Сестра Керрі - Драйзер Теодор. Страница 86

Герствуд про це так і не дізнався.

«Не буду віддавати йому всі гроші! — вирішила Керрі.— Я й так досить плачу. Мені треба стільки придбати з одягу!»

Вона й справді за другий місяць служби в театрі понакуповувала собі дуже багато, не дбаючи про наслідки такого марнотратства. Адже наближався день сплати комірного, та й борги в усіх сусідніх крамницях росли. Але Керрі вирішила надалі більше зважати на себе.

Насамперед вона пішла купувати блузку і зразу побачила, як мало можна придбати за те, що в неї лишається, і як багато можна було б справити обнов, якби їй лишалась ціла її платня. Вона забувала, що якби вона жила сама, їй довелося б платити за помешкання й харчі; навпаки, вона уявляла, що всі свої вісімнадцять доларів до останнього цента вона могла б витрачати на одяг і на свої примхи.

Нарешті вона спинила свій вибір на такій блузці, яка поглинула не тільки всю її надбавку, але й дещо від дванадцяти доларів. Вона розуміла, що зайшла надто далеко, але жіноча любов до оздоб узяла гору. На другий день Герствуд сказав:

— Ми винні крамареві за цей тиждень п’ять доларів сорок центів.

— Що ти кажеш? — промовила Керрі, ледь насупившись.

Вона взялася за гаманець, щоб віддати йому гроші.

— У мене всього вісім доларів двадцять центів.

— Ми ще винні за молоко шістдесят центів, — додав Герствуд.

— Так, і ще ж за вугілля не заплачено, — згадала Керрі.

Герствуд не сказав більше нічого. Він бачив обнови, які вона купувала, бачив, що вона починає нехтувати свої гос

подарські обов’язки і користується кожною нагодою, щоб зникнути з дому і не повернутися вчасно. Він почував, що все це не скінчиться добром.

А вона раптом промовила:

— Я просто не уявляю, як все тягтиму. Я так мало заробляю.

То був прямий виклик, і Герствудові довелося прийняти його. Він змусив себе лишитись спокійним.

— Я зовсім не хочу від тебе, щоб ти все тягла. Я тільки прошу допомогти мені трохи, доки я не знайду якусь роботу.

— Авжеж, авжеж! — відповіла Керрі.— Я вже не вперше це чую. Але мого заробітку не вистачає на все. Я просто не знаю, що мені робити.

— Але ж я старався знайти роботу! — вигукнув він. — Чого ж ти ще хочеш від мене?

— Мабуть, не дуже ти старався, — не вгавала Керрі.— Я ж ось, бачиш, знайшла.

— Але ж кажу тобі, я робив, що міг, — відповів Герствуд.

Він так розсердився, що насилу стримував гострі слова.

— Можеш не колоти мені очі своїми успіхами, — провадив він. — Все, про що я прошу, це трохи допомогти мені, поки я знайду якусь роботу. Я ще не зовсім пропаща людина. Я ще стану на власні ноги.

Він намагався говорити спокійно, але в голосі його чулося тремтіння.

Гнів Керрі миттю вщух. їй стало соромно.

— Ну, гаразд, ось гроші,— промовила вона, висипаючи на стіл все, що було в гаманці.— Тут не вистачить на все. Але якщо вони почекають до суботи, тоді можна буде розплатитись.

— Нащо мені всі,— сумно відповів Герствуд. — Я тільки хочу заплатити крамареві.

Керрі сховала гроші і рано заходилась готувати обід, щоб устигнути подати його вчасно. Після своєї вихватки вона почувала себе трохи ніяково і хотіла якось спокутувати цю прикрість.

Але незабаром до кожного з них повернулися ті самі думки.

«Вона заробляє більше, ніж каже, — думав Герствуд. — Запевняє, ніби одержує тільки дванадцять доларів, але хіба ж на ці гроші можна стільки купити? Та нехай собі! Хай собі робить зі своїми грішми, що хоче. Ось я цими днями знайду собі якесь діло, і тоді нехай іде к бісу!»

Ці думки були навіяні гнівом, проте вони показували, як могли надалі розвинутись їхні взаємини.

«Нехай собі! — думала Керрі.— Давно треба було його примусити вийти з дому і взятися за щось. Це несправедливо, щоб я працювала на нього».

В цей час Керрі познайомилася з кількома юнаками, друзями міс Осборн. Це були безтурботні веселуни. Одного разу вони заїхали за міс Осборн серед дня, запрошуючи її покататися. Керрі саме була в неї.

— Їдьмо з нами! — сказала їй Лола.

