Сестра Керрі - Драйзер Теодор. Страница 70

Еймс досить байдуже розглядав залу, і Керрі бачила його гарний профіль. Чоло в нього було високе, ніс масивний, різко окреслений, підборіддя досить приємне, рот теж великий, але гарної форми; темне волосся було розділене збоку проділом. Керрі знов привиділося в ньому щось хлоп’яче, проте то був зовсім дорослий чоловік.

— Знаєте, — промовив він, виходячи з задуми і обертаючись до Керрі,— мені іноді здається, що це сором — витрачати отак стільки грошей.

Керрі дивилася на нього якусь мить, здивована його серйозним тоном. Він, очевидно, замислювався над такими речами, які їй ніколи й на думку не опадали.

— Справді? — спитала вона, зацікавившись.

— Так, — сказав він, — усі тут платять значно дорожче, ніж ця їжа насправді коштує. Тут стільки показного шику!

— А я не розумію, чому б людям не витрачати, коли вони мають змогу? — зауважила місіс Венс.

— Це нікому не шкодить, — додав Венс, який ще вивчав меню, хоч уже все замовив.

Еймс знову дивився вбік, і Керрі спинила погляд на його лобі. На її думку, він міркував про дивні речі. В його очах, коли він придивлявся до людей навколо, світилася щось лагідне.

— Подивіться на сукню он тієї жінки, — промовив він, знову обертаючись до Керрі, і кивнув головою в тон бік.

— Де? — опитала Керрі, стежачи за його поглядом.

— Он там, у кутку… трохи далі. Бачите, яка в неї брошка?

— Яка велика! — сказала Керрі.

— Такого нагромадження дорогоцінного каміння мені ще не доводилось бачити, — промовив Еймс.

— Ви маєте рацію, — погодилась Керрі.

Їй чомусь захотілося сказати щось приємне цьому молодикові; вона невиразно відчула, що він освіченіший, ніж вона, що в нього розвиненіший розум. На щастя для Керрі, вона здатна була розуміти, що люди можуть бути розумніші за неї. їй доводилося кілька разів у житті зустрічати людей, які, на її думку, нагадували вчених. Цей сильний молодик, що сидів поруч, з таким ясним, спокійним поглядом, очевидно, знається на речах, яких вона не зовсім розуміє, хоч і схвалює. І Керрі подумала, що для мужчини дуже добре бути таким.

Розмова перейшла на книгу Альберта Росса «Виховання дівчини», що користувалася в той час великим успіхом. Місіс Венс читала цей твір, а чоловік її бачив рецензії в газетах.

— Якої слави можна зажити, написавши книгу! — сказав Венс. — Ось, наприклад, про цього Росса говорять без кінця.

Говорячи це, він дивився на Керрі.

— А я й не чула про нього, — призналася вона.

— Я читала його, — сказала місіс Венс. — Він написав багато. Цей останній роман непоганий.

— Він нічого не вартий, цей Росс, — промовив Еймс.

Керрі звела на нього очі, як на оракула.

— Його писанина майже така сама нікчемна, як і «Дора Торн», — додав він.

Для Керрі це був неначе докір їй самій. Вона колись читала «Дору Торн» і навіть дочитала майже до кінця. Книжка здалася їй непоганою, але вона була певна, що всі вважають цей роман чудовим. І раптом оцей ясноокий, вродливий молодик, що чимсь нагадує їй ученого, висміює цю книгу. Він вважає, що вона нікчемна і що її не варто читати. Керрі опустила очі, вперше в житті відчувши, яка прикра річ неосвіченість.

Проте в словах Еймса не було ні сарказму, ні презирливості. І те, і друге не було йому властиве. Керрі зрозуміла, що він має проникливіший розум, може справедливо усе оцінити, і їй стало цікаво, якої він думки про інші речі. А він, ніби помітивши, що вона слухає його співчутливо, почав звертатись головним чином до неї.

