Листи з того світу - Бут Сергій. Страница 43

Спочатку звуки нагадували ритм секундної стрілки, щоправда з дещо довшими паузами. Поступово інтервал між ними скоротився, і на момент мого прокидання вони стали схожі на ритмічне човгання — ніби хтось поверхом вище квапливо ходив з одного кінця кімнати в інший.

Адреналін блискавично завів моє серце, розігнавши його биття до максимальної швидкості. Я зосередився — уночі може почутися що завгодно, та ще й спросоння. Не встигла ця думка засвоїтися мозком, як звуки повторилися.

Власне, то були кроки.

Людські кроки, що стрімко пересувалися кімнатою вгорі. Я завмер. Слух так загострився, що я, певно, міг би зачути молитву одинокого ченця в монастирі навпроти.

Раптом човгання стихло. Можна було подумати, що зверху прочитали мої думки чи почали літати в повітрі. Керований чи то страхом, чи інстинктом самозбереження, я вирішив підійти до входу. Ступаючи навшпиньках, я дійшов до дверей. Кілька секунд я напружено прислухався до нічних звуків, але нічого підозрілого не вловив. Над головою також було тихо.

Я вже хотів полегшено зітхнути, та рипіння дверей із горішнього поверху громовідводом дійшло до вуха, що було притулене до щілини замка. Хтось акуратно відчинив і зачинив двері, потім уставив ключ і зробив ним два оберти. Було зрозуміло, що нагорі стараються не шуміти, але вночі навіть шепіт видається гучним криком. Урешті-решт із замком упоралися, і кроки посунули до сходів. Старі, дерев’яні дошки прогнулися під масою тіла й видали протяжний звук, а далі кожна сходинка невдоволено заскиглила під вагою нічного візитера, який наважився потривожити їхній древній сон. Хтось обережно спускався, наче якір, що, долаючи опір води, падає на дно.

Досягнувши третього поверху, кроки зупинились, і я приклав руку до серця, аби його стукіт не видав мене нічному гостю. На мить здалося, що мене викрито і зараз хтось візьметься за клямку й відчинить двері.

Про всяк випадок я підпер їх плечем.

За кілька секунд кроки відновились, і я на слух визначив, що прямують вони вниз.

Не гаючи часу, я кинувся до кімнати Ельзи Олександрівни, що своїм вікном виходила у внутрішній дворик нашого будинку, і зайняв місце для спостереження побіч вікна, аби до кінця зберегти амплуа інкогніто.

Минула хвилина-друга, але з під’їзду ніхто не вийшов. І навіть за десять — у дворику ніхто не з’явився.

Постоявши на варті ще якийсь час, я повернувся до своєї кімнати.

Про сон навіть не йшлося. До самого світанку я намагався ампутувати страх, але нічого не вийшло. Рої питань плодили одну за одною відповіді, обгорнуті містикою та нереальністю. Розбурхана уява в нічний час вирувала привидами й іншими істотами з потойбічного світу. «Баба Наталка за двадцять років жодного разу не зустрічала сусідів, а я раптом примудрився вчути чиїсь кроки, ще й посеред ночі! Що це? Хто б це міг бути? Чому саме в таку пору? Чорт забирай!» Усі запитання зімкнулися колом, утворивши зашморг і перекривши життєво необхідний кисень. Чиїсь невидимі руки, мов лещата, обхопили і стиснули горло, позбавивши мене свідомості. За секунду я гепнувся долу.

Звуки розбудили мене вдруге. Цього разу — більш настирливі. Вони безупинно лунали з коридору.

Я розплющив очі. Зразково вибілена стеля відбивала денне світло, рівномірно розсіюючи його всією кімнатою. Тіні сповзали донизу й ховалися під диваном. Галас за вікном оживив навіть меблі, але плодити алегоричні порівняння було ніколи: хтось наполегливо продовжував гупати у двері. Я підвівся і пошкандибав у передпокій.

Обличчя Павла, що демонструвало крайню стурбованість моєю запізнілою реакцією на його гримання, ще більше збентежилося, коли я відчинив двері.

— Багрію, що з тобою? — доволі стримано спитав одногрупник.

— Не виспався, — відповів я, упускаючи його до квартири.

— У тебе кров на лиці.

Його слова зупинили мене на порозі власної кімнати, і я глипнув на себе в дзеркало. Засохла кров довкола рота, що, ймовірно, витекла з носа, спотворила мене до непізнанності. Не знаю, як Павло не злякався.

