Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 24

— Еге! Гарна дівка була.

— Та вмовкнеш ти, Якове? Зараз у лоба чимось важчим жбурну.

— Ото, Лесю, і вся любов.

Принишкла дівчинка не знала, чи плакати їй, чи сміятися, але відчувала одне — ніби оця страшна баба їй у серце таємницю сховала, і вона, та таємниця, гріє тепер. Здається, уже не так і холодно. Мама в неї хороша. Мама. Старенька всміхалася, спостерігаючи за малою, а потім як сплесне в долоні, аж дід Яків на печі підстрибнув.

— Та одна ж картина мамина в селі лишилася. Бібліотекарка Марія, старенька, зберегла витвір мистецтва. Вони все бережуть. А оце на пенсію зібралася. Сьогодні Дуся й пішла бібліотеку переймати. А що? Не вікувати ж коло печі? Воно тепер нікому не платять, але при роботі буде, межи людей і книжок.

Леся не вірила власним вухам.

— То тітка Дуся в бібліотеці працюватиме?

— Еге.

— І мамина… картина там є?

Старенька торкнулася дитячої долоньки:

— Сьогодні вже не ходи. Завтра підеш. Там картина така, що вдень дивитися треба.

Леся насилу дочекалася ранку. Лежала посеред ночі з розплющеними очима й роздивлялася на темряву. Густу-густу, у якій навіть тіні не ворушилися, бо вона цілком їх поглинула. Невже всі ночі однакові? Ні. Ця здається довшою, як пісня тужлива, усе тягнеться, тягнеться — не перейдеш. Аж перед світом мала таки задрімала, але перше проміння сонця розбудило її швидко. Рештки сну миттю розлетілися.

— Ти чого так рано, Лесю? У вас, мо’, контрольна яка?

Дівчинка кивнула й хутенько почала збиратися. Поснідати як слід не змогла. Каша лишилася холонути на столі, кілька ковтків молока зробила — і гайда. Вийшла на ґанок, Мурко до ніг поліз лащитися. Очевидно, він також устиг поснідати й тепер був у доброму гуморі. Дівчачого обличчя торкнулася вітряна грива — і Леся мимоволі піймала усмішку.

— І ти тут? Холодний сьогодні. Певно, з півночі. І що бачив?

Вітерець закружляв довкола дівчати і, як міг, оповів про все, чого торкався, літаючи. Леся зморщила носика й замріяно прошепотіла:

— А я сьогодні мамину картину побачу. Уявляєш? Мамину!

Вітер підхопив останнє слово й шугонув угору, навіть кіт невдоволено нявкнув услід. Дівчинка почухала рудого за вухом і легенько зіскочила східцями, а тоді до сусідського подвір’я подалася.

— Тіточко Дусю.

Жінка саме поралася коло печі, озирнулася й одразу ж усміхнулася раптовій гості.

— Привіт, хороша моя! Ти чого так раненько?

— Я…

Баба Устина, яка сиділа поруч за столом, хитро підморгнула:

— Певно, не спалося дитині. А я вчора розповіла, що ти на нову роботу влаштувалася. Он скільки часу ще до школи. Може б, показала малій бібліотеку? А то вдень дітлашні набіжить, ще хто зайде. Еге?

Леся прохально кивнула.

Тітка здогадалася, що щось не те з цією ранковою екскурсією, проте опиратися не стала, надто прикипіла до малої, тому й намагалася тішити всім, чим могла. Накинула стареньке пальто, вовняну хустку, ключі до кишені поклала й простягла руку:

— Ну що ж, Лесюню, ходімо до храму книжок.

Леся не йшла, а летіла. Швидше б, швидше! Звична дорога сьогодні ніяк не закінчувалася. Дівчинка знала, що велика дерев’яна будівля сільської бібліотеки стоїть у центрі, зовсім поруч зі школою, сільською радою й крамничками. Вона щодня її минала, Людмила Миколаївна часто приносила звідти дитячі книжки й роздавала малечі, а потім збирала й відносила назад. Старші дітки ходили самі, але Леся чомусь соромилася. Дивно, і як це вона не відчула, що отут, за кілька кроків, серед книжкових поличок є картина її мами. Її мами!

— Ось ми й дійшли.

Тітка відімкнула двері й тихенько прочинила, а Леся з хвилювання не змогла ступити жодного кроку.

— То чого ж ти? Ходімо. Я тобі все-все зараз покажу.

