Листи з того світу - Бут Сергій. Страница 44

Тривога доброзичливо поступилася місцем утомі. З останніх сил я заговорив:

— Декілька днів тому тут хтось ходив уночі.

— Де? — перепитав чоловік.

Я тицьнув пальцем угору. Простеживши за жестом, капітан підвів очі.

— Я щойно звідти. Нікого.

— Я знаю. Але я чув кроки, — зашепотів я, інтуїтивно захищаючись від невідомої сили. — А перед тим були дивні звуки, ніби хтось карамель розсипав підлогою.

У погляді, що ним блиснув слідчий, легко читалася зневага, але відповідь виявилася тактовною:

— Я б радий тобі допомогти, але не маю права заходити в чуже помешкання.

— Тоді нам нема про що говорити. Словами мені не зарадиш, — відступився я.

Правоохоронець розминувся зі мною і, ніби вибачаючись, промовив:

— Не ображайся. Буде щось суттєве — телефонуй.

Капітан забрався, а я подумав, що із «суттєвого» дещо маю, але з тим не в міліцію, а до психіатра треба йти. Шальки терезів цієї історії давно схилилися в бік невідомого й того, чому немає логічного пояснення чи наукового обґрунтування. Але філософськими поняттями правоохоронця не переконаєш. Нічого, капітане, ще буде нагода все довести, а зараз спати.

Сил вистачило, аби дочалапати до дивана, на нього я впав уже знесилений. Жодні звуки, кроки чи явища не могли стати на заваді моєму сну. Він узявся негайно.

Знайома композиція, що слугувала дзвоником будильника, давно відточила мій слух до миттєвої реакції. І хоча повіки здавалися вилитими з чавуну, їх удалося розтулити. За вікном чорніла ніч. Це мене розчарувало, мабуть, неправильно встановив час, тож я перевернувся на інший бік, сподіваючись іще поспати. Удруге мене будив сам телефон. Я намацав його, не відриваючись від подушки.

— А-л-л-о, — розтягуючи звуки, промовив я.

У трубці затарахкотів Оксанин голос. Слова кулеметною чергою вилітали з динаміка, розносячи на друзки мій мозок.

— Ти де пропав? Марина ричить, що премію зніме! Підняла всіх на ноги, сама на себе не схожа… Людей купа, субота все-таки!

Я урвав істерику дівчини, глипнувши у вікно, за яким стояла глуха стіна темряви.

— Ти збожеволіла? Що ти верзеш? Ніч на дворі!

Дві секунди знадобилось Оксані, аби знайти потрібні слова, що зірвали мене на ноги.

— Андрію подивися на годинник!

Погляд втупився у яскравий дисплей мобільного, на якому чітко виднілися цифри «09:18». Мене підкинуло з дивана, мов спортсмена, який приземлився в центр батута. За чорним вікном лунали звуки — звуки життя: гомоніли люди, клаксонили маршрутки, човгали трамваї, неподалік гудів перфоратор. Натомість кімната нагадувала склеп, усе покоїлося в мороці. Деякі меблі пітьма проковтнула повністю, деякі — лише наполовину. Із місця, де я стояв, завдяки білизні виднілася постіль, усе решта було сповите темрявою.

Під дверима кімнати блиснула смужка світла, і я, мов тонучий, подався за цією соломинкою. Штовхнувши двері, я вибіг у коридор і помчав на кухню, звідки проникало світло.

Від моїх обертів задзвеніли шиби у вікні та посуд у серванті. Я шарпнув кватирку, впускаючи в приміщення галони морозяного повітря, — на вулиці був білий день! Щоб переконатися, що темрява в моїй кімнаті мені не приснилась, я кинувся назад, зачепивши вазу на підвіконні.

Тріск розбитого скла наздогнав мене вже в коридорі. Опинившись у своїй кімнаті, я віч-на-віч зустрівся з Чимось Невідомим. Єдине вікно було абсолютно темним. Нерви здали, і я заволав:

— Курва!!! Що тут відбувається?!

Я вскочив у джинси, натягнув светр, схопив куртку та винісся, ошпарений страхом, на вулицю. Із площі вікно виглядало, мов чорний прямокутник.

Від цього моменту все довкола потемніло: сніг видавався брудним, небо важким і похмурим, люди ворожими. Найбільше потемніло в душі. Болото, що кишіло гаддям з іншого світу, засмоктувало глибше й глибше. Палаючі мости, що з’єднували мене з матеріальним минулим, залишали по собі попіл архітектурних конструкцій, який розлітався від найменших поривів вітру.

