Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 51
— А може, не спіши…
— Ні, Лесю. Нема іншої ради. Куди ж я з пузом? У мене, як у Любочки, нема батька з ненькою. Ой, що ж це я плету? Є, але хіба до них сунешся? І куди?
— До мене… до нас…
— А жити за що? Ні, Лесю, я в цьому болоті не виживу… І дитини не гноїтиму. Вирішила. Хай тепер лікті кусає, опудало хірургічне.
Чи кусав, того ні Віка, ні Леся не дізналися, але весілля таки відгуляли. І сукня була біла-біла, от лише гостей обмаль. Хоч Валерій, обранець на роль майбутнього татуся, з радощів ладен був увесь гуртожиток запросити разом із Бувальцями, але Віка не дозволила. Не хотіла вистави. Бо мало не плакала, озираючись, чи не з’явиться, не візьме за руку й не вкраде просто з рагсу той, чия дитина мала ось-ось заворушитися під серцем.
Уже вдома Леся стояла посеред ночі, обіймаючись із голим садом, і думала про те, чи бувають узагалі щасливі весілля? Уже друга подруга вийшла заміж просто тому, що так було треба. У кишені пропищав сигнал, сповіщаючи про запізніле повідомлення:
«Цікаво, а птахи обіймаються, коли вони в небі?»
Усміхнулася. Вона вже навіть не пробувала зателефонувати. Навіщо? Можна ж отак виливати душу невідь-кому, як самій собі. Що буде, те й буде. Відповіла, як думала:
«Принаймні їм варто спробувати».
Сум може огортати повільно й навіть ніжно. Можливо, саме так підкрадаються хвороби й убивці. Леся навіть не завважила години, дня, тижня, коли сум з’явився вперше, а потім було пізно, він сидів глибоко в ній. І годі вирвати його чи знищити… Хіба тільки разом із собою.
— Дівчинко моя, чого ти мучишся?
— Не знаю…
— Не сумуй. Он незабаром сесія. Поїдеш до міста, збадьоришся.
— Знаю, тіточко. Чекаю. І на чекання захворіла вже.
— Бідненька ти моя.
— Зима на порозі.
— Намалювала б.
— Не виходить.
І кінець розмови. Натомість звичні справи в чіткій послідовності. Дивно. Ніби відбуваєш ув’язнення. Час тягнеться. Липкий якийсь. Улипла — не видерешся. Хочеться руху. Дуже хочеться.
— Я до лісу піду…
— Сама?
— Бабцю, не хвилюйся… Я доросла.
Зачинила двері за собою, а дві жінки перехрестили слід.
— Господи, одиноке таке!..
— Зоє, помовч. Хвилюватися не можна.
— Знаю… Хай уже в те місто трикляте їде…
— Не поїде.
— Еге, доки не вмру. Але смерть ходить десь, Дусю. Де ж вона ходить?
— Хто?
— Леся.
— Та в лісі ж.
Короткі розмови й короткі дні. Осінь прагне розчинитися в перших морозах. Усе чекає на сон. Он поле лягло й мовчить. Може, розкинути руки й бігти, як колись у дитинстві? Тоді злетиш? Чи впадеш? Леся зайшла в ліс, і тут її зустріла тиша. Мертва, чи що? Дівчина меланхолійно блукала серед дерев, шукаючи людей. Так буває. Ми шукаємо когось там, де, здається, його й бути не може. А що, як… Люди просто зникли?
— Аго-о-ов!..
— Го-о-ов!..
— Де ж ти є?
Вітер примчав і волохатим собакою впав до ніг лащитися.
— Хороший мій! Що ж ти там бачив?
— Красу-у-у.
— А мені вже й не малюється. Хвора я чи не хвора. Життя десь є, а мене в ньому нема. Буває так?
— Як-к-к?
— Сама не знаю. Це не урок, що його можна вивчити з підручника.
У відповідь синя тиша. Синя-синя. Як птах учорашнього щастя. Хоча… може, завтрашнього? Бо коли печалі назбиралося стільки, що вже й місця їй не було, дівчину врятувала доля. Леся повернулася з лісу, а вдома на неї чекала гостя в білому костюмі зі звісткою такого самого кольору. Лера Валеріївна, учителька малювання в Степовому, завдяки якій у кутку й стояв справжній мольберт, сиділа за столом і квітнула ясно.
— Лесю… Маю до тебе справу. Розумієш, навчальний рік уже почався, учителя знайти важко, бо всі при ділі, а я їду до столиці! От. Не можу вже. Задихаюся. Юрко противився, але… мені Степове кісткою в горлі стало. А в Києві одногрупник до театру запросив, у трупу. Уявляєш?!
— Вітаю!.. Це ж ваша мрія.
