Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 20

За ці роки кожен рух набув важливості справжнього ритуалу, що повторювався день у день, хіба тільки тимчасові хвороби вривали цю казку. Певно, саме тому Леся страшенно не любила хворіти й бігла до школи за всякої погоди, за всяких обставин. А як Леся полюбила школу! Коридори з дерев’яною підлогою, що пахли вологою після миття. Принишклі класні кімнати. Вони в цей час були неначе зачакловані, зовсім інакші, аніж удень. Здавалося, що від стін відштовхується й котяться гомоном денна метушня й дитячі голоси. Парти відпочивають і заразом чекають, коли вранці по них знову ковзатимуть учнівські зошити й підручники. А дошка? На ній іноді дозволяла малювати Людмила Миколаївна, і тоді Леся уявляла, що вона вчителька, така ж вродлива й добра, а учні ловлять кожне її слово. Хіба не казка? Леся щиро вірила, що саме казка, і була щаслива, а від того гарна. А в гарних дівчаток неодмінно хтось рано чи пізно закохується.

На що ж схожа дитяча закоханість? Чи на кого? У Лесі — на білченя. Авжеж. Руде, кумедне, схоже на клаптик вогню, таке моторне й швидке, що навіть погляд не встигав за ним між крон горіхів. Леся запам’ятала день, коли воно з’явилося вперше.

За вікном тоді стояла не просто осінь, а королева, яка раптом убралася в золоті шати й вимагала, щоб усі нею милувалися. Леся не опиралася королівській особі. Навпаки, очей не могла відірвати від шаленства кольорів, навіть матеріал уроку пускала повз вуха, чим страшенно дратувала Валентину Йосипівну, яка бурчала без упину. Але замріяна художниця нічого із собою вдіяти не могла, саме тому першою й помітила хвостатого гостя на гілці прямісінько навпроти вікна. Білченя дивилося на неї чорними оченятами й повертало голівку в різні боки, немов прагнуло роздивитись уважніше. А що? Цікава така дівчинка. Дивиться й рота роззявила.

— Лесю, це, зрештою, просто свинство.

Леся озирнулася на голос учительки й розгублено пробелькотіла:

— Білка.

Валентина Йосипівна вкрилася плямами за лічені секунди й від обурення навіть заніміла. Коли ж оговталася, то крик, певно, почули й протяги на шкільному горищі:

— Та як ти смієш!!! Обідранка мала! Це хто білка? Хто? Ти що собі дозволяєш, га? Я тобі зараз зроблю… білку! Крутитися будеш, як у колесі.

Леся зіщулилася, відчуваючи, як по-зрадницькому цокотять зуби, а ноги робляться ватяними й просто відмовляються слухатися. Перед очима затанцювали чорні цяточки. Вона ще встигла подумати, звідки в класі набралося стільки комашні та чому вона літає роєм саме довкола її голови, а потім і голова стала невагомою. Дівчинка поволі сповзла на парту. Хтозна, чим би завершилося непорозуміння, якби Петько Зайченко радісно не сповістив усіх присутніх:

— Ой! А у вікні білка…

Звісно, що вся увага учнів перекинулася на хвостате створіння, і хоч як вимагала Валентина Йосипівна заспокоїтися, ніхто вже її не слухався. Коли ж іще випаде нагода побачити живу білку? А білченя немов відчуло раптову увагу до своєї рудої персони й заходилося вистрибувати перед глядачами на всі боки, угору й униз. Звідкіля воно взялося, напевно ніхто не знав. Хлопці навіть стверджували, що руденьке втекло з цирку, бо хіба б знало воно стільки акробатичних трюків? Дівчата не сперечалися: головне, що з’явилося. А вчителі зійшлися на тому, що маля якимсь загадковим чином перебігло сюди з лісу. Може, шукало поживи й натрапило на горіхи? Але щоб так далеко забралося? Зрештою, іноді куди цікавіше робити припущення, аніж знати правду. Зате малий розбишака так припав до душі, що дивилися у вікно й пускали повз вуха навчальний матеріал усі гуртом, а не тільки юна художниця.

Коли дівчинка відійшла, то ще довго боялася й голову повертати до вчительки, зате Валентина Йосипівна вдала, ніби не сталося нічого страшного. А те, що Леся тієї ж ночі впісялася просто в ліжку, годі було пояснити. Учителька впевненим голосом порадила бабусі Зої краще наглядати за онукою й ретельніше готуватися до уроків, а ще поліпшити поведінку. Старенька розгублено обдивлялася Лесю й збагнути не могла, у чому річ:

— Лесю, але ж ти навчаєшся. Людмила Миколаївна он як тебе хвалить. Що коїться?

Дівчинка мовчала, і бабусі лишалося тільки здогадуватися. Майже як з отим білченям.

