Листи з того світу - Бут Сергій. Страница 29
— Із вами все гаразд? Може, повернемось у лікарню? — сипав я питаннями.
— Ні-ні. Зараз усе минеться.
Відхиливши мої пропозиції, Ельза Олександрівна поринула в глибоку мовчанку, і тільки тремтіння рук видавало її справжній стан. Після цього випадку мені більше ніколи не доводилося бачити ясності у її погляді.
16
Навчальний рік уже стартував, і, як то буває в студентському середовищі, ми з Апостолами вирішили відсвяткувати цю подію. Я чекав на друзів у «Дверях Львова» — затишній кав’ярні, розташованій в одному з львівських двориків за площею Ринок. Навіть не всі львів’яни знали про цей заклад, бо вхід до нього пролягав через звичайну арку житлового будинку. Багато хто й не здогадувався, що кав’ярня оселилася на маленькому подвір’ї, оточеному стінами будинків, під голубим небом замість даху. Думки обірвав дзвінок Павла.
— Багрію, де ти сховався? Стоїмо на Руській, жодних «Дверей» не бачимо.
Я вийшов із дворика й забрав Апостолів. Коли вони потрапили на подвір’я, то роздратування миттю змінили здивуванням.
— Ого! — не втримався Петро.
— Гарно! — підтвердив Павло і продовжив: — А я з собою боєприпаси взяв.
Ми засміялися. У супроводі джазової композиції невідомого нам гурту, що виступав на сцені, розмова пожвавішала. Коли ж до нас приєдналася Ксеня, Павло зовсім розв’язав язика. Знайомство виявилося напрочуд приємним: Оксана швидко знайшла спільну мову з моїми друзями, і можна було стверджувати, що віднині наше товариство поповнилося новим членом. Павло без упину сипав жартами, що неабияк потішали Ксеню. Петро тримався сором’язливо, але й він під впливом невгамовного друга розм’як і час від часу підкидав щось кумедне від себе. Вечір плив у тихому руслі до того моменту, поки не задзвонив мій мобільний. Я взяв телефон, на дисплеї показалося: «Ельза О». Вона вперше турбувала мене. Я натиснув кнопку.
— Слухаю.
Голос хазяйки видавався мені надзвичайно схвильованим.
— Андрію… Андрію, це ви?
— Так. Що сталось, Ельзо Олександрівно?
Хлопці перезирнулися, стривожені тембром мого голосу.
— У нас зникло світло. Мені страшно.
Я обвів поглядом друзів, намагаючись ухвалити правильне рішення.
— Зачиніть двері на ланцюжок, буду за десять хвилин.
Я підвівся, Павло з несподіванки вихлюпнув воду зі склянки.
— Мені треба відлучитися на деякий час. Якщо не повернуся — проведете Оксану додому.
Поки друзі намагалися усвідомити почуте, я вже йшов лабіринтом вузеньких вуличок. Серце тріпотіло. Я вискочив на вулицю братів Рогатинців, і щойно мережа будинків опинилися в полі мого зору, я кинув на них прицільний погляд. Вікна горіли вогнями світильників. Це дещо заспокоїло — мабуть, світло зникло тільки в нашій квартирі.
Про всяк випадок я пильно оглянув вхід до арки в пошуку можливої загрози, але, не побачивши нічого підозрілого, рушив далі. Кожен крок, як крок у безодню, адже тьмяне світло в кінці проходу викликало асоціацію з тунелем, що ним душі мандрують у потойбічний світ.
На щастя, я все ще перебував у матеріальному просторі, і звук телевізора, що проривався з сусідських вікон, це підтверджував. За якусь мить моє серце мало не зупинилося, нагадавши, що шанс передчасно пройтися позаземним тунелем є в кожної людини. Коли я дістався середини подвір’я, вгорі щось тріснуло, і тут-таки десятки скляних уламків дощем посипалися на мою голову. Гадати, чиє то вікно — часу не було. Я забіг до під’їзду і поспіхом піднявся на третій поверх. Замок виявився останньою перешкодою, і, відмикаючи його, я крикнув:
— Ельзо Олександрівно, я вже тут!
На галас із п’ятої квартири вийшов сусід.
— Що тут відбувається?
— Ви Ельзи Олександрівни не бачили? Нічого не чули? — спитав я, намагаючись упоратися із замком.
— Ні. А що сталося? — поцікавився Любомир.
Я опинився в передпокої — ланцюжок мені не завадив. Рука потягнулася до вимикача і, клацнувши клавішею, я переконався, що напруга в помешканні справді відсутня.