— Дитинко, я в цих місцях стільки життєвого матеріалу назбирала, такого досвіду набула, а характери… Характери, які на кожному кроці! Як видам оте, столиця ридма ридатиме. Ще й п’єсу напишу. А що? Вони там і не здогадуються, у якій люди ямі сидять… Від народження аж до смерті. І знаєш, Лесю, що найдивовижніше?
— Що?
— Примудряються бути щасливими. Та я не про те, хоч… Дівчинко моя, порятуй. Не відпускають посеред навчального року. Юрко залишиться до новорічних свят, тобто до кінця семестру, а мені треба їхати. Розумієш?
— Ні…
— Ти ж на четвертому курсі?
— На четвертому.
— Отже, час від теорії перейти до практики. Іди викладати малювання.
— Учити дітей?
— Угу.
— Ви серйозно?
— Абсолютно. Краще від тебе не навчить малювати ніхто. І край.
І сум пішов собі, але пішов миттю, наче блискавка спалахнула. Для нього зовсім не лишилося місця в Лесиній душі. Вона вчитиме дітей малювати! Учитиме малювати! Це ж воно і є… Щастя.
Першим, що побачила Леся у вікні свого кабінету, була яблунька. Розлога, вона тримала на гілках червонобокі яблука, і нітрохи не журилася, що листопад гойдається на хмарах і звідти має ось-ось піти перший сніг. Перед Лесею ж, слухняно склавши руки на партах, сиділи учні, найперші в її житті. Сиділи й виблискували оченятами: мовляв, а що це за тіточка нова, чим вона дише?
— Добрий день!
І дружний хор дзвіночків у відповідь:
— Д-о-б-р-и-й д-е-н-ь!
— Сідайте. Мене звуть Леся Михайлівна. Ми з вами будемо чаклувати.
Діти всі як одне блимають здивовано, а дехто роззявляє рота, ще трошки — і сонна муха влізе.
— Авжеж. Чаклувати. Ми будемо створювати інші світи.
— Які? — не втримується руде хлопченя.
— Справжнісінькі. Але вони будуть такі, якими ви їх захочете створити.
— Правда?
— Аякже.
— А ви що, і чарівну паличку маєте?
Леся всміхнулася й заховала за спиною пензлика.
— Звичайно.
— А де ви її купили? — пролунало суто ділове запитання.
— У крамниці.
— Ні! У крамниці лише іграшкові палички продають… з вогниками, але то не те.
— Згодна. Що ж… відкрию вам таємницю…
Оченята не кліпають, дивляться пильно, а на лобиках зморшки цікавості розповзаються.
— Чарівні палички лежать у вас на партах… у кожного.
— Де? Де? Де?
— Ану, подивіться уважніше! Хто здогадається?
Блакитнооке дівча з рожевим бантиком усміхається беззубим ротиком:
— Ага! Це ж пензлик. Ми будемо малювати! Ви ж учителька малювання?
— Ех! А ми хотіли чаклувати.
Леся озирається.
— А хто нам завадить зовсім трошечки почаклувати? Ніхто. Хочете, щоб пішов сніг?
— Зараз?
— Перший?
— Сніг!
— Хочемо!!!
— Тоді намалюймо його. А щоб сніг прийшов до нас по-справжньому, а не лише на папері, намалюймо для нього вогники-маячки.
— Нумо!!!
— А як це? Вогники-маячки?
— Ну, вогники-ліхтарики, щоб сніжинки згори могли розгледіти їх тут, на землі. Ви ж тільки уявіть, як їм там високо, а земля під небом. Ану, спробуй розгледіти!
— Овва!
— Я хочу намалювати ліхтарики!
— І я!
— Молодці! Але треба вигадати, де б вони могли висіти, щоб ніхто не здогадався, що то ліхтарики. Подивіться у вікно. Ну ж бо!.. Як ми їх засекретимо? Що схоже на червоний ліхтарик?
— Яблучко!
— Яблука!
— Ну от! А кажете, що не вмієте чаклувати. Намалюймо яблуньку з ліхтариками-яблучками й перший сніг.
Дітлашня захоплено висолопила язички й заходилася чаклувати. Чаклували так натхненно, що дехто й упрів. А Леся ходила між парт, дивилася на аркуші, допомагала, хвалила, підказувала й була схожа на великий ліхтар. Велетенський і яскравий маячок для щирої дитячої творчості. Наприкінці уроку дітлашня зносила закінчені малюнки й розвішувала просто на дошці.
— Ой! Дивіться, сніг!
— Де?
— Он!
— На малюнку?
— Та ні, за вікном!
— Сніг!!!
— Ура!
І здивовані блакитні оченята під рожевим бантом.