Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 25

Вона була сніжна. Сніг лежав довкола й падав далі з білого провалля над головами. Він укривав дерева, дахи будинків, тини й лавки коло воріт. Його було стільки, що селяни вже жартували: мовляв, ця зима надумала ви`сипати сніжні запаси на кілька років наперед. Жартували й жваво орудували лопатами, бо нічого іншого просто не лишалося: хто того не робив, ризикував потрапити в снігову пастку надовго.

І треба ж було статися, щоб у таку «гарячу» пору занедужала баба Зоя. Їй було кепсько. Хоч старенька покірно пила відвари знаючої сусідки, проте недуга й далі мучила знесилене тіло. Хвору з онукою, звісно, не кинули напризволяще. Дід Яків глибше насував капловуху шапку та мужньо рушав на війну з негодою, адже мав розкидaти замети аж на двох подвір’ях. Тітка Дуся допомагала б, проте мусила ходити до бібліотеки й танцювати з лопатою там. Тож Леся, попри свій вік та бабині протести, хапала до рук величеньку лопату й самостійно дбала про стежинку, як могла. Ба більше, їй подобався свіжий сніг, вона обожнювала його колір — білий-білий, аж до чистоти. У такі дні дівчинці здавалося, що світ довкола — велетенський аркуш і на ньому можна намалювати все, що заманеться.

Однак погодні умови мали й свої вади. Леся так уболівала за здоров’я бабусі, що була поруч майже весь час, допомагаючи чим тільки можна. Навіть до тітки в бібліотеку не навідувалася, тому практично не спілкувалася з однолітками. Та коли з відсутністю більшості однокласників можна було змиритися без особливих душевних втрат, то балакучої Віки страшенно бракувало. Хто, крім неї, міг із таким оптимізмом обертати не надто приємні речі на щось неістотне й пусте? Леся іноді по-доброму заздрила подружці, бо хоч як сама старалася, а нічого такого втнути не могла. Очевидно, Віка навчилася дивитися на світ заіграшки, щоб вижити в умовах, абсолютно непридатних для дитинства.

Оцими святково-засніженими днями дівчинка, маючи двох батьків, опинилася в сніговій в’язниці й вибиралася з неї лише час від часу, а не щодня. Коли ж прилазила, засніжена й схожа на чудернацький сніговий кокон, якому заманулося поворушитися, то відігрівалася коло печі з таким блаженним виразом обличчя, немов потрапила до раю. Тітка Дуся щоранку й щовечора дбала про тепло для сусідок і топила в печі. У великі морози лишалася ночувати, тоді Леся до півночі слухала казкові оповіді замість того, щоб читати книжки, що їх знов-таки принесла тітка.

От і тепер жінка вийняла з вогняної пащі глиняний глечик із борщем і швиденько, доки Віка ще була в гостях, наси`пала повнісінькі миски пахучої страви. Леся співчутливо дивилася, як зголодніла подруга ковтала гарячу рідину й смішно розтуляла рота, щоб страва холонула вже там.

— Віко, не поспішай так. Ніхто ж не відбере. Я ще досиплю.

Але дівчинка, не спиняючись, щасливо кивала:

— Угу, тітко Дусю. Ох і смачнючий!

— А батьки ж їдять щось?

— Хліб, цибулю. Макарони варять чи картоплю в лушпинні. Меню в нас небагате, часом і того нема. Сама горілка. Нею гріються, бо грубка наша попсувалася, тепло швидко вичахає. Та й дров обмаль.

Жінка нишком перехрестилася, і навіть хвора бабуся почала вовтузитися в ліжку з обурення.

— Що ж із тобою діяти, дитино? Ти не пропадеш в отім барлозі?

Віка витерла долонею борщ, що стікав бородою, і розправила худючі плечі.

— А як інакше? Не тікати ж? — Насупила брови. — Усе одно батько знайде, коли кинеться. Чи мати…

Жінка захитала головою:

— То хоч частіше приходь.

— Та я то до вас, то до… Людмили Миколаївни. Вона сама мене забирає, коли бачить, що димар давно холодний. Батько якось на неї так нагримав, а вона не злякалась анітрошечки. Усе одно забрала. Добре, що п’яний був, як барило. Тільки кулаками махав, а наздоганяти не кинувся.

Жінка жалісливо зітхнула:

— Не годиться так. Ой не годиться. Може, у які служби звернутися, га? Соціальні…

Дівча настовбурчилося, як горобець на морозі:

— Не треба, — помовчало й додало, поглядом душу розкраявши: — Я ж батьків не обирала. Які є.

Тітка Дуся відвернулася, ховаючи сльози. Леся не ховала, а просто плакала.

