Сестра Керрі - Драйзер Теодор. Страница 84

— Там ще нічого немає,— відповів він. — А втім, я не втрачаю надії, що з цього щось вийде.

Вона нічого більше не сказала. Її обурювало, що доведеться віддавати свій заробіток, і в той же час вона почувала, що до цього йдеться. А Герствуд, бачачи, що криза наближається, вирішив спритно заграти на її почуттях. Він давно вже переконався, що в неї добра душа, і знав, як довго вона може терпіти. Йому було трошки соромно, але він виправдовувався тим, що, безперечно, скоро щось знайде.

День сплати за квартиру дав йому нагоду до розмови.

— Ну от, — промовив він, відраховуючи належну суму. — Це майже всі мої гроші. Треба мені якнайшвидше знайти якусь роботу.

Керрі скоса поглянула на нього, догадуючись, що за цим піде прохання.

— Якби мені ще хоч трошечки протриматись, я, безумовно, щось знайду. Дрейк напевне відкриє свій готель у вересні. і ‘ і? і І " ‘, & | * і

— Справді? — спитала Керрі і подумала про те, що до вересня лишається ще цілий місяць.

— Ти б не могла підтримати мене до того часу? — промовив він благально. — Я певен, що тоді все знов буде гаразд.

— Добре, — відповіла» Керрі, з сумом почуваючи, що доля знов утікає від неї.

— Ми зможемо протриматись, якщо будемо ощадливі. Я потім усе тобі поверну.

— О, я рада тобі допомогти, — сказала Керрі, уже докоряючи собі за черствість: адже йому доводиться так покірливо благати її!

Але бажання витрачати свій заробіток на власні потреби все ж змусило її до легкого протесту.

— Чом ти не візьмешся за яку-небудь роботу хоч тимчасово, Джордже? — промовила вона. — Хіба тобі не все одно? Згодом ти б знайшов щось краще.

— Та я б узявся за яку завгодно роботу, — запевнив він із полегкістю і водночас ображений її докором. — Я б погодився землю копати! Мене ж тут ніхто не знає.

— Ну, навіщо ж так! — вигукнула Керрі.

Їй одразу стало шкода його.

— Можна ж знайти щось інше, — додала вона.

— Та вже знайду! — заявив він з рішучим виглядом.

І знов узявся за газету.

РОЗДІЛ XXXIX

Світло й тіні. Шляхи розходяться

Але та Герствудова рішучість мала один лише наслідок: він щодень більше впевнявся, що сьогодні можна ще не починати шукання. Що ж до Керрі, то вона прожила тридцять днів у гірких душевних муках. Вона чимдалі гостріше потребувала дечого з одягу й чимдалі дужче хотілось їй купити деякі оздоби, а тим часом Керрі бачила: хоч скільки вона працюватиме, їй не пощастить нічого витратити на себе.

Під тиском цих турбот тануло співчуття, яке розбудив у ній Герствуд своїм благанням підтримати його. Тим більше, що Герствуд знову про своє прохання не згадував, а бажання причепуритись не згасало й на хвильку. їй чимраз нестримніше хотілось задовольнити його, хотілось, щоб Герствуд не заважав їй у цьому.

А Герствуд, коли в нього лишилось останніх десять доларів, подумав, що треба мати хоч якісь кишенькові гроші, щоб не залежати від Керрі в таких дрібницях, як трамвай, гоління і таке інше; і тому, маючи ще цю суму, він заявив, що в нього вже нема нічого.

— У мене вже все, — сказав він Керрі одного разу. — Я заплатив за вугілля сьогодні вранці, і зосталось тільки центів десять-п’ятнадцять.

— У мене в гаманці є трохи грошей.

Герствуд узяв і пішов купувати бляшанку томатів. Керрі заледве відчула, що це початок нового ладу. Він вийняв з гаманця п’ятнадцять центів і купив томати. Так пішло і далі, аж одного разу Керрі раптом згадала, що повернеться додому перед самим обідом.

— У нас уже зовсім немає борошна, — сказала вона. — Тобі доведеться купити сьогодні. І м’яса теж треба взяти. Ти нічого не маєш проти смаженої печінки з салом?

— Не заперечую, — відповів Герствуд.

— Ну, то купи півфунта або три чверті фунта печінки.

— І півфунта буде досить, — поквапився сказати Герствуд.

Керрі розкрила гаманець, вийняла і поклала на стіл півдолара. Він удав, ніби не помічає.

