Фортеця для серця - Печорна Олена. Страница 60
— Я намалюю світло. Багато світла. Щоб його вистачило всім.
Дівчина розкинула руки й малювала ними в повітрі, кружляючи, перестрибуючи замети. Раптом вона послизнулася й покотилася на дорогу, якою мчав автомобіль. Скрегіт гальм і фонтан снігу, що накрив її з голови до ніг. Леся лежить під снігом і чує, як часто-часто б’ється серце. Оце домалювалася.
— Матері твоїй біс!
Дівчина не рухається. І думає. Вона знає цей голос.
— Гей, ти жива?
Чоловічі руки струшують імпровізовану ковдру, перевертають.
— Леся?
Олексій спантеличено морщить чоло, на ньому розбігаються тонкі павутинки. Леся зосереджується чомусь на малюнку зі зморщок. Скільки йому років? Дивується своїм думкам, але поволі підводиться. Він тримає її, ще трохи — і підійме над землею. Колись це вже було… Тільки тоді під ногами плавали озера.
— Ціла?
— Ціла.
— Оце так з’явилася! Куди бігла?
— Малювати світло.
— Дивачка. Сідай у машину. Обережно. Точно ніде не болить?
— Ні, руки-ноги ворушаться.
— І голова на місці… з очиськами. Вони мені й досі сняться. Уявляєш?
Леся промовчала. У салоні машини сніг приречено танув, волосся намокло — і хвилясті пасма лізли в очі. Дівчина заклала їх за вуха, чим так збила водія з пантелику, що бідолашний довго не міг збагнути, куди їхати далі. Час і простір звузилися — лишилася тільки цятка за її лівим вухом.
— Куди ти хочеш?
— Додому. Я сьогодні останній екзамен склала, але на автобус спізнилася.
— Вчишся?
— Останній курс.
— Господи! Невже у Бувальці?
Леся всміхнулася:
— Туди.
Заблимав телефон, новомодний, такого Леся не бачила.
— Алло, ні, брате, мене не буде. Обставини змінилися. Потім розповім.
— Брат?
— Угу… От якби не Вовчик, збив би тебе сьогодні хтось інший.
— Не смійся.
— А я й не сміюся… Боюся, що то міг бути не я.
І знову дорога, цього разу біла-біла. Вони гомоніли, гомоніли, гомоніли, не помічаючи, як небо скидає згори цілий простір, а той лягає саваном на поля, чіпляється за ліс, ворушиться в долонях вітру.
— Я хочу побачити твої картини.
— Але… — Леся думала про бабцю й Віку.
— Соромишся?
— Ні… Не хочу хвилювати.
— Невже я такий страшний?
— Як усі люди… Тільки трохи страшніший… можеш бути.
Він усміхався. Леся теж. І навіть зима шкірила білі зуби.
Дівчина все-таки наважилася завести гостя в дім. Вагалася, але небо зглянулося. Перед тим якраз забігла тіточка Дуся й врятувала ситуацію, бо першою привіталася, запросивши раптового гостя до столу. Чоловік погодився, проте навіть старий, мудрий Мурко помітив, що гостеві незатишно.
Озирається он як. Мов у музей потрапив. Няв. На піч витріщився: певно, мізкує, чи справжня, еге? Вікна скляні мацає. Що, не бачив такого, володарю пластику й металу? Пху! Ще на долівці покачайся, щоб упевнитися, що то дошки, старі й діряві. О, а об грубку таки потерся. Обтрушуй теперечки костюм від Дольче й Габбани чи від… як його… Юдашкіна. Держслужбовець чортів. Ет, не годиться шляхетному котові лаятися. А то б як розтулив пащу, а ще б краще випустив пазури… Щоб біль відчув. Згадав, що з плоті й крові.
— Спасибі… за чай!
— Будь ласка!.. — усміхалася на всі тридцять два Віка, а нишком шепотіла: — …що не вдавився.
— Я не знав, що дитина в хаті.
— Нагуляна.
— Віко…
— Ні… я нічого такого не мав на увазі. Просто без подарунка.
— Звикли ви дарувати. Ліпше заробити дайте на дитину.
— Бабцю…
Спантеличений гість озирався розгублено. Відчував, що йому тут не раді. Немов із вулиці без запрошення вдерся й брудними руками святиню чіпати надумав.
— Мені вже, мабуть, час. Спасибі за гостинність!
— Еге.
— Приємно було познайомитися!