Поки офіціант кланявся, вимахував серветкою, перевіряв, чи досить гарячі тарілки, приносив виделки й ножі й виявляв усі ті дрібні ознаки уваги, які мають викликати в клієнта почуття найбільшого комфорту, Еймс, трохи нахилившись до Керрі, почав просто і цікаво розповідати їй про Індіанаполіс. У нього й справді був жвавий розум, зайнятий найбільш електротехнікою. Проте він не був байдужий також і до інших галузей знання, та й люди, їхні характери, цікавили його. В червоному відблиску канделябра його волосся здавалося рудим, а в очах світилися іскорки. Керрі помічала все це, коли він нахилявся до неї, і почувала себе ще дуже, дуже молодою. Цей чоловік так випередив її! Він розумніший за Герствуда, статечніший і освіченіший за Друе, до того ж від нього віє чистотою, простодушністю, а загалом він надзвичайно приємна людина. Керрі завважила також, що його інтерес до неї якийсь дуже платонічний, почувалось, що вона — десь поза межами його життя і всього того, що його цікавить. Проте його слова знаходили у ній відгук.

— У мене немає ніякого бажання розбагатіти, — сказав він, коли обід уже почався і їжа розгарячила його, — я маю на увазі — розбагатіти настільки, щоб отак витрачати гроші.

— Справді? — опитала Керрі, відчуваючи, що й сама починає пройматися цими, такими новими для неї поглядами.

— Так, немає,— повторив він. — Що це дає? Невже ж це все потрібне людині, щоб бути щасливою?

Керрі недовірливо поставилась до його слів, проте спри-: йняла цю думку, як і все, що походило від нього, з належною пошаною.

«Мабуть, він і в самотині був би щасливий, — подумала вона. — Він такий сильний!»

Містер і місіс Венс раз у раз переривали їхню розмову, і тому Еймс лише коли-не-коли міг сказати кілька фраз, що оправляли таке велике враження на Керрі. Але й цього було досить. Щось у цьому молодикові, а може, в тому світі, у якому він жив, викликало відгук у її душі. Він нагадував їй сцени, бачені в театрі,— сцени незрозумілих для неї страждань і неминучих жертв. Його вплив пом’якшив для неї гіркоту контрасту між її життям і пишнотою, що оточувала її тепер, і цього він досяг спокійною байдужістю, з якою він до всього ставився.

Коли вони вийшли з ресторану, Еймс взяв її під руку, допомагаючи сісти в екіпаж, який повіз їх усіх у театр.

Під час вистави Керрі слухала його дуже уважно. Вія звертав увагу саме на ті місця, які їй найбільше подоба-* лпсь, які оправляли на неї сильне враження.

— Правда, як це чудово — бути актором? — спитала вона.

— Так, я з вами згоден, — відповів він. — Але добрим актором. Театр — це велике діло.

Від цієї похвали в Керрі забилося серце. Ах, якби вона могла стати актрисою, доброю актрисою! Цей чоловік розумний, він стільки знає, і він доброї думки про театр. Якби Керрі вдалося стати видатною актрисою, такі люди, як він, були б і про неї доброї думзки. Вона відчула вдячність до нього за ці слова, хоч вони зовсім не стосувались її. Вона й сама не могла б сказати, чому в неї виникло таке почуття.

Після закінчення вистави раптом з’ясувалось, що Еймс не повернеться з ними.

— Ви хіба не з нами? — мовила Керрі, охоплена незбагненним поривом.

— Ні,— відповів він, — я спинився тут зовсім близенько, на Тридцять третій вулиці.

Керрі нічого більше не сказала, але це прикро її вразило. Вона шкодувала, що приємний вечір доходить кінця, але сподівалася, що попереду ще лишається півгодини. О години і хвилини нашого життя, — скільки горя, скільки скорботи сповняє їх!

Вона попрощалася з удаваною байдужістю. Хіба ж їй не все одно? Проте екіпаж здався їй спорожнілим.

Вона ввійшла в свою квартиру з головою, повною спогадів про сьогоднішній день. Невідомо, чи зустрінеться вона ще коли-небудь з цією людиною. Та хіба ж не все одно? Хіба не все одно?

Герствуд встиг повернутись додому і вже лежав у ліжку. Його одяг був недбало розкиданий по всій кімнаті. Керрі підійшла до дверей спальні, побачила його і відступила. Їй хотілося ще трошки посидіти, хотілось подумати. їй було чомусь неприємно входити туди.

Повернувшись до їдальні, Керрі сіла в крісло і почала гойдатись. Вона глибоко замислилась, міцно притискаючи руки до грудей. Крізь туман тужних мрій і суперечливих бажань вона починала щось бачити. О безмежність надій і жалю, мук і страждань! Керрі все гойдалася в кріслі. Вона починала проізрівати.

РОЗДІЛ XXXIII

Поза мурами. На схилі років