А воно швидко й надійно оселилося в дитячому серці. Тепле й смішне малятко щоразу з’являлося навпроти того вікна, коло якого в ці хвилини сиділа Леся. Дівчинка навіть розмовляла з ним нишком. І, звісно ж, малювала.

— Привіт. Як справи?

Чорні цяточки очей, здавалося, всміхались у відповідь, а за кілька тижнів білченя навчилося їсти з її долоньки.

— Хороше моє. Ох і красунчик ти! Подобається печиво?

Тваринка хапала шматочок і тікала на гілку, щоб ласувати вже там. Про цю дружбу якийсь час знали тільки Людмила Миколаївна й Віка. Подруга навіть трошки заздрила, бо рудий пустун уперто відмовлявся брати їжу з її рук.

— І чого це тебе, спитати б, так люблять тварини? То вовк, але до нього мені байдуже. Я на дружбу з ним не претендую. Але білченя… Чому воно в мене печиво не бере, га? Те самісіньке печиво.

Леся всміхалася й знизувала плечима.

— Я йому подобаюся, певно.

Леся подобалася не тільки білченяті. А білченя чомусь страшенно не сподобалося Петрові. Одного разу, на великій перерві, коли руда тваринка вистрибувала на нижніх гілках поруч із Лесею, сталося щось незрозуміле. Білченя тріпонулося й упало з гілки простісінько в траву, однак одразу ж підскочило й, накульгуючи, пострибало до стовбура, коли його наздогнав другий постріл. Леся закричала так голосно, що всі довкола обернули голови.

Навпроти стояв Петро й затискав саморобну рогатку в руках.

— Ану, відійди! Я йому зараз у лоба поцілю.

Леся ступила крок назад й інстинктивно затулила собою тваринку, яка намагалася видряпатися по стовбуру нагору.

— Не чіпай!

— А то що? Зараз і ти дістанеш! Відьма! Я бачив, як ти його годувала! Відьма! — Заклавши камінь, хлопчина націлив рогатку прямісінько на Лесю. — Відійди! Чуєш? Бо точно стрельну!

Леся дивилася на нього широко розплющеними очима, які цієї миті були такі великі, що віддзеркалювали все шкільне подвір’я з юрбою розгублених школярів. Дівчинка дихала часто й уривчасто, але не рухалася. Лише вітер стурбовано куйовдив волосся, мовляв, тікай. Зрештою вона пошепки, але чітко, щоб кожен звук дійшов до вух Петра, промовила:

— А ти спробуй…

Запала тиша. Здавалося, що чути навіть, як кігті білченяти шкрябають об кору горіха. Учні стояли довкола принишклі й налякані, а коли до ще одного пострілу лишалася мить, Лесю затулив собою інший.

— Не чіпай! Я тобі зараз цю рогатку знаєш куди засуну?!

Розгублений Петько безпорадно кліпнув рудими віями, а пальці… Вони самі розтислися (у цьому вже за кілька хвилин Петько переконував найліпших друзів, бо ризикував утратити навіть їх), а грізна зброя впала до ніг. А що? Нічого іншого не лишалося. Чудну Леську боронив не хтось, а четверокласник Микола Панський, найсильніший хлопець у школі. Його боялися зачіпати навіть багато старші хлопці, а дівчата… Дівчата мали цілком протилежні почуття.

Якби комусь раптом заманулося визначити особу найпопулярнішого хлопця в селі Бувальцях, то той хтось рано чи пізно змушений був би визнати, що то не дев’ятикласник Володька зі своєю вірною гітарою, а зовсім юний хлопчик — Микола Панський. Чи під такою зіркою народився, чи мав які приховані здібності, проте навіть старенькі бабусі проводжали хлопця теплими поглядами.

— Ох і красень росте!

Міцний, високий, як на свої літа, чорноволосий, з такими гарними очима кольору неба, що ті очі не давали спокою дівчачому батальйонові навіть у снах.

— Ти бачила, він мені всміхнувся!

— Та ні, мені!

— Ой, дівчата, Миколка всміхнувся!

Однак треба було віддати належне хлопцеві: увага до його персони не зіпсувала вдачі. Микола був до міри відвертий, до міри мовчазний, умів слухати, давав іншим висловитися, проте так само впевнено обстоював своє, а ще й боронив слабших. Хоч Леся не вважала себе за таку. Бо що таке слабкість? Невже тільки фізичні можливості? Навряд. Її сила ховалася в серці. Нехай дівчинка до кінця не усвідомлювала цієї своєї особливості (власне, як і хоробрий рятівник), але саме вона змусила найпопулярнішого хлопця школи звернути увагу на дивакувату зеленооку мавку. До речі, дівчата ще довго шушукали поза спиною й заздрісно пускали очі під лоба.