Леся подумки дякувала тітці. Мудра тіточка розуміє. Усе розуміє, більше від самої Лесі. Дивиться на дівчину й знає, що їй тепер над усе хочеться залізти на піч, укритися ковдрою аж по вуха й слухати вітер, щоб як у дитинстві… Натомість пішла проводжати гостя. Двері за ними зачинилися, і малий Богданчик смішно ткнув пальцем:
— Пхе…
Олексій завів машину одразу ж, немов вона тільки того й чекала, щоб якнайшвидше втекти зі снігових заметів у звичну цивілізацію, однак сам чомусь не поспішав, стовбичив поряд із дівчиною й зазирав в очі. Певно, у літо прагнув потрапити, зелене таке, аж до шалу.
— Твої малюнки надзвичайні.
— Дякую!
— Я вже десь бачив схожі. Цілковитий нездара, але змушений схилити голову. Талант!
— Успадкувала.
— Правда?
— Від мами.
Чоловік раптом став схожий на хлопчика.
— А я б хотів тебе зі своєю мамою познайомити. Ви сподобаєтеся одна одній.
Леся мовчала. А що їй було казати? Чоловік зрозумів мовчанку по-своєму, гаряче обійняв за плечі, і дівчина стала крихітною сніжинкою в чужих долонях.
— Я не можу тебе забути.
— Це мине.
— Коли?
— Коли-небудь.
— Не хочу.
— Дерева теж думали, що літо вічне.
— Божевілля. Ти все таки чаклунка.
— Ні. Звичайнісінька сільська вчителька… малювання.
— А це не те саме?
— Іноді.
Іноді. Як часто ми щось робимо, запевняючи себе, що це тимчасово, не назавжди, а так, просто… Однак учора якось непомітно переходить у сьогодні, сьогодні наповнює завтра… І так день при дні. І вже не даси ради нічому тимчасовому. Надто, коли тимчасове — це гра. Навіть дорослі грають в ігри. Це так, дрібничка. Щось несерйозне. Забавка. Приємна, але несправжня. І спинити її можна будь-коли. Треба просто сказати собі: «Годі!»
Олексій був переконаний у тому.
— Льохо, що це за бридня? Граєшся з дівкою в шляхетного лицаря. Бери, як кортить, а потім — бай-бай!
— Облиште. Цікаво мені.
— Анжелка дізнається, її татусик зіб’є бучу. Ото цікаво буде!
— Не дізнається. Та й у неї самої пір’ячко на писку!
— Ну, скажи, чи є заради чого ризикувати?
— Облиште.
— Він, теє, закохався, здається.
— Та йдіть ви!
— Усе, капець Льосі… Депутата обкрутила селянка. Сенсація!
— Комедія!
— Досить базікати!
Чоловік дратівливо відмахувався, а потім перестав говорити про Лесю взагалі. З усіма. Табу наклав, роти позатикав. Друзяки покрутили коло скроні для годиться, а затим махнули рукою: мовляв, бавишся, то й нехай! Коли що… сам винен. Попереджений. Йому ж чомусь було… байдуже. Однаковісінько. Аби чути, як плаче скрипка всередині. Голосить, сміється, тремтить… З нею щемно, без неї тужно, хоч серце з’їж. Олексій мучився тиждень-другий, а потім зривався й летів у ті забуті Богом Бувальці, як на прощу, щоб просто побачити… А коли й не побачити, то постояти під вікнами. Заспокоював себе: мовляв, грається. Навіть машину часто-густо лишав серед поля і йшов пішки, ховався попідтинню, як злодюжка останній, щоб зловити в освітленому вікні її тінь. Дожився. Ловить тіні… А сказати «годі!» не може, бо тої самої миті світ зробиться нудний.
— Що тобі снилося цієї ночі?
— Я малювала.
— Уві сні?
— І ввіч.
— Я зараз приїду.
— Ти що, я в школі! І так усі плескають. Твій «Порш» і сліпий у Бувальцях уже знає.
— Я приїду іншою машиною.
— А потім?
— Ще однією.
Її голос чи то сміється, чи плаче:
— І надовго їх вистачить?
— На наш вік вистачить.
— Жартуєш?
— Лише дозволь.
Слова — бульки, бо він приїздив усе одно, коли міг і коли хотів. Не з’являвся місяць, потім їздив щодня. А телефон ставав гарячим від дихання й слів кожного, як казала бабця Зоя, Божого вечора. Віка ж лаялася, не криючись:
— Лесю… Ні, ну ти скажи, як його дружина цього не помічає, га? Він же теревенить більше від сільської баби.
— Не знаю.
— Певно, думає, що про роботу. Точно! Воно ж депутат!
— Віко…
— Що? — Притислася міцно, обійняла й прошепотіла на вушко: — Закохалася?
Леся мовчала. Якби ж хто розтлумачив їй, яке воно, те кохання.