Сестра Керрі - Драйзер Теодор. Страница 71

Ніяких безпосередніх наслідків останні події не мали. Наслідки таких подій визрівають звичайно дуже повільно. Приходить ранок, і настрій змінюється. Звичні умови життя панують над нами, і тільки зрідка настають хвилини, коли ми помічаємо всю мізерність нашого існування. Серце болить тоді, коли ми стикаємося з контрастами. А зникнуть контрасти — і біль вщухає.

Збігло півроку, може, й більше, а життя Керрі минало без будь-яких змін. Вона більше не зустрічалася з Еймсом. Він один раз заходив до Венсів, але Керрі тільки чула про це від сусідки. Потім він поїхав до себе на Захід, і потроху спогад про нього зблід. Проте його моральний вплив не зник, і йому не судилося ніколи зникнути остаточно. У неї був тепер ідеал, з яким вона могла порівнювати інших чоловіків, особливо — чоловіків, близьких до неї.

Весь цей час, ось уже майже три роки, Герствуд не переставав непомітно посуватись все в одному і тому ж напрямі. Не можна сказати, щоб він котився згори, але про підйом теж не могло бути й мови. Таке враження він справив би на випадкового спостерігача. Але в психології його сталася цілком виразна зміна, а тому щодо його майбутнього не могло бути ніяких сумнівів. Усе лихо було в тому, що його кар’єра обірвалася з від’їздом із Чікаго. У зростанні добробуту людини, в розвитку її кар’єри дуже багато спільного з фізичним розвитком. Або вона стає сильнішою, здоровішою, мудрішою, як юнак, що наближається до змужнілості, або ж, навпаки, стає слабшою, старішою, пасивнішою, як той, хто наближається до похилого віку. Інших можливостей нема. Часто буває, що в середньому віці юнацьке зростання вже припиняється, а нахил до занепаду тільки починається, і обидва процеси цілком врівноважуються, тоді деякий час немає помітного руху ні в той, ні в інший бік. Проте з часом рух до могили неминуче переважить, спочатку повільно, потім потроху прискорюючись, і нарешті — на великій швидкості.

Опинившися в нових умовах, Герствуд міг би помітити, що молодість його вже позаду. Він не зрозумів цього тільки через те, що перебував у цілковитій рівновазі, і тому поступове погіршання лишалось непомітним.

Не звикнувши до розумувань і самоаналізу, він, хоч і був завжди пригнічений, не міг зрозуміти тієї зміни, що відбувалась у нього в душі, а отже, і в тілі. Він не переставав порівнювати своє минуле становище з теперішнім, і виразна зміна на гірше весь час гнітила його, або, у всякім разі, псувала настрій. Пригнічений настрій, як доведено експериментальним шляхом, створює в крові особливі отрути, так звані катастати, в той час як благодійні почуття радості й задоволення сприяють виробленню корисних хімічних речовин, так званих анастатів. Отрути, породжені гризотою, шкодять організмові, часом призводячи до помітного його зношуванйя. Саме це й підточувало Герствуда.

З часом це позначилось на його вдачі. Погляд його втратив жвавість і проникливість, якою Герствуд відзначався в дні своїх успіхів на вулиці Адамс. Хода була вже не така впевнена й тверда. Він не міг опанувати себе і весь час замислювався, замислювався… Нові знайомі, якпх він завів, не були знаменитостями. Вони були менш розвинені, примітивніші й грубіші. їхнє товариство не могло бути для нього таке приємне, як товариство вишуканих відвідувачів чікагського бару. І йому не лишалось нічого іншого, крім роздумів.

І от, дуже поволі, він втрачав бажання бути привітним, приваблювати, створювати атмосферу комфорту для відвідувачів закладу на вулиці Уоррен. Ще повільніше зрозумів він усе значення, яке мала для нього втрачена сфера. Вона не здавалась такою чудовою, коли він був там. Тоді, навпаки, уявлялось, що так просто зайняти цю посаду і мати усе потрібне, скільки завгодно костюмів і вільні гроші. Як без вороття відійшло це все в минуле! Ніби місто, оточене мурами, так тепер виглядало те життя для нього. Біля брами вартові. Зайти досередини не можна. А ті, хто там, усередині, не хочуть вийти і подивитись, хто ти такий. їм так весело, що вони забувають про тих, хто поза мурами, а він— поза мурами…

