Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 28

Гостя швидко втерла щоку навіть перед подругою.

— Та ні, то твій Мурко мене облизав.

Кіт остаточно розчарувався в пацієнті, махнув хвостом невдоволено й зістрибнув із печі, звільнивши місце для малої господині. Вона ж теж дитина, ліками не труїтиме, то нехай потеревенять. От дівчатка й лежали на печі, обійнявшись міцно. Обидві переживали спільне горе й боялися вголос промовляти свій страх, немов від того він міг стати реальністю. Зрештою Леся не стрималася:

— А Людмилі Миколаївні ніби легше.

Віка глипнула й просяяла:

— Правда?

— Так кажуть. Вона ще в лікарні. Стан важкий, але лікарі запевняють, що житиме.

Віка замовкла. Було чути, як десь над дахом вовтузився вітер. Леся дивилася в білу стелю, якої тепер можна було торкнутися рукою. Це ж треба. Так близько. В усіх інших місцях будинку стеля здавалася недосяжною, а тут… до неба найближче. А небо мудре. Воно все бачить і про все відає. Навіть про Вічину таємницю знає. Бідненька. Подруга немов відчула Лесине запитання. Вона знала, що рано чи пізно мусить розповісти все, не криючись. То чому не тепер, коли небо найближче? Наважилась і заговорила, однак швидко-швидко, немов хто спинити міг:

— Батько того вечора так наковтався, що мусив бити. З ним таке трапляється. І нема різниці — кого. Головне, щоб бити. Правда. Пам’ятаю, що лежала на своєму матраці тихесенько, я ж знаю, що треба тихо. А він… він підскочив раптово, неначе нізвідки, і ну бити, не дивлячись. Йому було все одно, бо нарешті знайшов жертву, а провину… це він швидко вигадує. Миттю, ти й збагнути не встигаєш, у чому річ. От і того вечора гамселив, як несамовитий. Усе кричав, що я щеня невдячне. Він, мовляв, ростить, годує, а я до якоїсь учительки бігаю.

Віка здригнулася, а Леся лише міцніше стисла долоню подружки. Їй лячно було слухати і… боляче, немов Віка тепер розповідала не про себе, точніше, про себе… і заразом ще про когось…

— Я зрозуміла, що треба рятувати Людмилу Миколаївну. Хіба я його не знаю? Її згадав — то біда, але ж Людмила Миколаївна того не знає. Звідки? Було таке, що він із нею лаявся, а цього разу… Його очі… вони в такі хвилини люті стають, неначе й нелюдські зовсім. — Дівчинка мимоволі здригнулася. — Я ніколи не опиралася. Може здатися, що дурниця, але боронитися дарма. А тоді… думати ніколи було, упала прямісінько в ноги. Чого тільки не робила, щоб спинити. Плакала, скавучала, дряпала кігтями, навіть кусалася, тому… і перепало мені неабияк. Не звик він, щоб хтось опирався…

Коли до тями прийшла, то ледь-ледь очі розплющила, озирнулася довкола: у кутку мати п’яна спить. Вона навіть не прокинулася. Уявляєш, яка п’янюча була! А його, батька, нема ніде. Було боляче, так боляче, що вити хотілося, голова гула, я тільки й змогла, що вилізти з хати й на животі до хвіртки доповзти, а там же снігу — вище небес. Холодно. Як у пастці. Годі підвестися.

Скільки минуло часу — не знаю, коли батько повернувся… До хати почвалав, навіть не зиркнув на мене, а я… уже поворухнутися не могла. Зовсім. Це так страшно, Лесю, лежати на снігу й думати. Тільки думати. А потім… дивно, і думати стало важко. Провалилася кудись, а відчуття таке, що полетіла…

Дівча замовкло, а згодом тонесеньким, немов свічка в церкві, голосом спитало:

— Вони її справді врятують?

Леся проковтнула сльози.

— Неодмінно.

— Мені головне, щоб урятували. Нехай я в той дитбудинок потраплю! Хай! Аби Людмила Миколаївна жила!

— Ш-ш-ш… Нікуди ти не потрапиш. У нас поживеш.

— Спасибі! Але… хто мене вам віддасть назовсім? Бабця Зоя хороша, але я їй чужа.

— Але мені не чужа.

— Правда? — Вічині очі блищали й нагадували два стиглі каштани, які луснули й в одну мить звільнилися від колючої оболонки.

— Навіть не сумнівайся. Хоч де ти опинишся, хоч де буду я, ми все одно найліпші подружки, еге?