— У вас є світло? — запитав я сусіда.
— Так.
Я рушив темним коридором до кімнати хазяйки. У квартирі стояла тиша, жодного звуку.
— Ельзо Олександрівно! — не припиняв гукати я.
Із-під дверей її спальні прослизала тьмяна смужка світла. Я штовхнув двері і завмер. Свічка, що мерехтіла на столі, підсвічувала тіло жінки, яка незворушно лежала на паркеті. Я кинувся до неї. Сусід, який прийшов услід, згадав ім’я Господнє.
— Викличте швидку! Негайно! — крикнув я.
Лікар у бездоганно білому халаті заповнював, мабуть, тільки йому зрозумілим почерком порожні графи в лікарняному листку Ельзи Олександрівни. Його ніздрі розширювалися, втягуючи повітря, і поверталися у вихідне положення, видихаючи. Нічна зміна, очевидно, усім дається важко.
— Хто ви для неї? — спитав він, не відриваючись від писанини.
— Родич, далекий, — збрехав я.
Лікар нарешті завершив, лизнув вказівний палець і вирвав листочок із блокнота.
— Ось тут — медикаменти. Їх треба купити.
Він простягнув папірець зі своїми кривулями.
— Вибачте, не дуже розуміюся на медичній термінології, — схитрував я, не маючи наміру обговорювати його жахливий почерк.
— В аптеці розберуться.
Я поклав на стіл сто гривень. Лікар ніби й не помітив цього жесту. Тоді я просто встав і пішов геть, тримаючи в руках його припис.
Фармацевт нічної аптеки прокинулася від мого стукоту. Вона взяла рецепт і рушила в пошуках потрібних ліків. Я ж стояв на порозі і крізь коридорне вікно дивився, як сходить сонце. Розрахувавшись, подумав, що геть не на це планував витратити зарплату, та іншого виходу не мав. Схоже, я для Ельзи Олександрівни — найближча людина. Хоча, ні, є ще Альберт. Я згадав голос того кремезного чоловіка і подумав, що треба сказати йому про стан подруги, та для цього треба знати номер його телефону.
Я віддав ліки старшій медсестрі й увійшов до палати, де, крім Ельзи Олександрівни, спало три жінки. Хазяйка лежала й дивилась у стелю. Ми зустрілися поглядами, і я зауважив, що за цю ніч вона постаріла не на один рік. Я прошепотів:
— Ельзо Олександрівно, що трапилось?
Жінка хапнула повітря, перш ніж відповісти.
— Він прийшов за мною…
— Хто прийшов, Ельзо Олександрівно?
— Він прийшов через вікно…
Вона відповідала так, ніби не чула моїх запитань, наче розмовляла сама з собою. Сенсу говорити з нею в такому стані я не бачив.
— Я піду додому, світло треба полагодити і їсти вам приготувати.
— Не треба, я не хочу. Ви й без того багато для мене зробили.
Розводити дискусії на цю тему було незручно, тож я попрощався та вийшов із палати.
Світанок мерехтів помаранчевими жилетами двірників, які грабали пожовкле листя. Із проспекту, куди я прямував, доносилося ревіння автомобілів. Я сів у маршрутку, водій якої заради мене знехтував правилами дорожнього руху, зупинившись поза межами зупинки, але зараз це хвилювало мене найменше.
Світла у квартирі досі не було. Я зачинив двері та пішов до себе, мріючи про відпочинок. Думати про що-небудь інше просто не мав сил. Щойно я ліг, як одразу впав у забуття. Зі стану дрімоти мене вивів мобільний — телефонувала Оксана.
— Привіт. Як справи?
— Погано, — відповів я, насилу розтуляючи рот.
— Що сталося?
Я сів, щоб голос звучав твердіше.
— Ельза Олександрівна потрапила в лікарню.
— Учора?
— Так. Цілу ніч був там, тільки зранку прийшов.
— Допомога потрібна?
— Поки ні, але потім може знадобитися. Я тебе наберу в разі чого.
— Гаразд.
Зависла пауза, певно, Оксана хотіла щось сказати і врешті-решт зважилася:
— Андрію, будь обережний.
— Добре.
У слухавці пролунали короткі гудки, і я знову вклався спати.
Полудень уже давно минув, на мене чекала купа справ, що вимагали негайного вирішення, тому, набравши повні груди повітря, я встав із канапи. Передусім планував дізнатися номер аварійної служби електромереж, щоб викликати майстра, а потім узятися за приготування невеличкого чи то обіду, чи то вечері.