Мертва зона - Кінг Стівен. Страница 34

Джонні промовчав.

— Отже… що будемо з вами робити?

— А треба щось робити?

— Мабуть, так, — відказав Вейзак. І підвівся. — Я вже піду, а ви добре про все подумайте. І, зокрема, ось про що: є речі, яких краще не помічати, і є речі, що їх краще втратити, ніж знайти.

Він побажав Джонні на добраніч і тихо вийшов. Джонні страшенно стомився, проте сон ще довго не приходив до нього.

Розділ дев’ятий

Першу операцію призначили на 28 травня. Вейзак і Браун докладно пояснили Джонні, як усе буде. Йому зроблять місцеве знеболювання, бо вдаватися до загального наркозу ризиковано — так вважали обидва лікарі. Цього разу йому прооперують коліна й щиколотки. Видовжать його питомі зв’язки, що скоротилися за час коматозного сну, з допомогою пластикових волокон. Цей пластик застосовують і в серцевій хірургії при вживленні штучних клапанів. Головна проблема не так у тому, як зреагує його організм на ті штучні сухожилки, сказав Браун, як у тому, чи зможуть його ноги адаптуватися до такого втручання. Якщо операція на колінах і щиколотках дасть добрі наслідки, передбачено зробити ще три подібні операції: одну на довгих сухожилках стегон, другу на ліктях і, можливо, третю на шиї, — адже він ледь може повернути голову. Всі операції робитиме Реймонд Руопп, що перший опрацював цей метод. Він спеціально прилетить із Сан-Франциско.

— Навіщо я здався тому Руоппу, коли він така суперзірка? — спитав Джонні.

Це слово — суперзірка — він почув від Марі. Вона назвала так лисуватого, в окулярах співака з немилозвучним ім’ям Елтон Джон.

— Ви недооцінюєте себе, адже ви теж свого роду суперзірка, — відповів Браун. — У всіх Сполучених Штатах набереться хіба що жменька людей, які вийшли з такої тривалої коми. І з цих небагатьох випадків ваше одужання при всіх супутніх ушкодженнях мозку — найрадикальніше і найзадовільніше.

Сем Вейзак не став шукати манівців.

— Ви піддослідна свинка, зрозуміло?

— Як це?

— А так… Погляньте, будь ласка, на світло. — Він скерував промінь у зіницю лівого ока Джонні. — Ви знаєте, що з допомогою цієї штуки я можу побачити навіть ваш зоровий нерв? Атож. Очі — не тільки вікна душі. Вони є також одним з найважливіших покажчиків діяльності мозку.

— Піддослідна свинка… — похмуро проказав Джонні, невідривно дивлячись у різкий промінь світла.

— Еге ж. — Вейзак вимкнув світло. — І нема чого так себе жаліти. Чимало хірургічних методів, що застосовуватимуться людям на користь, — а деякі вже й тепер застосовуються, — було вдосконалено у в’єтнамській війні. Там піддослідних свинок у госпіталях не бракувало, правда ж? А Руопп зацікавився вами тому, що ви єдиний у своєму роді. Ось маємо пацієнта, що проспав чотири з половиною роки. Чи зможемо ми повернути йому здатність ходити? Цікава проблема. Він уже бачить статтю, яку напише для «Новоанглійського вісника медицини». Наперед тішиться нею, мов дитина новою іграшкою, яку сподівається знайти під різдвяною ялинкою. А вас він і не бачить, вас, стражденного Джонні Сміта, що мусить тягтись до кнопки й дзвонити сестрі щоразу, як йому засвербить спина і її конче треба почухати. Та це й добре. Рука не здригнеться… Усміхніться, Джонні. Той Руопп — чи не найкращий хірург у Північній Америці, хоч на вигляд він скидається на банківського службовця.

Та Джонні не хотілось усміхатися.

