Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 49

— Як ти почуваєшся?

— До… б… р… е.

Бабусі важко даються слова. Звуки плутаються, губляться, а то й зовсім зникають. Але Леся не здається й змушує стареньку говорити хоч кілька слів на день.

— От і чудово! Будемо зараз вмиватися й снідати. Я бульйончик із півника привезла. Тітка Дуся свого горластого вояку зарізала. Хоч і молодий, але я варила, певно, години зо дві. Зате пахне! Тітко Лідо, зараз і вам дамо скуштувати.

Палатна сусідка всміхнулася. У неї вже виходило всміхатися.

— Золота ти дитина, Лесю! Нехай би долю світлу Господь тобі послав!

Дівчина знітилася й заходилася діставати слоїчки, скляночки, хлібець.

— Бабуню, учора останній укол зробили, еге?

Хвора кивнула головою, а Леся вхопила руку й поцілувала.

— Отже, у понеділок додому!

У кутиках старечих очей заблищали сльози. Вона таки вижила. А якщо вижила, то, значить, і на ноги зведеться, бо є для кого жити далі.

За кілька днів у кабінеті завідувача втомлений життям чоловік милувався Лесиною веселковою усмішкою. Дивився й згадував колишнє, давноминуле й від того ще прекрасніше. Він же вмів так само всміхатися. Коли то було? А сьогодні самі справи, справи, справи… Хворі. Тяжкохворі. Подяки й банкноти в білих конвертах. Усе остогидло, хочеться просто всміхнутись у відповідь цій зеленоокій німфі. І він усміхається. Щиро, розкриваючи навстіж душу.

— Лесю, ти чарівниця! Ніхто з нас не давав оптимістичних прогнозів, але бабуся, хоч як дивно, має досить стабільні показники.

— Правда? Вона одужає?

— Цілком — то хтозна, але… Усміхайся їй отак щонайчастіше. Твоя усмішка, дитинко, цілюща.

Леся шаріється.

— Дмитре Савовичу, не змушуйте мене червоніти.

Сивий чоловік іще раз пильно вдивляється в знімки, відкладає й огортає дівчину раптовою ніжністю, знімаючи свій панцир. Чи обладунки бога.

— Лесю, я не можу нічого гарантувати. Запам’ятай, багато залежить від вас. А тобі, красуне, я і своє життя довірив би. І не смійся…

Те літо здалося коротким, як постріл, і нескінченним, немовби потяг без жодного вікна. Леся добре запам’ятала спеку, адже бабусю доводилося мити щодня, щоб на шкірі не було виразок, дуже небезпечних для літніх людей. Але куди небезпечніший був безрух. Дівчина вперто день при дні робила з бабцею гімнастику. Уважно спостерігала за фахівцями й за кілька сеансів могла самостійно давати уроки лікувальних вправ.

— І де в тебе стільки сил береться, дівчинко? Я он доросла тітка, а так не виходить. Тільки крекчу, а виходить пшик.

— Тіточко, та мені ж не важко… Аби бабуня швидше одужала.

— З такою доглядальницею скоро бігатиме.

Господині справді покращало, тільки-но вона повернулася додому. Будинок із радості аж димаря ще вище вгору задер, як кавалер чи вірний друзяка.

— Ме…ні ліпше, Лесю.

Дівча те бачило й тішилося найменшому успіхові, крихітному крокові, який вів уперед, до нормального життя.

— Хороша моя! Бабцю…

— Що?

— Не лякай мене більше так. Добре?

Старенька всміхалася й нишком стримувала сльози вдячності. Її дівчинка виросла. Так швидко виросла. Красуня стала, а серце в грудях відкрите всім вітрам. Мов без шкіри. Де ж ти є, її доленько? Оце б заміж віддати, тоді й помирати не страшно.

— Бабцю…

— Що?

— Я картоплю копати. Латочка невеличка лишилась. А мені ж скоро… на навчання.

Старенька кивнула, підперши всохле підборіддя рукою. Вона тепер днями дивиться у вікно. Усе дивиться й дивиться… Мо’, кого виглядає?

Вересень дзвенів блакиттю. Такого прозорого неба восени Леся ще не бачила. Ішла міськими вуличками, вдихала грудьми рух, гамір, блиск і подумки прощалася. Вона повернулась в університет, щоб перевестися на заочний відділ. Бабусі нічого не сказала й тітці не призналася, але надумала твердо. Хоч боліло, ще й як боліло. Хотілося повернутися до своєї кімнатки на околиці міста, торкнутися пензлів, дістати фарби й забути про все на кілька днів. Просто малювати. Вона так і зробила. Малювала. З ранку до ночі. Як одержима. Немов смертник перед розстрілом.

