Сестра Керрі - Драйзер Теодор. Страница 37
— Ви, місіс Морган, — звернувся режисер до молодої дами, яка мала виконувати роль Перл, — сідайте ось тут. Ви, містере Бамбергер, стійте тут, ось так! Ну, тепер говоріть!
— «Поясніть», — ледве чутно промовив містер Бамбергер. Йому припала роль Рея, закоханого в Лауру; цей персонаж, людина світська, вагається в своєму намірі одружитися з нею, коли дізнається, що вона безрідна сирота.
— Ні, заждіть… що там у вас у тексті?
— «Поясніть», — повторив містер Бамбергер, напружено дивлячись у свою роль.
— Так, — зауважив режисер, — але там сказано також, що ви вражені. Повторіть ще раз, але постарайтеся мати вражений вигляд.
— «Поясніть!» — гукнув містер Бамбергер щосили.
— Ні, ні, це нікуди не годиться! Скажіть ось так: «Поясніть!»
— «Поясніть!» — промовив містер Бамбергер, намагаючись наслідувати режисера.
— Так краще. Далі!
— «Одного вечора, — заговорила місіс Морган, до якої дійшла черга, — батько і мати зібралися в оперу. Коли вони переходили Бродвей, їх, як звичайно, оточила юрба дітей, що просили милостині…»
— Заждіть! — кинувся до неї режисер, піднявши вгору руку. — Вкладайте більше почуття в свої слова!
Місіс Морган глянула на нього так, ніби чекала, що він її вдарить. В її очах спалахнуло обурення.
— Не забувайте, місіс Морган, — додав режисер, не звертаючи ніякої уваги на її погляд, але все ж трохи змінюючи тон, — що ви розповідаєте зворушливу подію. Мається на увазі, що ви розповідаєте прикрі для вас речі. Тут потрібне почуття, схвильованість, ось так: «…їх, як звичайно, оточила юрба дітей, що просили милостині».
— Гаразд, — холодно промовила місіс Морган.
— Ну от, тепер кажіть далі.
—. «Коли мати опустила руку в кишеню, шукаючи дрібних грошей, її пальці доторкнулися до холодної тремтячої руки, яка схопила її гаманець».
— Дуже добре! — перебив її режисер, багатозначно киваючи головою.
— «Кишеньковий злодій! Оце так!» — загорлав свою репліку містер Бамбергер.
— Ні, ні, містере Бамбергер, — поправив режисер, підбігаючи до нього, — не те. «Кишеньковий злодій! Оце так!» Ось як треба.
— Чи не здається вам, — мовила несміливо Керрі,— що було б краще, якби ми спершу просто пройшли наші ролі, щоб переконатися, що ми їх знаємо? Це теж було б нам корисно.
Вона помітила, що не всі учасники спектаклю знають свої репліки, не кажучи вже про те, який вираз вони мають надати своєму обличчю.
— Дуже добра думка, міс Маденда, — мовив містер Квін-сел. Він сидів осторонь, спокійно спостерігаючи репетицію, і час від часу вставляв свої зауваження, на які режисер не звертав ніякої уваги.
— Ну що ж, і справді це буде корисно, — погодився збентежений режисер.
Потім він раптом прояснів і з авторитетним виглядом заявив:
— Давайте пройдемо ролі швиденько, але намагаючись говорити з експресією!
— Добре, — сказав містер Квінсел.
— «Моя мати, — вела далі місіс Морган, поглядаючи то на містера Бамбергера, то в свою роль, — схопила цю маленьку ручку і стиснула її так міцно, що почувся тихий, придушений стогін. Озирнувшись, мати побачила біля себе маленьку дівчинку в лахмітті».
— Дуже добре, — промовив режисер, якому тепер нічого було робити.
— «Злодійку!» — вигукнув містер Бамбергер.
— Голосніше! — зауважив режисер. Він ніяк не міг посидіти мовчки.
— «Злодійку!» — заверещав бідний Бамбергер.
— «Так, злодійку, але їй було не більше шести років, а обличчя в неї було як у янголяти. — «Стій! — крикнула моя мати. — Що ти робиш?» — «Я хотіла украсти», — відповіла дитина. «Хіба ж ти не знаєш, що недобре так робити?» — спитав мій батько. «Ні,— відповіла дівчинка, — я знаю, що жахливо бути голодною!» — «Хто послав тебе красти?» — спитала моя мати. «Вона… ось там, — мовила дитина, показуючи на страхітливу жінку, що стояла у сусідньому підворітті і раптом кинулася тікати по вулиці.— Це стара Іуда, — додала дівчинка».
