи її не бачив.

Пеон чекав, стоячи на колінах, схиливши голову, а Сліпий Розбійник, на диво присутніх, глибоко зітхнув і, здавалося, забув про все на світі. Його рука мимоволі лягла на голову метиски і погладила її блискучі чорні коси.

— Жінка… — мовив він так тихо, що його чистий і дзвінкий голос звучав, як шепіт. — Завжди жінка, прегарна жінка! Усі жінки прекрасні… для чоловіка. Вони любили наших батьків; вони народили нас; ми кохаємо їх; вони народжують наших синів, аби ті кохали їхніх доньок і називали їх прекрасними, — так завжди було і завжди буде, доки на землі існує людина і існуватиме й кохання.

Глибоке мовчання запанувало в печері, а Суворий суддя поринув у свої думи. Нарешті красуня-метиска ласкаво доторкнулася до нього і нагадала про пеона, що усе ще стояв перед ним навколішки.

— Ось мій вирок, — сказав сліпий. — Ти одержав чимало ударів. Кожний удар по твоєму тілу вже був достатньою платою за борг плантатору. Ти вільний. Іди. Але залишайся в горах і закохайся в жінку з гір. Тобі потрібна жінка, без жінки неможливе життя чоловіка. Йди, ти вільний. Ти, кажеш, напівмайя?

— Так, я напівмайя, — пробурмотів пеон. — Мій батько — майя.

— Вставай і йди. І залишайся в горах зі своїм батьком-майя. Тierra caliente — не місце для чоловіка, народженого в Кордильєрах. Плантатора ж твого тут немає, а тому ми і не можемо судити його. Плантатор є плантатор. Його друзі можуть вважати себе вільними.