Господиня, тітка Віра, дивилася на вимащену фарбами дівчину й хитала головою. Жінка здогадувалася, однак у душу не лізла, нічого не розпитувала. Тільки чай ставила поблизу мольберта, а той холонув за кілька годин, бо художниця не могла відірватися від свого творіння й на мить. Це все одно, що під час пологів запропонувати породіллі трохи перепочити. Лесі здавалося, що коли зупиниться, то й дихати перестане. Тітка не сварила, не змушувала, натомість тихенько забирала чашку, а на її місце ставила іншу, гарячу й запашну, сподіваючись, що до чаю таки дійде черга. Коли навколо чорнильною завісою спускалася ніч, дівчина поверталася в дім знесилена, виснажена й щаслива.

Картини, що народилися тими вересневими днями, були дивовижні. Навіть Леся простоювала навпроти своїх праць по кілька годин і просто дивилася. Ота золота рідина щастя, яка назбиралася в дівчині, тепер вихлюпувалася назовні потужними хвилями, передчуваючи, що скоро не матиме такої можливості.

— Неймовірно. Лесю!.. Як так? Ти не можеш кинути навчання! Ти бачиш їх? Ти ж не сліпа! Дівчинко, та я особисто знайду найкращий реабілітаційний центр і приміщу туди твою бабусю! Послухай мене. Це ж злочин! Злочин — ховати талант, закопувати його в глушині! Де ті Бувальці? Що таке Бувальці? Лесю… дівчинко… надіє моя! Довірся досвідченому дядькові. Я багато бачив, багатьох учив… Але ти… ти одна така. Розумієш?

Леся сиділа, низько схиливши голову. Кожне дальше слово гострим лезом відтинало невидимі крила.

— Олександре Вадимовичу, я інакше не можу… Правда! Бабусі сімдесят дев’ять… Який центр? Найкращі ліки — рідні стіни й рідні… люди. Наша сусідка, тітка Дуся, доглядає бабусю, коли мене нема. Вона чуйна й добра жінка, кращої опіки годі й шукати. Правда! Вона готова бути поруч із бабцею день і ніч.

— То в чому проблема? Лесю, ти не можеш кинути навчання.

Дівчина видихнула одним духом, немов під водою. І не знати, чи вдихнеш знову, чи повні легені води набереш.

— Її очі…

— Що з очима?

— Туга. Вона такого кольору… безіменного. Минулих вихідних я запізнилася на автобус і пішки йшла кілька кілометрів. Звісно, зателефонувала, попередила. Але коли підступила до будинку, Олександре Вадимовичу, у вікні були її очі. Тужливі, застиглі, ледь-ледь живі. Бабуня, певно, сиділа б до ранку або й до нового пришестя, доки б не діждала своєї дівчинки. Розумієте?

— Не зовсім.

— Знаю, що вона житиме тільки тоді, як я буду поруч. Поки що так. Може, за рік чи два…

Чоловік спохмурнів, дістав із шухляди пляшку найдорожчого коньяку, налив склянку й випив одним ковтком, сидячи за робочим столом, чого не дозволяв собі ніколи. Тримав для гостей, різних там комісій, нарад… а тут не втримався. Дивився на зеленооке дівчисько й розумів, що самогубця, закопує себе живцем у клятих, Богом забутих, закинутих і пропащих Бувальцях. Господи! Ще ж і назва яка! Були…

— Слухай. Як хочеш, але випущу з кабінету, тільки якщо лишишся на заочному відділі. Переживе твоя бабця кілька тижнів сесії. Зрозуміла? Навіть чути більше нічого не хочу. За документами сам особисто простежу.

— Та я ж про це й прошу.

— Чув уже. Просить. Слухай, Лесю, і ще… Картини свої останні… вересневі… Дай мені до часу. З грошима ж сутужно? Чого мовчиш? Отож. Де ж на селі гроші? Не в землі ж зариті? Як удасться, то спробую щось продати. Не віддати, а продати. Звісно, сум захмарних не обіцяю. Сама знаєш, художники стають багатими тільки по своїй смерті… Але тобі до того далеко. Що зможу, те зроблю. Звісно, краще було б лишити… виставку організувати… Ото життя! Такий талант — і в злиднях! Ще й у селі! Вирок, та й годі!

Леся вдячно зиркнула з-під бровенят і всміхнулася:

— Ви мій завжденний рятівник!

— Дурень я, Лесю, дурень! Не зміг такого таланта втримати коло себе. Ет! Життя…