Мертва зона - Кінг Стівен. Страница 35

— Задля мого добра?

— Усі ми робимо що можемо, его ж? Хвилюєтесь перед завтрашньою операцією, Джонні?

— Ні, не те що хвилююся. Точніше буде сказати — трохи боюся.

— Ну певне. І я б боявся.

— Ви там будете?

— Так, на спостережній галереї. Нагорі. Ви мене не вирізните серед інших зелених халатів, але я там буду.

— Начепіть щось, — сказав Джонні, — і я знатиму, що то ви.

Вейзак поглянув на нього й усміхнувся.

— Гаразд. Я пришпилю до халата свій наручний годинник.

— От і добре, — сказав Джонні. — А доктор Браун? Він теж буде?

— Доктор Браун у Вашингтоні. Завтра він доповідатиме про вас в Американському неврологічному товаристві. Я прочитав його повідомлення. Викладено все добре. Хіба що трохи перебільшено.

— А вас не запросили?

Вейзак здвигнув плечима.

— Я не люблю літаків. Теж трохи боюся.

— Чи, може, просто воліли бути завтра тут?

Вейзак ухильно всміхнувся, розвів руками, але нічого не сказав.

— Він не дуже мене полюбляє, правда ж? — спитав Джонні. — Доктор Браун.

— Ні, не дуже, — сказав Вейзак. — Він вважає, що ви нас морочите. Витинаєте штуки з якоюсь своєю метою. Може, щоб привернути до себе увагу абощо. Не судіть його надто суворо, Джоне. У нього такий склад розуму, що він просто не може думати інакше. І коли вже якось ставитися до Джіма, то хіба що із жалем. Він чудовий фахівець і далеко піде. Йому вже тепер пропонують кращу роботу, тож невдовзі він збереться й подасться геть із цих холодних північних лісів, і в Бангорі його більш не побачать. Він поїде до Х’юстона, чи на Гавайї, чи, може, навіть у Париж. Але він навдивовижу обмежений. Підходить до людського мозку як механік. Розітнув його на частки своїм скальпелем і не знайшов душі. Отже, ніякої душі не існує. Як оті російські космонавти, що облетіли навколо Землі й ніде не побачили бога. Це емпіричний погляд механіка, а механік — усього лише школяр там, де йдеться про вищу нервову діяльність. Тільки ви ніколи не кажіть йому про ці мої слова.

— Не скажу.

— А тепер вам треба відпочити. Завтра буде нелегкий день.

Славнозвісного доктора Руоппа під час операції Джонні так і не побачив — йому було видно лише рогові окуляри з грубими скельцями та велику жирову ґулю в лівому кутику чола. Решту докторової особи приховували шапочка, маска, халат і рукавички.

Перед операцією Джонні зробили два уколи — димедрол і атропін, — і, коли його привезли до операційної, він почував себе легким, як повітряний змій. До нього підійшла лікарка-анестезіолог з таким величезним шприцом новокаїну, якого Джонні ще зроду не бачив. Він зрозумів, що буде боляче, і не помилився. Лікарка ввела голку між L4 і L5 — четвертим і п’ятим спинними хребцями, — досить високо, щоб не зачепити cauda equina [26], цей пучок нервів в основі хребта, що й справді трохи скидається на кінський хвіст.

Джонні лежав на животі й кусав руку, щоб не закричати.

Минула, як йому здалося, вічність, поки біль почав ущухати, змінюючись глухим відчуттям тиску. Всю нижню половину тіла наче геть одібрало.

Над ним схилилася голова доктора Руоппа. «Зелений бандит, — подумав Джонні. — Джесс Джеймс у рогових окулярах. Гаманець або життя!»

— Як ви себе почуваєте, містере Сміт? — спитав Руопп.

— Добре. Але волів би більше так себе не почувати.

— Можете почитати журнали, коли хочете. Чи спостерігати операцію в отому дзеркалі, якщо вас це не страхатиме.

— Гаразд.

— Сестро, який там у нас кров’яний тиск?

— Сто двадцять на сімдесят шість, докторе.

— Чудово. То що, колеги, починаймо?

— Тільки не відбатуйте мені стручка, — кволо промовив Джонні і здивувався, почувши у відповідь щирий сміх. Обтягнута тонкою гумовою рукавичкою рука хірурга поплескала його по плечу під простиралом.

Джонні дивився, як Руопп узяв скальпель і зник за зеленою запоною, що звисала з металевого обруча над операційним столом. Дзеркало було опукле, і Джонні бачив усе трохи викривлено, проте загалом досить добре.

