Листи з того світу - Бут Сергій. Страница 25

Спати зовсім не хотілося. Думки перебували в абсолютному хаосі й відмовлялися шикуватися в логічний ряд. Несподіваний розвиток подій не давав спокою, я перебирав у пам’яті нещодавню розмову, намагаючись визначити причину свого хвилювання. Хід моїх думок урвали два глухі стуки.

— Прошу.

Ельза Олександрівна впустила в кімнату смужку світла.

— Андрію, відведете мене до склепу Ісаєвих?

— Звісно.

Вона хотіла попрощатися, але я випередив її.

— Ельзо Олександрівно, ще одне питання…

Жінка завмерла.

— Сьогодні ви сказали, що історія ще не закінчилася. Що ви мали на увазі?

— Насправді нічого особливого. Розповім іншим разом.

Хазяйка підкинула мені черговий ребус, однак розгадувати його я вже не мав сил. Двері зачинилися, відрізавши променю світла доступ до моєї кімнати, тож я зручніше вмостився на канапі. Коли сон був уже на підступах до свідомості, завібрував телефон, сповістивши про СМС. Писав Гримчак: «Дякую, що не покинув мене. Я перед тобою в боргу». Екран мобільного згас — вихідні скінчилися.

13

Сполохані нами зграї ворон вихором здійнялися в синє небо — правдива ознака наближення осені. А ще хотілося літа. Та вечори вже стали холоднішими. Деякі дерева по-зрадницьки змінили свій однотонний стрій на камуфльований коричнево-жовтими барвами макінтош і добровільно здалися в полон золотій порі. Час спливав.

Минуло понад два тижні, перш ніж ми змогли вибратися на Личаківське кладовище. Спочатку заважала робота, потім — погане самопочуття Ельзи Олександрівни. Після спіритичного сеансу я й сам почав дослухатися до нічних звуків, та, на жаль чи на щастя, не чув, аби поверхом вище що-небудь діялося, чого не скажеш про господиню. Загалом її поведінка набувала ознак депресії, і я всерйоз думав поговорити з Альбертом про її душевний стан. Однак постійно виникали якісь обставини, що відкладали цю розмову. Тим часом моя хазяйка щораз більше замикалася в собі. Тривалішим ставало її мовчання. Вона годинами сиділа в кімнаті і могла зовсім не виходити з дому. Інколи до мене долинали уривки її монологів, схожих на молитву чи якусь мантру. Вона щось бубоніла, час від часу зриваючись на вищі тони.

Відчуваючи певну відповідальність за здоров’я орендодавиці та скутий обіцянкою відвести її до склепу Ісаєвих, я запропонував прогулятися Личаківським кладовищем у неділю. Сподівався, що така мандрівка позитивно вплине на її самопочуття.

Ми зійшли з алеї, вимощеної бруківкою, і ритмічне цокання її підборів утопилося в моховому килимі, яким поросла ґрунтова доріжка. За хвилину ми підійшли до межі двадцятого та п’ятнадцятого полів і опинилися біля родинного склепу Ісаєвих. Вона ступала безгучно, ніби боялася зрушити тишу, що висіла над хрестами та фігурами надмогильних пам’ятників, а коли спинилася перед гробівцем, на мій подив, склала руки в молитві. Я ніколи не задумувався над тим, чи вірує Ельза Олександрівна в Бога, але цей факт чомусь вразив мене.

Вітер посвистував, продираючись крізь залізні прути огорож. Часом зачіпав незачинену хвіртку біля котрогось зі склепів, і тоді металевий брязкіт змушував озиратися: чи бува не блукає некрополем якась душа, що дивним чином не потрапила на той світ. Та крім кам’яних янголів, що на тлі дрейфуючих хмар і розхитаних вітром крон здавалися живими, нікого не було. Нікого, крім нас з Ельзою Олександрівною.

— Вони померли немовлятами.

Я зосередився на датах народження та смерті, викарбуваних на двох металевих табличках, і мовчки погодився з жінкою.

— Як думаєте, що з ними могло трапитися? — запитав я.

— І гадки не маю. Ходімо, здається, буде дощ.

Я поглядом торкнувся написів, у такий спосіб попрощавшись із янголятками, і рушив за хазяйкою.

Ми сиділи пліч-о-пліч у трамваї, що плавно спускався Личаківською. Заколисані рухом, заворожено спостерігали, як дощова вітрянка тисячами крапель успішно поширюється нашим вікном. Негода підкралася зненацька, і більшість городян виявилися неготовими до зустрічі з нею. Вона віщувала передчасний початок осені, і кожен, хто сьогодні втрапив у її пастку, подумки вже пом’янув літо.