Щодня Герствуд мав змогу читати у вечірніх газетах про події в цьому неприступному місті. У замітках про осіб, що відпливають у Європу, він зустрічав імена видатних відвідувачів його колишнього бару. На шпальтах, присвячених театральному життю, час від часу з’являлися повідомлення про нові успіхи людей, яких він знав колись. Усі вони, напевне, не переставали розважатись, як і колись. Пульманівські вагони везли їх по всій країні в якому завгодно напрямі, газети догідливо повідомляли про різні події в їхньому житті, розкішні вестибюлі готелів і блискучі зали ресторанів міцно тримали їх за мурами неприступного міста. Це були люди, яких він знав, з якими не раз випивав, знамениті люди, а він… він забутий. Хто такий містер Вілер? Що таке бар на вулиці Уоррен? Гай-гай!..

Коли хтось вважає, що такі думки не можуть виникнути в голові звичайної людини, що такі почуття можливі тільки у людей вищого розумового розвитку, я відповім на це: саме люди розвинені переборюють такі думки. Вони здатні філософувати, вони сильні духом і тому не страждають з таких причин. А звичайні люди особливо гостро сприймають усе, що стосується їхнього матеріального добробуту. Тільки гідний жалю нерозвинений чоловік може оплакувати гіркими слізьми втрату сотні доларів.

І ось через два роки наслідки цих роздумів стали позначатися на справах закладу на вулиці Уоррен. Відвідувачів поменшало в порівнянні з тим, скільки їх приходило до бару у час найбільшого розквіту, і це дратувало і непокоїло Герствуда.

Якось увечері він признався Керрі, що в цьому місяці оправи йдуть гірше, ніж у минулому. Це було сказано у відповідь на її слова про те, що вона збирається купити собі деякі дрібниці. Керрі подумала при цьому, що він ніколи не радиться з нею, коли купує щооь із одягу для себе. Їй вперше спало на думку, що він хитрує, говорить їй це для того, щоб вона нічого в нього не просила. Відповіла вона досить лагідно, але в душі обурювалась. Він зовсім не дбає про неї. Коли вона й розважається, то тільки завдяки Венсам.

А ці останні раптом сказали їй, що виїжджають. Надходила весна, і вони вирішили поїхати на Північ.

— Так, — сказала місіс Венс Керрі,— ми вирішили, що не варто залишати за собою квартиру, а речі ми здамо на схорону. Ми їдемо на все літо, це буде зайва витрата. Коли ж ми повернемось, то, мабуть, оселимось ближче до центру.

Для Керрі це було справжнє горе. їй так добре було в товаристві місіс Венс, і вона нікого більше не знала в усьому будинку. Знов вона лишається зовеш сама.

Похмурий настрій Герствуда у зв’язку із зменшенням прибутків збігся з від’їздом Венсів. І Керрі довелось зносити одночасно і несподівану самотність, і настрій чоловіка. Все це було прикро. Її огорнув неспокій і незадоволення, не Герствудом, власне, як вона намагалась себе переконати, а взагалі життям. Яке, справді, її життя? Нудне й одноманітне. Що вона має? Нічого, крім цієї маленької, тісної квартирки. Венси можуть подорожувати, в їхньому житті стільки цікавого, а вона сидить собі тут, сама-одна. Невже вона створена тільки для цього? Такі думки не переставали точити її, і, нарешті, вона дала волю сльозам. Для сліз у неї було досить підстав, до того ж сльози — це єдине, що дає полегкість.

Так тривало досить довго. Вони обоє жили дуже одноманітним життям, поки не сталася зміна на гірше. Одного

вечора, бажаючи якось вплинути на Керрі, яка щоразу вимагала в нього грошей на нові убрання та на домашні витрати, Герствуд сказав:

— Здається мені, що я ніколи не доб’юся пуття від цього Шейнессі.

— А що таке? — спитала Керрі.

— О, це такий млявий і зажерливий ірландський пес. Він нізащо не погоджується ні на які вдосконалення, а без них діло ніколи не даватиме добрих прибутків.

— А ти не можеш його переконати? — спитала Керрі.

— Ні, я вже пробував. Я бачу, що єдине, чим можна поліпшити справи, — це завести власний заклад.

— То чому ж ти цього не зробиш?