— Мабуть, носом юшило, коли спав, — спробував відбрехатися, але не вийшло.

— Ти спав на підлозі? — із недовірою спитав товариш, споглядаючи багряну пляму на килимі.

Відпиратися не було сенсу — Павло закрив пастку. Довелося все йому розповісти.

— То давай сходимо туди! — вибухнув приятель.

— Я вже ходив і колядників підсилав, і з капітаном навідувався — усе марно.

— Справи в тебе кепські.

— Нічого, я в нормі, — заспокоїв я друга. — А ти чого так рано?

— Та хотів вирішити, що робити з вуйковим причандаллям. Телефонував на мобільний, але ти не відповідав, от я і прийшов.

— Правильно зробив. Давай те все в підвал віднесемо.

Павло зачекав, поки я одягнуся, й, узявши коробки, ми рушили в погріб, вхід до якого знаходився на першому поверсі. Після вдалого переселення черевиків і велосипеда ми з другом подалися на вулицю.

Три наступних ночі виявилися суцільним жахом, спричиненим безсонням. Лягаючи в ліжко, насправді я заступав на нічну варту, що тривала до світанку. Не змикаючи очей, я мужньо ніс службу. Звуки міста, що прокидалося, вгамовували мою уяву, і тільки з гуркотом залізних коліс першого трамвая до мене приходив сон. Щоправда, о восьмій доводилося вставати на пари, але поки що молодий організм успішно справлявся з таким навантаженням. Зовнішній вигляд при цьому, звісно, страждав.

— Що з тобою? Ти не виспався? Ти себе в дзеркалі бачив? — спитала якось Ксеня, роздивляючись мене в службовій кімнаті перед початком зміни.

— А що, такий я тобі подобаюся менше? — спробував віджартуватись я, та це не спрацювало.

— Не в цьому справа, Андрію. Я хвилююся за тебе.

Чи не вперше я зрадів появі Марини.

— До роботи, ледарі! — вигукнула менеджерка, і я вшився з кабінету, попутно зиркнувши на себе в дзеркало.

Ксеня права, вигляд — жахливий! Під очима — мішки, волосся розкуйовджене, мов копиця сіна, погляд — згаслий… Сон для мене — життєво необхідна штука. Та чи врятує мене разова ін’єкція?

Аби мати більш-менш здоровий вигляд і разом із тим бути насторожі власної безпеки, я вирішив частково змінити спосіб життя. Удень, після навчання чи роботи, планував спати до півночі, а потім займатися хатніми справами аж до світанку. Тоді знову вкладатися до сну, аби не дрімати в університеті на лекціях. Утілити в життя нову стратегію надумав сьогодні ж, але втрутились обставини.

Знесилений роботою та безсонними ночами, я поспішав додому. У годину пік це давалося непросто. Безкінечні затори гальмували рух автобуса, і щоб не заснути в транспорті, я вийшов біля «оперного» і продовжив рух проспектом Свободи, опираючись сильним поривам вітру. За таких погодних умов хотілося якнайшвидше дістатися дому, та й утома підганяла вперед. Пронизливий протяг в арці відчувався найбільш гостро. Я щільніше загорнув шию шаликом, попри те, що до дверей залишалися лічені метри.

На чужинця в під’їзді вказували мокрі сліди, залишені черевиками на дерев’яних сходах.

О цій порі мої сусіди-пенсіонери зазвичай сиділи перед телевізорами, та й мешканців із таким великим розміром ніг у нас не було. Я напружився. Сліди вели вгору.

Я піднімався, м’яко ступаючи східцями й міцно стиснувши кулаки. Надія, що на другому поверсі сліди завернуть до котроїсь із квартир, розтанула так само, як сніг на сходах із чужого взуття. Разом із тим тривога, мов ртуть у термометрі, перескочила граничну позначку, а коли на горі тупнула нога, і зовсім — зашкалила до краю. Я вхопився за балюстраду та побіг назустріч небезпеці — годі боятися!

Боятися справді було нічого. Порожнеча третього поверху погнала мене вгору, але звідти вже спускався капітан. Я глянув на його величезні черевики, з яких іще стікали цівки талого снігу, й цілком слушно запитав:

— Ви?

— Ага. Ходив за однією заявою, тут недалечко, дай, думаю, зайду, бо ти пропав кудись. Усе добре? Вигляд у тебе не дуже, — чесно сказав слідчий.