Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 18

Леся співчутливо торкнулася руки подружки.

— Нічого. Ось вивчуся, поїду до міста й не бачитиму їх ніколи.

— А я теж хочу стати… — проте на півслові дівчинка вмовкла, щоб швидко-швидко закінчити: — Ой!.. Тільки для цього нам треба добре вчитися.

Віка войовниче забрала портфелика із землі.

— А я й учитимуся… добре! Навіть не сумнівайся.

Леся сама не знала, у що їй вірити, а в чому сумніватися. Дівчинка дивилася на новий світ широко розплющеними очима й нишком щипала себе: чи це, мовляв, відбувається насправді? Але все лишалося, нічого не зникало, бо вона таки не спала.

Школа. Лесі вона сподобалася. Дуже. Такий затишний будиночок із величезними вікнами й високим дахом. Приміщення мало три кімнати. Дві просторіші з двома рядами парт, де на кожному мали сидіти учні окремого класу, а третя кімнатка була гральна, проте з появою нової вчительки її переобладнали для навчання четверокласників. Леся прислухaлася до кожного звуку, а оченятами вбирала геть усе: кожен куточок і шпаринку, навіть запах крейди, якою щось писали на дошці. Дівчинка вдивлялася в напис, немов вивчала чудернацьку картину невідомого художника, яку поки що не могла прочитати, але… намалювати її вона б спробувала.

Тільки-но учнів розсадовили й дали їм спокій на кілька хвилин, Леся схопила ручку й спробувала в зошиті відтворити те, що було написане на дошці. Тим паче, що посадовили її на першу парту поруч із рудим хлопчиком. Той зиркнув на дівчинку, потім — на запис, який з’являвся в зошиті, і чомусь щосили штурхонув її прямісінько в лікоть. Ручка вистрибнула з рук, а Леся розгублено кліпнула зеленими очиськами. Рудий розбишака анітрошечки не знітився, натомість висолопив язика:

— А-а-а! Розумна дуже?

Леся зіщулилася, відчуваючи, що зараз провалиться крізь підлогу. Хлопчина з виглядом переможця відсунув Лесин лікоть якнайдалі від себе, окреслюючи як свою значно більшу частину парти. Леся розгублено відхилилася, коли раптом із парти позаду хтось щосили штурхонув нахабу. Хлопчина з несподіванки закляк, а потім почервонів так густо, що став схожий на помідор із бабиної грядки.

— Ти чого її штурляєш? Зараз у лоба дам!

— Віко Пархоменко! Ти чого на Петра напосіла? Га? Не соромно? Та й пересядь далі, будь ласка. Он третя парта вільна.

Віка зиркнула з-під лоба на Валентну Йосипівну й одразу ж відчула, що вчитися добре в цієї вчительки не вийде. Натомість ображений Петько пробурмотів під носа так, щоб Леся розчула кожен звук:

— Начувайтеся.

І почалося. Леся так і не зрозуміла, чим саме не сподобалася Петькові Зайченку, однак те, що таки не сподобалася, відчула. Власне, так само, як і Віка збагнула, що, заступившись за подругу, нажила справжнього ворога. Щоправда, Віці треба було віддати належне: цим вона мало журилася. Проте хай там як, а подруги дуже швидко усвідомили, що лише вдвох зможуть тримати оборону й відбиватися від образливих прізвиськ та ущипливих жартів.

Дивно, але діти чомусь бувають жорстокі. Можливо, так їм легше почуватися в безпеці серед дорослого світу? А що? Хтось іще, крім тебе, менший, слабший, безпорадніший? Йому про це варто нагадувати частіше, тоді самому не так лячно. От і вийшло, що Леся з Вікою з перших днів стали вигнанками. Віка через те, що була дочка хронічних алкоголіків, завжди голодна-холодна й обідрана, а Леся… Леся просто тому, що була біла ворона, інакша, не така, тю-тю. Малювала весь час щось, вимальовувала, з вітром обіймалася. Ще й шалена яка, їй-богу! А що добра та щира… то ці риси в дитячому світі не першорядні, надто в такий неспокійний час. Куди важливіше дертися щонайвище, кричати найголосніше й штовхатися найсильніше, а ще керувати колективом і заціплювати рота всім незадоволеним.

Таким беззаперечним лідером став той самий рудий Петро Зайченко, дарма що мав таке цікаве прізвище. Уже першого дня він добряче труснув сусіда, коли той жартома назвав його Зайчиком. Певно, десь глибоко-глибоко в душі хлопчик таки ним був і страшенно боявся, що хтось інший здогадається про куций хвостик, от і воював натхненно й пристрасно, так, що нікому й на думку не спадало приглядатись уважніше.

— Дві лошиці, хи-хи-хи!

