Листи з того світу - Бут Сергій. Страница 23
Не гаючи часу, я кинувся в натовп — Ростику на допомогу, але перемога нам не світила. За лічені секунди нас повалили на землю й почали футболити. Гра була без правил, без перерви та без шансів.
Після лінчування нас кинули в лопухи. Тіло знемагало від болю, і я чомусь подумав, що сьогодні вже не передзвоню Оксані. Поряд щось зашелестіло — до мене рачкував Гримчак.
— Багрію, ти живий? — прошипів він.
— Живий.
— Тоді ходімо.
— Куди?
— На дискотеку.
Я підвів голову, аби глянути на цього вар’ята — він заходився сміхом.
— Та я на приколі! Досить із нас, уже відтанцювали.
— Я теж так думаю.
З останніх сил ми вибралися на дорогу та пошкандибали до табору. На цьому поїздка в Підгірці для нас завершилася.
12
Щонедільного ранку центр міста перекривали для автомобільного транспорту. Проїжджою частиною пересувалися хіба фіакри, запряжені кіньми, — ними залюбки каталися туристи й городяни. Цокання підків відлунювало у скронях, посилюючи головний біль, який зростав щохвилини. Я повернув до аптеки й, купивши пігулки, почимчикував додому.
На моє щастя, шістка висіла, як належало, і я сміливо відчинив вхідні двері. У квартирі було тихо. Я скинув наплічник і підійшов до дзеркала, що висіло в коридорі. Вигляд мав несвіжий, але й не такий жахливий, як уявляв: усього кілька гематом і засохла кров довкола розсіченої брови. Я взяв домашній одяг і без зволікань попрямував до ванної.
Водні процедури мене збадьорили, залишилося тільки обробити рану перекисом водню. Я вийшов із ванної, зайшов на кухню і наштовхнувся на хазяйку.
— Добрий день, Ельзо Олександрівно. Я думав, вас немає.
— Боже, Андрію, що з вами? — скрикнула жінка, плеснувши в долоні.
— Нічого страшного. Впав.
— Покажіть-но.
Вона підійшла ближче й почала роздивлятися моє обличчя.
— Треба продезінфікувати.
— Саме йду за перекисом, але й гадки не маю, де його шукати…
— Зачекайте.
Хазяйка повернулася до себе, я ж присів на табурет в очікуванні допомоги. Кілька секунд із її кімнати долинало гуркання дверцят і ритмічне човгання, затим вона знову з’явилася на кухні. Руки жінки, звісно, були зайняті, але те, що вони тримали, змусило мене здригнутися. Кров побігла венами в напрямку серця, готова порушити його розмірений ритм. Головний біль витіснив предмет, що його принесла Ельза Олександрівна, — бляшана коробка з-під зефіру кондитерської фабрики «Красный октябрь» радянської доби.
Погляд намагнічено стежив за металевим пуделком. Воно перебувало у значно кращому стані, ніж моє. Усі написи та візерунки чітко проглядалися на червоному тлі, кругла форма не мала жодних ознак деформації і тільки подряпини під кришкою трохи псували її товарний вигляд. Тим часом хазяйка відкрила скриньку, і я зрозумів, що це — аптечка. Аспірин, анальгін, йод і зеленка, а також інші пігулки вщент заповнювали металеву тару. Ельза Олександрівна дістала вату й перекис водню та звеліла мені задерти голову. Я чемно виконав наказ.
— Що з вами? Вам зле? Геть зблідли.
— Перепрошую! — вигукнув я і чкурнув у свою кімнату, не в змозі стримувати емоцій.
Коробка з-під зефіру, знайдена на Личаківському кладовищі в гробівцю родини Ісаєвих, була на своєму місці, у шухляді. Я схопив бляшанку і швидко повернувся — без слів поклав свою знахідку поряд з «аптечкою» хазяйки.
— Ось!
Ельза Олександрівна перевела погляд на мою коробку, і її обличчям промайнула тінь тривоги. Однак уже наступної миті цю емоцію заступив серпанок удаваної байдужості.
— У вас таке саме пуделко, як у мене?
— Так! — піднесено відповів я.
— І ви так само використовуєте його для зберігання ліків?
— Ні, Ельзо Олександрівно, я знайшов його на Личаківському кладовищі у склепі Ісаєвих. Вам часом не відоме таке прізвище? — збуджено протарабанив я.
Схоже, озвучене наймення скаламутило пам’ять жінки й підняло на поверхню жахливі спогади з її життя. Вона скам’яніла, утупилася в підлогу, а вже наступної миті, ступивши півкроку назад, випустила з рук і перекис, і вату. Я підхопив її обм’якле тіло, що мало не гепнулося на підлогу, і всадовив у крісло — прийшла моя черга рятувати хазяйку.
