Листи з того світу - Бут Сергій. Страница 27

Та справжнє лихо чекало нас попереду.

Альберт дав завдання, що не вирішувалося без сторонньої допомоги. Пошук в Інтернеті, як і передбачалося, нічого не дав, а інших алгоритмів я не знаходив. Останню надію мав на Гримчака.

Ми зустрілись у проїзді Крива Липа під однойменним деревом, що мало з півтори сотні літ.

— Що там у тебе? — поцікавився Ростик, напихаючись хот-догом, купленим у якомусь генделику.

— Та є одна делікатна справа до тебе, — почав я здалека.

— Вирішив забрати мій борг?

Найменше хотілося, щоб він думав, наче є моїм останнім шансом, але однокурсник несподівано сам дав рух нашій розмові.

— Багрію, не вимахуйся! Кажи, що треба. Зможу — допоможу.

Крига, що завжди сковувала наші стосунки, раптом скресла.

— Можеш через брата пробити ці номери? Цікавлять прізвища й адреси.

Гримчак узяв клаптик паперу, роздивився і запитав:

— Ти що, детективом на канікулах підробляєш?

— Ні, це не для мене.

— Зрозуміло. Можна спробувати. Тільки брата підключати зарано, є простіші способи.

— А то які?

Я запитав не для того, щоб вивідати якісь Ростикові секрети, а з цікавості.

— Якщо хочеш знати, — почав співрозмовник, — то таку інформацію досить легко отримати через банк. Сьогодні будь-хто має на шиї кредитний зашморг, і я тобі гарантую, що ці номери засвічені в базах кредитних установ. Доведеться попрацювати — банків у нас багато, але думаю, що впораюся.

Поки Ростик озвучував тактику, я мовчки дорікнув собі за некомпетентність.

— Багато часу знадобиться? — уточнив я.

— Точно сказати не можу. Знайомі є в найбільших банках, а…

— А в дрібних ніхто кредитів не бере, — перебив його я.

— Багрію, ти розумний хлопака! Давай працювати разом.

Схоже, розмова виходила у відкритий простір.

— Ростику, не ображайся, але я не торгую знайденими речами. Вони надто багато важать для мене. Я — такий собі колекціонер.

Гримчака це розсмішило.

— Колекціонер мотлоху?

— Можливо, зараз це — мотлох. Я ще не вирішив, що саме колекціонуватиму, тому підбираю все. Коли ж знатиму, то «свої» речі залишу собі, а зайві віддам у добрі руки.

— Гарно сказано.

Нині, на диво, у нашій розмові бар’єрів не було, і Ростик пішов на відвертість.

— Скажи, ти думаєш, що церкву в Жовкві я обчистив?

У наших стосунках настав момент істини. Гримчак чекав відповіді, і я не забарився:

— Думаю, так.

Ростик іще тримав у руках маленький шматок булки, але, очевидно, мої слова позбавили його апетиту. Він перестав жувати і втупив очі в бруківку.

— А ти неправий, між іншим.

Схоже, намічалася невеличка сповідь.

— Так, я заздалегідь знав, що буде крадіжка, і не приховую цього. Але особисто я участі в ній не брав. Хоча мій бізнес незаконний, я ніколи не поліз би до церкви, повір. Інформацію надав брат, а мені дуже вже кортіло подивитися, що то за такі гастролери — блюзнірські.

— Чому ж тоді їх не спіймали?

— Їх спіймали. В Одесі.

— А ти зі своєю групою чим займаєшся?

— Ти не в нашій групі, тому тобі не потрібно знати, чим ми займаємося. Це називається просто: бізнес.

— Я радий, що то не ти, але працювати з тобою не буду.

— Як знаєш, Багрію, ми були б непоганою командою.

— Можливо, коли ти легалізуєшся, тоді й спробуємо.

На тому розмова завершилась, і ми розійшлись, але не надовго.

Рівно три дні знадобилося Гримчаку, щоб зібрати потрібну інформацію. Наша зустріч відбулася на тому ж місці. Ростик простягнув мені аркуш, на якому нерівним почерком зазначалося два прізвища з адресами. Навпроти кожного, у дужках, — телефони.

— Ось, — сказав Гримчак замість привітання. — Усе, що вдалося знайти.

Я взяв папір у руки і прочитав: Сологуб Роман Романович, Шиба Юрій Андрійович.