Кіт унизу муркнув собі під носа. Ну от. Ще й розцілуйтеся, ну ж бо! Проте дівчатка на те уваги не звернули. Така його котяча справа — воркотіти, а в них справи важливіші, бо не так і просто вміти дружити.

Справи бувають різні. Усе залежить від статті обвинувачення, а стаття — від ступеня тяжкості завданих травм. Жителі Бувальців — хто як міг (на око чи на смак) — визначали отой загадковий ступінь. Адже цікаво, на скільки запроторять за ґрати Одновусого, а то замучив село своїми вибриками. Щоб не помилитися (чи з власної волі) сердешні жіночки навіть відвідували вчительку в лікарні.

— Молодесеньке яке!.. Ото б наробив горя, окаянний!

— Кажуть, що планували до обласної лікарні спершу везти, але стан був дуже важкий…

— Угу. Нетранспортабельна.

— Яка-яка?

— Ой, кумонько, не можна чіпати було.

— А тепер?

— Ніби легше. Кажуть, що голову зашили…

— Голову?

— Та тьху на тебе!.. Оту рану зашили. Кров спинили. Ніби ребро одне зламане.

— Ще й ребро?

— Отож!

— То це довго Людмили Миколаївни не буде. А як же школа?

До сільради запливла Валентина Йосипівна й поважно оглянула збіговисько:

— Як-як? На отій… молодій особі вчительські кадри в районі не вичерпалися.

— То хто буде?

— Хто-хто? Учителька. І не гірша від колишньої.

У цій своїй оцінці світило педагогічної думки була близька до істини. Учителька була не гірша, бо вчила добре, але не тільки дітей. З району рятувати становище зголосилася методистка — ще той зубр науки. Тіточка встигала геть усе підвести під програму і якусь чергову постанову. Тож за кілька днів такої активності перший ворог Людмили Миколаївни з таким щирим трепетом згадував молоду колегу, що вже не йойкав, а плакав гіркими слізьми й на кожному кутку в селі без упину зичив швидкого одужання.

Зичили того самого й діти. Уся школа сумувала за своїм світлячком. А Віці… сердешній оголосили бойкот. Леся підозрювала, що то була справа рук чи, точніше, язика Петра Зайченка. Ну, талант у хлопчини — створювати проблеми всім довкола.

Віці й так було несолодко. Неборака перший тиждень до школи не потикалася через нездоров’я, а кілька наступних ходила, немов на муштру, бо кожен наввипередки прагнув кинути в спину образливе «це вона винна». Леся зазвичай ніколи не втручалася в клімат колективу, найчастіше збоку спостерігала за думками учнівських мас, проте в цій ситуації втрутилася кардинально. Навіть давній приятель вітер не впізнав у цій розсердженій тигриці своєї ніжної художниці. Леся ладна була йти в бій мало не з кулаками, щоб тільки оборонити честь подруги. Однокласників узяв легкий шок: надто впевнений вигляд мала Леся, найкраще було б не чіпати її. Та що казати, коли навіть Петько прагнув обходити Віку десятою дорогою, якщо поряд була Леся. А Леся була поряд завжди й скрізь.

Дівчатка так звикли одна до одної, що засинали лише вдвох. Лесине ліжко вже й сумувати почало за господинею, бо малі тепер вмощувалися на печі, міцно обійнявшись. Усе робили разом: їли, читали, готували уроки, допомагали бабусі в господарстві, бігали до крамниці.

— Ти диви, як сестрички!

— Угу. Мої он ріднесенькі товчуться з ранку до вечора, а ці…

— Одне лихо до іншого тулиться.

— А й справді.

Та дівчатка мало звертали уваги на пересуди. Звикли до чужих поглядів, як звикаєш до того, що погода буває примхливою: то сонечко сяє, то сніг мете. Хоч зима мала незабаром скінчитися, а весна… вона обіцяла життя й кохання.

— Восьмого березня чекай від Миколки освідчення, — констатувала Віка, гріючи боки на печі.

Леся нітилася:

— Ще чого! Він мене й не згадує, відколи перейшов до школи в Степовому.

Віка пустила очима бісики:

— І не кажи! От тільки чомусь крутиться довкола бібліотеки, коли ти там малюєш. Це ж коли таким книголюбом став, спитати б?

Леся махнула рукою й зітхнула:

— Як же мені бракує Людмили Миколаївни… Тітка Дуся добра, вона дозволила бодай у бібліотеці малювати, але… то не те. Усі заходять. Я в куточку заховаюсь, а сама тільки те й роблю, що непокоюся: ану ж бабця побачить?