На щастя, у бляшаній коробці з-під зефіру був і нашатирний спирт. Я скропив вату й помахав нею жінці під носом. Гідрооксид амонію бездоганно виконав свою функцію — привів її до тями.
— Ну як ви?
Вона вдихнула й відповіла:
— Здається, усе гаразд.
Мовчазне напруження заполонило кухню. Щоб якось розрядити ситуацію, я запропонував заварити трав’яного чаю:
— Може, вип’ємо чогось теплого з м’ятою чи мелісою? Маєте?
— Так, он там, угорі.
Яке щастя, що в такі моменти можна чимось зайнятися, а не сидіти й чекати одне від одного неодмінних пояснень. Вони прийдуть самі собою — природно, легко, але згодом. Тому я приборкав цікавість і не став діймати хазяйку питаннями, котрих у мене назбиралося чимало. Віжки цієї історії знову потрапили до моїх рук і цього разу я волів їх не випускати.
Поки я пантрував воду, що от-от мала закипіти, Ельза Олександрівна відійшла від млості й ледь чутно спитала:
— Андрію, що ви робили в тому склепі?
Її занепокоєння було цілком природним, а щоб моя відповідь звучала правдиво й аргументовано, я ще раз пішов у свою кімнату й повернувся звідти з бортовим журналом. Тим часом закипіла вода.
— Перше, у чому хочу вас запевнити, — почав я, запарюючи духмяну траву, — що я не вандал.
Розклавши на столі сервіз, я відкрив журнал знахідок на потрібній сторінці.
— Перед тим як відповісти, зачитаю вам витяг зі свого щоденника… Отже, «12 червня 2010 року. Географія: місто Львів, Личаківське кладовище, склеп Ісаєвих. Знахідка номер один: металева бляшана коробка з-під зефіру, виробництва радянської фабрики «Красный октябрь». У дужках — не становить жодної історичної цінності».
Я загнув кутик сторінки, закрив щоденник і глянув на хазяйку.
— Тепер у двох словах розкажу вам, як усе відбувалося. Наша група на чолі з Григоровичем, це мій викладач із Політехніки, — уточнив я, — за домовленістю з міською радою Львова, вирушила на Личаківське кладовище. Ми мали допомагати працівникам комунального господарства упорядковувати недоглянуті могили. Робили ми це безкоштовно, — знову пояснив я, щоб не вводити Ельзу Олександрівну в оману. — Там нас розбили на пари, кожна з яких отримала об’єкт і чітке завдання.
Жінка слухала, затамувавши подих і не зводячи з мене розширених очей, що, здавалося, навіть не кліпали.
— Так-от, я хотів направити зміщену могильну плиту, що закривала вхід до склепу. Вона зіскочила з петель і впала. Тоді я й побачив цю коробку.
Я видихнув, адже останні речення промовив на одному подиху. Ельза Олександрівна прикрила очі, наче намагалася уявити почуте.
— Але це ще не все.
Вона підвела погляд, а я продовжив:
— «Знахідка номер два. Конверт без адресата й адресанта. Поштова марка відсутня. Усередині лист інформаційного змісту з життя однієї жінки. Судячи з усього, — сповненого трагічних подій».
Я закрив щоденник і, витримавши невеличку паузу, підвів фінальну риску:
— Конверт лежав при вході. Мабуть, його вкинули в шпаринку між плитами.
— Конверт?
— Так, але перш ніж дати вам почитати цей лист, я хотів би знати, яке відношення ви маєте до родини Ісаєвих?
Ельза Олександрівна схилила голову, збираючись із думками. Хтозна, які почуття вона зараз переживала. Ворушити минуле, надто тривожне минуле, нікому не до вподоби.
— До сім’ї Ісаєвих я не маю безпосереднього відношення. Це — перша родина моєї матері.
Мені перехопило подих. Ось він — зв’язок між минулим і сьогоденням, нитка Аріадни, що допоможе вийти з темного лабіринту цієї історії й дізнатися бодай якусь істину. Розв’язка була поруч.
Я розливав чай, готуючись вислухати розповідь хазяйки.
— Перед тим як вийти заміж за мого батька, мати була одружена з чоловіком на прізвище Ісаєв. Мені нічого не відомо про її перший шлюб. Із якихось причин мама ніколи не розказувала про своє минуле, а коли я її розпитувала, то завжди відповідала: «Не озирайся, дивися тільки вперед». Відомо те, що вона двічі була вагітна, діти вмирали зразу після народження. Ось, у принципі, й усе.