— Ні, я не можу, — відповіла Керрі.

— Та їдьмо ж! Ну, чим це ти зайнята?

— Мені треба до п’ятої бути вдома, — сказала Керрі.

— Навіщо?

— Та до обіду.

— Вони почастують нас обідом, — запевнила Лола.

— Ах, ні,— не здавалась Керрі,— я не поїду. Не можу я.

— Ну, їдьмо, прошу тебе! Це такі милі хлоп’ята. Ми тебе привеземо вчасно додому, ось побачиш. Тільки покатаємось по Центральному парку.

Керрі хвилинку подумала і нарешті здалася.

— Але пам’ятай, я повинна бути дома о пів на п’яту, — сказала вона.

Та Лола пустила це повз вуха.

Після свого досвіду з Друе і Герствудом Керрі трохи цинічно ставилась до молодиків, особливо до веселих і легковажних. Вона почувала себе старшою за них. Їхні компліменти часом здавались їй наївними. А втім, вона ще була молода душею й тілом, і молодість вабила її.

— О міс Маденда, не турбуйтесь, ми повернемося вчасно! — мовив один з юнаків, уклоняючись їй. — Невже ви гадаєте, що ми посміємо затримати вас?

— Та хто вас знає,— відповіла Керрі, осміхаючись.

І вони поїхали кататись. Керрі придивлялась до елегантної публіки, а молодики розважались веселими балачками і тими слабенькими жартами, що в таких колах вважаються дотепними. Перед очима Керрі парадною процесією тяглись екіпажі, від брами на П’ятдесят дев’ятій вулиці повз Музей мистецтв, до виїзду на розі Сто десятої вулиці і Сьомої авеню. Її знов причарувала виставка розкошів — вишуканих костюмів, багатої збруї, баских коней, одне слово, краса, що панувала тут. Майнув і спогад про прикрощі злиднів, але все ж вона забула на якийсь час свої власні турботи, забула й Герствуда. А він чекав її — минула четверта, п’ята, нарешті, шоста. Уже посутеніло, коли він підвівся із свого крісла.

— Виходить, вона й не збирається повертатись додому! — промовив він похмуро.

«Таке життя! — думалось йому. — їй усміхається доля, а я— я тут ні до чого».

Керрі помітила, що спізнюється, тільки о чверть на шосту, коли екіпаж був далеко від дому, на Сьомій авеню, поблизу річки Гарлем.

— Котра година? — спитала вона. — Мені вже час повертатись.

— Чверть на шосту, — відповів її кавалер, глянувши на свій гарний годинник з відкритим циферблатом.

— О боже! — вигукнула Керрі, але враз відкинулась назад і додала, зітхаючи: — Нічого не вдієш, хоч плач, хоч не плач. Однаково вже пізно!

— Та звичайно ж! — промовив юнак, що йому ввижались принадні картини інтимного обіду і такої жвавої розмови, яка могла б привести до нової зустрічі після спектаклю. Керрі йому дуже сподобалась.

— А тепер їдьмо до «Дельмоніко», треба підкріпитись, правда, Орріне?

— Авжеж! — весело погодився Оррін.

Керрі подумала про Герствуда. Досі вона ще ніколи не пропускала обіду без поважної причини.

Вони поїхали назад, і о чверть на сьому сиділи за обіднім столом. Керрі прийшли на пам’ять відвідини ресторану «ІІІеррі», і цей спогад пробудив невеселі думи. Вона згадала місіс Венс, яка після прийому, влаштованого їй Герству-дом, більше не з’явилася, згадала і Еймса.

Думки її зосередились на цьому образі, що залишив глибокий і чистий слід у її душі. Він любив кращі книжки, ніж ті, які вона читала, знався з кращими людьми, ніж їй доводилося зустрічати. Його ідеали знайшли відгук у її серці.

«Яке щастя бути доброю актрисою», — виразно пригадалося їй.

А вона яка актриса?..

— Про що ви замислились, міс Маденда? — спитав її веселий кавалер. — Давайте, я спробую відгадати.

— О ні, і не пробуйте, — відповіла Керрі.

Вона відігнала свої думки і взялася за їжу. їй пощастило трохи забутись і розвеселитись. Однак на пропозицію зустрітись після спектаклю вона заперечливо похитала головою.

— Ні,— сказала вона, — не можу. Я вже раніше умовилась і буду зайнята після спектаклю.

— О, прошу вас, міс Маденда! — благав юнак.

— Ні,— промовила Керрі.— Не можу. Це дуже мило з вашого боку, але я прошу вас мені вибачити.