За той короткий відрізок шляху, який довелося подолати від зупинки до будинку, ми змокли до нитки. Дорогою я зиркнув на вікно своєї кімнати і заразом — на вікно поверхом вище. Воно вкривалося таким шаром бруду й пилу, що я здалеку міг розгледіти рівчаки, залишені по собі струмочками дощової води. Такі вікна були лише в покинутих квартирах, і версія Ельзи Олександрівни про кроки над головою видавалася дивною. Якщо й вірити в існування потойбічного світу, то духи точно позбавлені маси.

На першому поверсі ще горіла вкручена мною лампочка.

— Якась добра людина світло полагодила, — констатувала Ельза Олександрівна, підіймаючись східцями.

— Ага, — підтвердив я.

— Зараз витремося і зігріємося гарячою кавою.

На жаль, цього вечора нашим мріям не судилося збутися.

На третьому поверсі Ельза Олександрівна, яка йшла першою, зупинилася так різко, що я наштовхнувся на неї. Відчувши в цій зупинці певну вимушеність і вперте небажання просуватися далі, я зиркнув через плече жінки й так само, як вона, завмер. На вхідних дверях яскріло слово «відьма», виведене білою фарбою.

Мов тавро на шкірі, напис кидався у вічі й, очевидно, завдавав хазяйці не меншого болю, ніж його метафоричне значення. Хвилювання пробігло тілом жінки і передалося мені, коли я услід за нею помітив ще один напис. То були цифри. Дві шістки, домальовані до номера квартири, що символізували число диявола. Провівши пальцем по фарбі, я переконався, що це не міраж.

— Ще не висохла, — вимовив я.

— Він повернувся, — тремтячим голосом сказала Ельза Олександрівна.

— Хто?

Відповідь господині заглушив грім, що сколихнув небо й понісся над землею, здригаючи кам’яні будинки.

Повітря наелектризувалося містикою. У небі почалася вакханалія вогняних блискавок і граду. Я повернувся, аби переконатися, що за спиною Ельзи Олександрівни не розгортається вогняна доріжка й усяка нечисть не біжить нею, вистукуючи копитами, попереду карети свого царя, але, на щастя, нічого подібного не побачив.

— Господи, що відбувається? — вирвалось у мене.

Тихо відчинивши двері, я зазирнув досередини. На перший погляд, жодних ознак перебування чужинця в передпокої я не виявив — усе було на своїх місцях. Ельза Олександрівна задля безпеки залишилася в коридорі, доки я не оглянув усю квартиру. Потому я взяв жінку під лікоть, провів на кухню і всадовив у крісло, а сам кинувся до дверей змивати ганебне слово та цифри. За час моєї відсутності, думки так напосіли на неї, що я заледве впізнав у ній жінку, яку звик бачити щодня. Ситуація дедалі погіршувалася.

— Я піду до себе, — мовила хазяйка, запідозривши мене в намірі втягнути її в дискусію щодо написів, і щезла в коридорі, довіривши мені розгадку цієї головоломки.

Ковдра з хмар, що накрила місто, мимоволі посприяла передчасному початку ночі.

Швидше, ніж зазвичай, стерлися з бруківки тіні, посіріли без гри сонячних зайчиків вікна церкви, осиротіла без людей Соборна площа. Городяни вкладалися спати, і лише мені не було спокою цього вечора. Я прислухався до нічної тиші й, переконавшись у відсутності підозрілих звуків, знову повернувся до сьогоднішньої мандрівки цвинтарем.

«Що вона мені дала?

Що дала Ельзі Олександрівні?

Що вона відчуває після відвідин могили брата і сестри, які померли задовго до її народження? Щоб не сталося між дорослими, діти точно не винні.

І що далі?»

Дівчина з листа знайшлася, проте історія мала ще безліч прогалин. Її коріння сягало середини двадцятого сторіччя, коли Європу лихоманило від світових воєн. Двоє чоловіків кохали одну жінку. То не був класичний трикутник. Усе виглядало значно складніше. Так минула ніч, і тільки на світанку думки розчинились у вирі сновидінь.

Ранок видався важким. Від пережитих емоцій і безкінечного потоку запитань, що відтермінували звичний час засинання, я ледве продер очі. Зумисне збирався на роботу гучніше, ніж зазвичай, щоб розбудити хазяйку, але Ельза Олександрівна з кімнати так і не вийшла. Снідаючи, я все ще чекав її появи. Урешті-решт узяв ініціативу у свої руки і, тихо постукавши, зазирнув до її кімнати. Вона ще лежала.