А він дув звідусіль.

Сухий протяг висушував обличчя, але жодним чином не впливав на багно під ногами, що, за законами фізики, мало б висихати. Та закони більше не діяли: ні фізичні, ні юридичні, ні, найстрашніше, — логічні. Усе втратило свій сенс. Біси вправно накинули ошийник, обтяжений параноєю, роблячи з мене свого раба.

Не знаю, навіщо я поїхав на роботу, — вичавлювати кожному зустрічному посмішку не було сил. Проте я спокійно увійшов у «Мак-Дональдс», відчуваючи на спині погляди колег, перевдягнувся та став до каси. Оксана спромоглася лише на привітання, проте Марина випустила кігті та показала оскал, готуючись впорснути в мене значну порцію отрути, та моя репліка відняла їй мову:

— Стули пельку!

До каси підійшла середніх літ жіночка, і моя увага перенеслася на неї, однак слух намагався розібрати сичання Марини. Так я проґавив замовлення.

— Вибачте, не могли б ви повторити ще раз? — перепросив я.

— У вас, що вже глухих набирають?

У будь-який інший ранок я б стерпів образу, але не сьогодні.

— Зі слухом у мене все гаразд, — почав я, — тому дам вам одну рекомендацію: харчуйтеся в «Пузатій хаті» українським борщем, він смачніший і менш калорійний, ніж ця їжа. А ще краще: сядь на дієту, вона тобі не завадить! — вигукнув я, остаточно втративши самоконтроль.

Ось таким чином я підписав собі вирок, до якого насправді вже був готовий.

— Багрію, тебе звільнено! — прохрипіла Марина.

Але вона мене вже не цікавила. Я не вшанував її навіть поглядом. Мов на параді, довелося виходити під прицільними поглядами колег і відвідувачів. Грюкати дверима не було сенсу, уже гримнув словами.

Знявши напруження, я зумів повернутися у звичне русло мислення, що скерувало мене у відділок до капітана. Коли ми зупинилися біля церкви, звідки було видно затемнене вікно моєї кімнати, правоохоронця взяв сміх.

— Ох, ну слава Богу, бо я вже в містику якусь повірив.

— Вам смішно? — запитав я, напинаючи капюшон, оскільки посипало снігом.

— Ти хоч на козли звернув увагу? — спробував пояснити він. — Хтось просто пожартував.

— Нічого собі жарт! — вибухнув я. — Ви справді гадаєте, що вночі хтось тягав цю громіздку риштовку, щоби замалювати мені вікно чорною фарбою?

— Чого обов’язково «тягав»? Може, вона там і стояла.

Я ще раз подивився на риштування, але у версію капітана вірив мало.

— Може, зафіксуєте хуліганство? — запропонував я.

Правоохоронець скоса глянув на мене і дістав мобільний.

— Сфотографую на всяк випадок, але підстав відкривати справу немає.

Раптовий порив вітру жбурнув мені в обличчя жменьку сніжинок, і я відвернувся від слідчого.

— Ти не ображайся. То дітлашня якась — клянуся! Ну не буду я за бахурами ганятися.

Я лише махнув рукою і почвалав до себе, ховаючи обличчя у відлозі. Знавісніла хуртовина забрала мою постать із-перед очей правоохоронця. Я ступив у непроглядну мряку колючого снігу та сутінок, що насувалися на місто. Я йшов у відомому напрямку в незнане майбутнє.

У квартирі відчувалася чиясь присутність. Звісно, усі кімнати виявилися порожніми, але зафарбоване вікно нав’язувало гидке відчуття, що за тобою підглядають. Від думки, що цієї ночі хтось, хто бажає тобі зла, стояв по той бік вікна, кидало в піт. Я впав на канапу. Їсти не хотілося, пити теж, тим більше, що-небудь робити.

Я навіть не вловив, чи заплющились очі, — фарбована завіса оголосила затяжний антракт виставі під назвою «День». Кімната перебувала в темряві. Для повного ефекту бракувало зачохлити меблі білими простирадлами та вигнати останнього актора, залишивши приміщення на розтерзання привидам. Я приготувався до зустрічі з будь-ким і справді почув наближення кроків. Потім хтось загримав у двері, і я скочив із дивана, відганяючи нав’язливі марення й дослухаючись до звуків. Мені не здавалося — хтось справді стукав. Я рушив до дверей.

— Андрію… — кликала Оксана.