На ці гроші було куплено борошно, яке у всіх крамницях продавалося розважене в мішечках по три з половиною фунта й коштувало тринадцять центів; п’ятнадцять центів було заплачено за півфунта печінки й сала. Куплене і решту грошей— двадцять два центи — Герствуд поклав на кухонний стіл, де Керрі й знайшла все. Її уваги не минуло, що решту повернуто повністю. Їй стало сумно на думку про те, що він,

власне, не хоче від неї нічого, крім їжі. Може, вона несправедлива до нього… Він ще знайде роботу… А вад же в нього ніяких.

Але того ж вечора, коли Керрі входила в театр, її випередила одна з артисток кордебалету у новенькому чепурному костюмі з рябенької шерсті, який дуже сподобався Керрі. На грудях у молодої жінки красувався пучечок фіалок, і настрій у неї, видимо, був якнайкращий. Поминаючи Керрі, вона добродушно всміхнулась їй, показавши білі зуби, і Керрі відповіла їй усмішкою.

«Вона може собі дозволити добре вдягатись, — подумала Керрі.— І я теж могла б, якби мої гроші лишались мені. А в мене немає навіть порядного бантика до блузки».

Вона виставила вперед ногу і задумливо поглянула на свій черевик.

«У суботу неодмінно куплю собі нові черевики, хай буде, що буде!»

Одна з найвродливіших і наймиліших хористок устигла сприязнитися з Керрі, бо ніщо в ній не відстрашувало дівчину. Це була маленька весела Манон, що не дуже зважала на сувору суспільну мораль, однак була добра й співчутлива до своїх ближніх.

Хоч їм майже не дозволялось розмовляти, хористки все ж мали змогу часом перекинутися словом.

— Правда, жарко сьогодні? — промовила ця дівчина.

Вона була в трико тілесного кольору, з золотим шоломом

на голові й блискучим щитом у руках.

— Таки жарко, — відповіла Керрі, зрадівши, що комусь захотілось з нею поговорити.

— Я вже просто спеклася, — вела далі дівчина.

Керрі глянула на її вродливе личко з великими блакитними очима і побачила, що воно всіяне дрібними краплинками поту.

— Мені ще ніколи не доводилось стільки марширувати, як у цій опереті! — додала хористочка.

— А ви вже виступали в інших? — спитала Керрі, дивуючись, що це дівча має досвід.

— Дуже багато! — промовила та. — А ви хіба ні?

— Ні, я вперше виступаю.

— Справді? А мені здавалося, що я вже бачила вас тут, коли ставили «Друга королеви».

— Ні,— відповіла Керрі, хитаючи головою, — тільки не мене.

Розмову перервав грім оркестру і шипіння сліпучого карбідного світла, запаленого за кулісами. Кордебалет кликали на вихід. Нагоди для розмов більше не трапилось, але на другий вечір, коли вони готувалися до виходу на сцену, маленька хористка знову з’явилась біля Керрі.

— Я чула, що наша трупа через місяць вирушає в турне, — повідомила вона.

— Невже? — перепитала Керрі.

— Так. А ви поїдете?

— Не знаю. Якщо мене візьмуть, то, мабуть, поїду.

— О, звичайно, візьмуть. Ну, а я не поїду. Надбавки вони не дадуть, а в дорозі доводиться проживати все до цента. Я ніколи не виїжджаю з Нью-Йорка. Театрів тут вистачає.

— І ви завжди знаходите інше місце?

— Звичайно! У цьому місяці якраз відкривається один новий театр на Бродвеї. Якщо наша трупа і справді поїде, я спробую влаштуватись туди.

Керрі слухала, дедалі більше зацікавлюючись. Виходить, влаштуватись не так уже й важко. Може, і їй вдасться знайти інше місце, якщо ця трупа виїде.

— А платять скрізь однаково? — спитала вона.

— Так, більш-менш однаково. Часом вдається одержувати трохи більше. Тут платять небагато.

— Я одержую дванадцять, — сказала Керрі.

— Та невже? — здивувалася дівчина. — Мені платять п’ятнадцять, а ви ж зайняті більше, ніж я. Ну, я б на вашому місці цього не стерпіла. Вам просто платять менше, бо ви не знаєте, що це мало. Ви теж повинні одержувати п’ятнадцять.

— Але ж мені не дають! — сказала Керрі.

— Ну, в іншому місці ви одержите більше, якщо захочете! — запевнила дівчина, якій Керрі дуже сподобалась. — У вас добре виходить, і режисер це бачить.