Пізно вночі, коли снігова завіса повзла по землі й малювала свої візерунки, дівчинка збагнула, що напевно краще мати свою маму десь далеко, аніж отаких батьків поряд. Проте… Віка все одно боїться їх утратити. Бо що буде потім, не знає. А невідомість також біла, от тільки до крику лячно, що ж там можуть намалювати.

Мороз ходить у скрипучих черевиках. Леся сиділа на своєму улюбленому місці й дослухaлася до звуків за вікном. Бабуся кілька хвилин тому задрімала, і дівчинка полегшено всміхнулася, бо вночі бабця крутилася кілька годин і ніяк не могла заснути. Дівчинка ще раз перебігла швидким поглядом на піч, де вигрівалася хвора. Дихає. Хух. Дівчинка й сама собі боялася признатися, що інколи відчуває, як нутром повзе щось дуже холодне й слизьке. Страх. Відчай. Непевність. Леся боялася за бабусю так, як іще ні за кого не боялася. Хоч… а хто ще в неї був?

— Швидше б ти одужала, бабуню. Швидше б.

Зиркнула на вікно й одразу ж забула про все на світі. Сиділа зачарована. Роздивлялася. Часом не стримувалася й малювала пальчиком у повітрі чудернацький гачок, коло, стрілу, пелюстку чи язичок полум’я. Малюнки на замерзлій шибці нагадали про те, що мала художниця вже дуже давно не брала до рук олівця. Не хотіла зайвий раз хвилювати бабусю. Леся зітхнула. Навіть кіт Мурко збентежено підвів голову, уважно так подивився, неначе сканував, а потім позіхнув на весь рот: мовляв, не така велика біда, зачекаєш. Дівчинка почухала за вухом хвостатого прагматика й пошкодувала, що не може піти на зустріч із вітром. Той сьогодні був надто колючим, неначе зібрав усі голки світу, зробив їх невидимими й жартома, а то й усерйоз заганяв у сміливців, що таки наважилися вийти надвір. Це й тітка Дуся змерзне. Вона вже годину тому мала повернутися. Дивно.

— Лесю…

Дівчинка підхопилася зі стільця й за мить зазирала в сиві очі:

— Що, бабусю? Ти чогось хочеш?

Старенька перевернулася на інший бік і всміхнулася до онуки:

— Ні, сонечко. Я пересвідчитися хотіла, що ти тут…

— Бабо, а де ж я подінуся?

Жінка торкнулася дитячої долоньки.

— Еге… Наснилося просто казна-що.

Дівчинка поцілувала зморшкувату суху руку.

— То лише сон… Усе добре.

— А чом це Дусі нема? Уже ніби мала б прийти…

На останніх словах десь у сінях рипнули двері й почулися глухі схлипування. Хтось знесилено шморгав носом. Та так гірко!

— Господи прости! — тільки встигла прошепотіти стара жінка, як Леся кинулася до дверей.

На порозі стояла тітка Дуся із синьою Вікою. Обличчя подруги через побої й подряпини Леся насилу впізнала.

— Віко! Що сталося?

Тітка Дуся хутенько загорнула змокле від сліз та снігу дівча в ковдру й наказала лежати тихенько, а сама подалася додому по матір. Віка лежала, мов новонароджена дитина, загорнута по вуха, і плакала. Навіть бабця Зоя з переляку злізла з печі, геть забувши про кволість, і почала щільніше кутати раптову гостю.

— Та що ж це коїться? Лихо яке!.. Віко, не плач. Ми зараз чаю… тобі. Десь у мене самогон був, треба розтерти, щоб не запалилося. Ой! Дівчинко, та на тобі ж живого місця нема! Свят! Свят! Свят! Батько?

Віка беззвучно кивнула і як заголосила.

— Моя бідолашна, не побивайся так… Нема на звіра управи. Хоч би Петрович наш клепку йому вставив, чи що? Бо нащо той дільничний узагалі здався?

Господиня, розхвилювавшись, заходилася переливати воду до найбільшого казана, а тоді поставила його в піч так легко, немов то глечик із молоком був.

— Йой-йой! Ми тобі, дитинко зараз гарячу купіль зробимо. Де наші ночви? Лесю, неси хутчіш. Ой! А яку ж траву заварити? Та що це я? Баба Устина краще знає. Де ж це вони забарилися?

У сінях зашкрябала об підлогу палиця. Запорошені снігом і тривожні, до хати забігли сусідки, навіть дід Яків притупав і ну кола по кімнаті виписувати.

— Та сядь ти, навісний! — гримнула баба Устина й почала розв’язувати вузлики та вінички трав.