Дівчинка глипнула на тітку тривожно й зайшла. Сутінки, змішані з ранковим промінням, пробігли поміж довгими рядами стелажів, а від того здалося, що книжки на поличках дихають і ворушать повітря. Їх було тут! Різні. Великі, малі, довгі, короткі, кольорові й не дуже, грубі й зовсім тоненькі, нові, які ще фарбою дихають, і ті, що їх читали цілі покоління. І всі вони смиренно чекали, доки хтось простягне руку, візьме з полички та розгорне. А вже тоді… відбувалося щось неймовірне. Зникали полички, стенди, стіни й потріскана стеля, розмивалося приміщення, провалювалися вулиці й будинки, навіть люди кудись дівалися, натомість… відслонявся вхід у зовсім інший вимір. У ньому не було обмежень. Час міг бути минулим, теперішнім і навіть майбутнім. Простір… З ним теж коїлося щось неймовірне. Континенти змінювалися з легкістю змаху крил тендітного метелика, а часом навіть Землі було замало. А ще… там існували люди, які плакали, мріяли, кохали й ненавиділи, а головне, що кожен із них отак легко пускав до свого життя. Заходь. Я відкрию тобі моторошні таємниці, сповiдаюся в гріхах або, навпаки, змушу повірити, що герої існують. А скільки в цьому просторі було знань! Про все-все! Жодна людина у світі ніколи не зможе вмістити того в голові, а книжки бережуть і легко діляться, тільки візьми, розгорни й читай.

Принишкла Леся роззиралася довкола. Їй навіть лячно стало. А ще хотілося мало не кожної книжки торкнутися, зазирнути хоч одним оком, знайти щось таке, щоб потім із запалом читати вночі під ковдрою, затискаючи ліхтарика в руках. Власне, дівчинка так і робитиме. Вона порідниться з бібліотекою й забігатиме сюди бодай на хвилинку, на коротесеньку мить… До мами.

Картина знайшла її майже одразу. Саме картина, а не Леся. Дівча фізично відчуло, як щось торкається спини й примушує озирнутися. Полотно висіло на видноті в простенькій дерев’яній рамі (її зробив, певно, чоловік колишньої бібліотекарки), а всім здавалося, що воно літає в повітрі й ніякого стосунку до стіни з іржавим цвяхом не має. Бо який тут може бути зв’язок? Хіба можна почепити на стіну ніч із сонцем упереміш? Аж ніяк! Вони існували самі собою. Тіні й проміння.

Леся навіть рота роззявила зачаровано, бо, хоч скільки дивилася, усе одно не могла збагнути, чи тіні переднього плану наповзають на сонячне проміння, чи довгі золоті нитки прошивають собою темряву? Власне, сюжет зображення видавався простеньким, але то лише на перший погляд. Не було там нічого монументального. Так, густі трави в сутінках, на стеблинці завмер метелик, крихітний і довершений. Він би був зовсім непомітний, якби не сонячний зайчик, що ненароком вихопив живе створіння з темряви й оголив. Комаха була гола. Авжеж. Бо як іще почуваються люди у хвилини тотальної безпорадності? З метеликом було те саме. На тонесенькі крила прозорим мереживом упали краплі роси. Їх були сотні, дрібних-дрібнесеньких, довершених своєю формою. Комаха не мала сили звільнитися від води й покірно чекала, доки темряву наповнить сонце, адже воно вип’є вологу — і тоді метелик легко злетить якнайдалі від сторонніх очей. Проте сонце… Поодинокі промінчики могли стати й останніми, а одразу за ними прийде ніч, у якій уже не злетиш. От і чекає метелик. Видний усім і кожному. Прекрасний і беззахисний. Ніжний, як саме життя.

— Гарно?

Тітка Дуся лагідно торкнулася долоньки й відчула, як під шкірою б’ється серце. Звісно, воно билося в грудях, проте так пристрасно й шалено, що, здавалося, кров у судинах закипала.

— Маленька моя, ти чого?

— Він… урятується?

Жінка озирнулася на картину й мимоволі схотіла затулити її від дівчинки, проте інтуїтивно відчувала, що зробити цього не зможе ні вона, ні будь-хто інший.

— Неодмінно… Треба лише вірити.

— І тоді тіні розійдуться?

— Зникнуть, наче й не було їх.

Шепіт за стінами

Стіни живі, бо ростуть довкола нас, а ми того навіть не помічаємо. Люди не бачать стін упритул, і лише серця відчувають незриму присутність в’язниці. Відчувають до часу, доки ще здатні відчути.

Леся була в четвертому класі, коли настала черга останніх канікул. Власне, останніх повноцінних. Весняні ж були не в число, бо пролітали з такою швидкістю, що рота не встигав розтулити. Чому ж останні? Звісно, канікули ще будуть. Як без них? Але будуть уже не тут. Попереду на дівчинку чекав випускний. І тут він був справжнім, а не просто випускним у початковій школі. Після четвертого класу школярі села Бувальців здобували освіту в сусідньому селищі Степовому, де містилася велика школа аж на два поверхи. То вже був інакший світ, у якому жили за новими законами, тому геть усі четверокласники (якщо чесно, то навіть Петько Зайченко) хвилювалися й трошки остерігалися майбутніх змін. Дітлахам кортіло постаршати й познайомитися з новими однокласниками, учителями-предметниками. Проте випускники вже тепер починали сумувати за звичним світом під кронами горіхів, у якому вони встигли побачити вже чотири осені й зустріли четверту зиму.