— Схоже, тепер я перед тобою в боргу, — промовив я, розуміючи, що Ростик здобув по-справжньому корисну інформацію.

— Розрахуємося.

Цього разу наші посиденьки були короткі: знайомий поспішав і я його не затримував.

Коли на площі перед будинком мені стрівся Альберт, я сприйняв це, як належне. Його могутня статура, мов щогла без вітрил, плавно похитувалася з боку в бік. Руки, зчеплені за спиною, підсилювали враження нерухомого фрегата, що стоїть на якорі, гойдаючись на хвилях. Він не поспішав.

— На мене чекаєте? — спитав я, визирнувши з-за спини.

— Як здогадались? — обертаючись, промовив чоловік.

— Магія, — віджартувався я.

Чоловік схилив голову, мовчки проковтнувши моє кепкування.

— Той сеанс був невдалий, — усе-таки відреагував він.

— Як і всі інші, але зараз не про це. Ви недаремно чекали: у мене хороші новини. Ось — адреси підозрюваних.

Очі Альберта зблиснули, він узяв папірець. Вникнувши у зміст, промовив:

— Я вже знаю, що вони хотіли від Ельзи.

Мій погляд спонукав Альберта до продовження.

— Один хотів дізнатися результати футбольних матчів. Другий запитував про вірність дружини.

— Цікаво, — вирвалось у мене.

Останнє слово виказало мій інтерес, чим Альберт успішно скористався.

— Можна у вас ще дещо попросити?

Я мовчки глянув на велетня.

— Чи не могли б ви перевірити алібі цього спортсмена? А я взявся б за іншого.

Деякий час ми мовчки дивилися один на одного, та цього мені вистачило, щоб ухвалити рішення:

— Гаразд, я вам допоможу.

Велетень потис мою руку і пішов, не сказавши більше ні слова. За якусь мить він розчинився в натовпі, й лише голова, як поплавець, то пірнала, то знову виринала над людьми. Сповна насолодитися цим видовищем завадив мобільний — телефонувала мама. Як завжди, розмова почалася з її розвідки про мою науку та життя. Я ж розпитував про здоров’я. Сьогодні мати сповістила важливу інформацію:

— За місяць — нове обстеження. Воно остаточно визначить мій стан…

Мамині слова відбилися в мені луною.

— Тато не телефонував? — продовжила вона свій допит.

— Ні, він у морі. І, мабуть, нескоро зателефонує, — додав я і поспішив закінчити розмову, що сіяла в ній сумніви щодо татової долі. — Гаразд, мамо, радий був чути. Я зараз на роботі, не можу говорити.

Зв’язок обірвався. Прийшло усвідомлення того, що натягувати струну брехні ставало дедалі небезпечніше. Потрібна точка відліку, що дасть змогу розкрити правду, хоча б частково. Такою точкою могли стати позитивні результати її обстеження. Протриматися б іще місяць!

Щоб приборкати емоції, я подався гуляти містом. Заглибившись у роздуми, ходив уздовж трамвайних колій до самого вечора. На зворотному шляху зателефонував Петрові. Будучи футбольним уболівальником, він міг допомоги мені в пошуках зловмисника. Сологуб, за словами Альберта, робив ставки на футбольні матчі, а отже, любив цей спорт. Любиш футбол — ходиш на матчі улюбленої команди. Без сумніву, це — львівські «Карпати»!

— Привіт, не зайнятий? — спитав я Апостола.

— Привіт, ні.

— Хочу тебе спитати, коли «Карпати» гратимуть?

Згадка про улюблений клуб оживила Петрика, і він узявся агітувати мене за найближчий матч «Карпат».

— У суботу гратимуть із донецьким «Шахтарем». Вони наші закляті суперники — буде на що подивитися. Крім того, «Завжди вірні» таке шоу збираються влаштувати — не пожалкуєш!

— Гаразд, візьми для мене квиток. Павло як?

— Добре, до науки готується. Ти теж не забувай про університет, скоро навчання.

— О’кей.

Університетом я мав намір зайнятися пізніше, попереду ж була субота і футбольний матч.

Кінець тижня видався спекотним. «Бабине літо» щосили намагалося реанімувати гарячу пору року, попри її календарну смерть. Містом літали пастки у вигляді прозорих павутин, у які час від часу потрапляли перехожі. Ніхто не ображався на цю примху природи, адже всі знали, що це — останній подих літа, останні теплі дні цього року, і можливість поніжитися в них нівелювала будь-які незручності.