Місіс Морган читала це все досить безбарвно, і режисер був у розпачі. Він неспокійно походжав туди й сюди і, нарешті, наблизився до містера Квінсела-
— Якої ви думки про них? — спитав він.
— О, я певен, що нам вдасться їх вимуштрувати, — відповів містер Квінсел бадьорим голосом людини, що не пасує перед труднощами.
— Не знаю, — сказав режисер. — Оцей Бамбергер, по-моєму, зовсім не годиться в коханці.
— Кращого немає,— відповів Квінсел і звів очі до неба. — Гаррісон підвів мене в останню хвилину. Де ж ми тепер візьмемо когось іншого?
— Не знаю, — повторив режисер. — Боюсь, що з нього нічогісінько не вийде.
У цю мить Бамбергер вигукнув:
— «Перл, ви смієтеся з мене!»
— Ось, будь ласка! — прошепотів режисер, затуляючи рота рукою. — Боже мій! Ну що можна зробити з людиною, яка так розтягує фрази?
— Зробіть, що можете, — потішив його Квінсел.
Репетиція тривала, і ось настав момент, коли Лаура (Керрі) входить у кімнату, щоб усе розповісти Реєві. Цей останній, дізнавшись від Перл про походження Лаури, написав листа, в якому зрікається її, але не встиг його послати. Бамбергер тільки що закінчив репліку Рея:
— «Треба йти звідси, поки вона не повернулась. Її кроки! Пізно!»—і він мне свій лист, намагаючись засунути його в кишеню.
В цю мить Керрі ніжно починає:
— «Рею!»
— «Міс… міс Кортленд…» — ледве чутно пробелькотів Бамбергер.
Керрі подивилась на нього і раптом забула про всіх і все. Вона почала входити в роль. На устах її з’явилась байдужа усмішка, вона відвернулась, як зазначалося в ремарці, і підійшла до вікна з таким виглядом, ніби перед нею нікого не було. Все це вона зробила так граціозно, що не можна було не замилуватися нею.
— Хто така ця жінка? — спитав режисер, спостерігаючи сцену між нею і Бамбергером.
— Міс Маденда, — сказав Квінсел.
— Я знаю, як її звуть, — відповів режисер, — але хто вона, чим займається?
Не знаю, — промовив Квінсел. — Це знайома одного а членів ложі.
— У всякім разі, вона кмітливіша за всіх інших і, очевидно, її цікавить те, що вона робить.
— І до того ж гарненька, еге ж? — сказав Квінсел.
Режисер відійшов, нічого не відповівши.
У другій сцені, на балу, Керрі грала ще краще і заслужила усмішку режисера; він навіть підійшов і заговорив до неї.
— Ви вже виступали коли-небудь на сцені? — запитав вій ласкаво.
— Ні,— відповіла Керрі.
— Ви так добре граєте, що я подумав, що, мабуть, у вас є вже якийсь сценічний досвід.
Керрі тільки всміхнулась зніяковіло.
Він відійшов від неї і став слухати Бамбергера, що мляво цідив якусь палку репліку.
Місіс Морган помітила цю сценку, і її чорні очі спалахнули заздрістю й злістю.
«Мабуть, якась нікчемна актриска», — зловтішно подумала вона і пройнялася зневагою і ненавистю до Керрі.
Перша репетиція закінчилась, і Керрі повернулася додому, почуваючи, що не осоромилась. Слова режисера ще бриніли в її вухах, і їй не терпілось швидше поділитися своєю радістю з Герствудом. Хай знає, що вона грала добре! Друе теж мав про все дізнатись, і Керрі ледве могла дочекатися, поки він запитає, але гордість не дозволила їй почати самій. Та думки комівояжера були цього вечора зайняті чимсь іншим, і сценічні успіхи Керрі зовсім не цікавили його. Він не підтримав розмови на цю тему і тільки вислухав те, що вона сама йому розповіла. А Керрі одразу втратила красномовність. Він був певний, що в неї все піде добре, і йому вже не було про що турбуватись. А її гнітила і дратувала його байдужість, і тим палкіше хотілося побачити Герствуда. Він здавався їй єдиним другом у всьому світі. На ранок у Друе раптом прокинувся інтерес до її справ, але було вже пізно.
Вона одержала від Герствуда милого листа, в якому він писав, що в той час, коли їй буде вручено цього листа, він чекатиме її в парку. Вона прийшла, і він зустрів її, сяючи, наче ранішнє сонце.
— Ну що, кохана, — спитав він, — як ваші успіхи?
— Непогано, — відповіла вона, все ще трохи стримано, пам’ятаючи про байдужість, виявлену Друе.