— Так-так, — приказував Руопп. — Так, от-от-от… оце нам і треба… те-те-те… добре… сестро, затискач, будь ласка, ну ж бо, прокиньтеся, бога ради… та-а-к… а тепер, мабуть, дайте мені оте… ні, заберіть… не давайте що я кажу, давайте що треба… так, добре. Жилки, будь ласка.

Сестра подала йому щипцями щось ніби жмуток сплутаних тонких дротинок. Руопп просто в повітрі обережно витягав пінцетом по одній жилці.

«Наче спагетті їсть, — подумав Джонні. — А підлива, ти глянь, яка…» На цю думку йому стало млосно, і він одвів погляд. Нагорі, на галереї, сиділи інші бандити й дивилися вниз на нього. Очі їхні здавалися тьмяними, безжальними й моторошними. Потім Джонні вгледів Вейзака — той сидів третій праворуч, з акуратно пришпиленим до халата годинником.

Джонні кивнув йому головою.

Вейзак кивнув у відповідь.

Від цього трохи полегшало.

Руопп наклав останні, шви між колінами й литками, і Джонні перевернули. Операція тривала. Анестезіолог спитала, як він себе почуває. Джонні відповів: досить добре як на такі обставини. Вона спитала, чи не хоче він послухати магнітофонні записи, Джонні сказав, що це було б чудово. За хвилю в операційній залунав чистий, дзвінкий голос Джоан Баез. Руопп і далі робив своє діло. Джонні відчув сонноту й задрімав. Коли він прокинувся, операція все ще тривала. Вейзак так само сидів на галереї. Джонні звів руку, даючи знати, що бачить його, і Вейзак знову кивнув головою.

Ще за годину було по всьому. Його відвезли до післяопераційної палати, де незнайома сестра почала без упину запитувати його, скількох пальців у нього на ногах вона торкається. Через деякий час Джонні зміг відповісти правильно.

Зайшов Руопп; тепер його бандитська маска теліпалася збоку.

— Все гаразд? — спитав він.

— Так.

— Операція минула цілком успішно, — сказав Руопп. — Я сподіваюся, все буде добре.

— Я радий.

— Вам буде боляче, — провадив Руопп. — Можливо, буде й дуже боляче. Та й дальші лікувальні процедури попервах завдаватимуть страшного болю. Треба терпіти.

— Треба терпіти… — пробурмотів Джонні.

— Ну, бувайте, — мовив Руопп і пішов.

Мабуть, подумав Джонні, щоб устигнути завидна пограти в гольф у місцевому клубі.

Буде й дуже боляче.

На дев’яту годину вечора останні рештки місцевого наркозу звітрились, і Джонні мало не конав з болю. Йому заборонили совати ногами без допомоги двох медсестер. Відчуття було таке, ніби на коліна йому наділи манжети, втикані зсередини цвяхами, а потім безжально затягли їх до відпору. Час ледь посувався, повз наче равлик. Джонні зводив очі на годинник з певністю, що минула добра година, відколи він поглянув на циферблат востаннє, та виявлялося, що це було всього чотири хвилини тому. Він не мав сумніву, що й хвилини більше не витримає, проте спливала хвилина — і він починав думати, що наступної не знесе вже напевне.

Усі ті незліченні хвилини попереду уявились йому монетами, що поволі зсуваються по довжелезному жолобу грального автомата, миль із п’ять завдовжки, і на нього важкою хвилею накотила така чорна туга, якої він ще ніколи не звідував, — накотила й потягла за собою в безодню. Всі вони тут заповзялися замучити його до смерті. Операції на ліктях, стегнах, шиї. Лікувальні процедури. Милиці, крісла на колесах, ціпки…

Вам буде боляче… Треба терпіти.

«Ні, терпіть уже ви самі! — подумав Джонні. — А мені дайте спокій. Не підступайте більш до мене зі своїми різницькими ножами. Коли воно отаке, це ваше лікування, мені його не треба».

Безугавний, нестерпний біль, що, здається, шматує його тіло.

Щось гаряче потекло йому по животі.

Він обпудився.

Джонні відвернув обличчя до стіни й заплакав.

Через десять днів після першої операції і за два тижні до того, як мала відбутися наступна, Джонні читав книжку — «Все президентське військо» Вудворда та Бернстайна, — а тоді підвів очі й побачив на порозі палати Сейру, що стояла й нерішуче дивилася на нього.