Віка стискала кулаки й кидалася на Петька, мов шуліка. Проте той вивертався, а часом міг боляче смикнути за волосся чи сіпонути спідницю, відбігав убік, задирав угору рудого носа й кричав ще голосніше, на все подвір’я:

— Ло-ши-ці!

Дівчат ніхто не боронив. А кому хочеться брати вогонь на себе? Нікому. Проте дивувало інше. Чому образливі прізвиська й штурханину не зупиняла вчителька? Талановитий педагог. Освітянка з великої літери.

Власне, Валентина Йосипівна мала свою унікальну методику роботи: плисти за течією, навіть не напружуючись. Її самі діти, точніше, їхня присутність дратувала. Краще посидіти на стільці й потеревенити з колегами, щоб довідатися про всі останні новини: і ті, що були, і ті, що їх вигадували просто так, щоб було про що зойкати «ой-ой-ой!». Це ж як нецікаво й сумно було дивитися на світ її очима. Леся хоч і була шестирічною дитиною, але чомусь дуже швидко збагнула, що бути Валентиною Йосипівною — то страшна мука. Бачити в людях лише зло й підступи — так і з глузду можна з’їхати або хвороби якої доп’ясти, однак сама Валентина Йосипівна про те навіть не здогадувалася й міняти своє бачення світу аж ніяк не збиралася.

— Господи, і сіпонуло ж мене забрати цю навіжену! Уже тими уроками малювання мені в печінки в’їлася. Усе випитує щось та випитує. Таке мале, а замучило. Мушу навіть літературу спеціальну читати, уявляєш?

— А чого дивуєшся? — озвалася щойно прийнята до шкільного колективу вчителька — за сумісництвом подруга — Яна Вікторівна. — Мати хто в неї, забула?

— Ага, відьма! І мала така сама чудна. Ой-ой! А ота голодранка? Віка Пархоменко! Від неї ж смердить за версту, дихати нема чим. В інтернат здати б, щоб там вимили як слід.

— Та чого ти? Мала як може, так і миється. І одяг прасує. Сама бачила, коли вчора додому йшла.

— Ну й що з того? Сьогодні прасує, а років за десять пити-гуляти почне, ще й залетить від когось, бо хто її глядітиме? Ніхто. В інтернат!

Очевидно, навіть подруга часом утомлювалася від чорноти думок колеги, тоді й нагадувала, що не буде дівчат — учнів не вистачить для повноцінного класу. І доведеться розпрощатися з посадою, а за неї вона виклала… Цифру називали завжди пошепки, проте переконливо, принаймні Валентина Йосипівна вмовкала й дулася день чи навіть два, ходила мовчазна, схожа на обскубану гуску, але потім відходила й знову заводила своєї, солоденької й отруйної: «Ой-ой-ой!»

Чи страждала від такої вчительки Леся? Авжеж. Часом дівчинці навіть утекти хотілося, проте вона боялася, що Валентина Йосипівна знайде й настромить її на свою довжелезну указку, немов неслухняного метелика. От що вміла талановитий педагог, то це жестикулювати вчительською указкою, немов то був пусковий механізм ядерного пристрою. У такі хвилини її всі боялися, навіть Петько Зайченко, а Леся з переляку відводила очі вбік і дивилась у вікно. Тільки нишком, щоб Валентина Йосипівна не помітила.

За вікном було значно спокійніше. Там росли велетенські горіхи, і Лесі подобалося розглядати мереживо гілок і уявляти, який вигляд мали ті дерева, коли були зовсім маленькі. Хто ж насадовив їх по всьому шкільному подвір’ї, не знали достеменно ні самі вчителі, ні жителі Бувальців. Найімовірніше горіхи росли в цій місцині задовго перед тим, як тут з’явилося шкільне подвір’я. Проте дітлашню цей факт мало обходив. Горіхи затуляли собою півнеба й ховали малечу від сонця, а ще… ще в них переховувався вітер. Еге ж. Хіба ж він міг залишити свою малу господиню напризволяще? Хоч де був, завжди повертався й чухав спину об репаний стовбур та розлогі гілки, а з них додолу пригорща по пригорщі падали круглі й такі пахучі плоди.

Школярі збирали їх у портфелі й навіть за пазуху, приносили додому, сушили, хто де вигадував, а потім на перервах гуртом ласували солодкаво-гіркуватими осередками, щоб розуму додалося. І вірили в ту чарівну силу горіхів так щиро, що навіть сумнівні педагогічні таланти нездатні були знищити бажання вчитися. Діти старанно виводили перші закарлюки, гуртом вимовляли нову літеру й вивчали цифри. Усе відбувалося так, як мало відбутися. Учні звикали до того, що вони учні, а час летів на вітряній гриві у своє нікуди, іноді плутався в горіхових кронах, а ще розкладав по поличках пам’яті шкільні успіхи та невдачі, радощі та жалі. І, певна річ, перші симпатії.