Він сумлінно прочитав усі ті брошурки, що їх залишила йому Віра. Вони ще дужче пригнітили його, і він укотре вже відчув тривогу за матір — чи не потьмарився їй розум. Одна з брошурок, що її написав якийсь Салем Кірбан, вразила його мало не язичницьким замилуванням, з яким було змальовано кривавий апокаліпсис і розверзте пекло, де смажились на рожнах грішники. В іншій жахали моторошні картини пришестя Антихриста. Решта являли собою похмуру мішанину дурниць, породжених хворою уявою: Христос, що живе в надрах Південного полюсу; послані богом летючі тарілки; Нью-Йорк — це не що інше, як Содом, а Лос-Анджелес — Гоморра. Йшлося там і про вигнання з людини диявола, про відьомство, про безліч інших речей, бачених і небачених. Джонні марно намагався пов’язати ті брошурки з образом побожної, але цілком земної жінки, якою знав матір до своєї коми. Через три дні після випадку з фотографією матері Вейзака на порозі палати з’явився худий чорнявий молодик — репортер бангорської «Дейлі ньюс», на ім’я Девід Брайт, — і попросив невеличке інтерв’ю.

— А ви питали дозволу в лікарів? — поцікавився Джонні.

Брайт осміхнувся.

— Звісно, що ні.

— Гаразд, — сказав Джонні. — В такому разі я буду радий з вами побалакати.

— Отакі люди мені до душі, — мовив Брайт.

Тоді ввійшов до палати й сів.

Перші запитання були про катастрофу, про думки й почуття Джонні після коми, коли він виявив, що майже п’ять років його життя спливло марно. Джонні відповідав чесно й відверто. Потім Брайт сказав, що, як йому стало відомо «з одного джерела», Джонні набув після катастрофи щось ніби шосте чуття.

— Ви хочете спитати, чи я не екстрасенс?

Брайт усміхнувся й знизав плечима.

— Для початку досить буде й цього.

Джонні уже встиг добре обміркувати й зважити те, що сказав йому Вейзак. І чим більше думав, тим певніше йому здавалося, що Вейзак учинив цілком слушно, коли поклав телефонну трубку, не озвавшись до матері й словом. Подумки Джонні порівнював цю ситуацію з оповіданням В. В. Джекобса «Мавп’яча лапа». Там мавп’яча лапа могла виконати три бажання, але ціна, якою доводилося платити за кожне з них, була страхітлива. Старому подружжю забажалося мати сто фунтів стерлінгів, і воно втратило сина, що загинув в аварії на заводі, а відшкодування, яке вони отримали за нього, якраз і становило ті сто фунтів. Тоді мати побажала, щоб їй повернули сина, — і він повернувся; але перш ніж вона відчинила двері й побачила, яке жахіття викликала з домовини, старий батько загадав останнє бажання й відіслав мерця назад. Як сказав Вейзак, мабуть, справді є речі, що їх краще втратити, ніж знайти.

— Ні, — відповів Джонні. — Я не більш екстрасенс, ніж ви.

— З того, що мені відомо, ви…

— Ні, це неправда.

Брайт трохи зачіпливо посміхнувся, — як видно, міркуючи, чи варто наполягати далі, — потім перегорнув сторінку записника. І почав розпитувати Джонні про його наміри на майбутнє, про те, як він уявляє собі повернення до нормального життя, і на ці запитання Джонні також відповідав по змозі чесно.

— То що ж ви думаєте робити, коли вийдете з лікарні? — спитав Брайт, згортаючи записник.

— Я ще не замислювався над цим по-справжньому. Поки що намагаюся звикнути до думки про те, що Джеральд Форд — президент.

Брайт засміявся.

— Не ви один, друже.

— Мабуть, повернуся до вчителювання. Оце й усе, що я можу сказати. Але сьогодні до цього ще надто далеко, щоб укладати якісь плани.

Брайт подякував за інтерв’ю і пішов. Стаття з’явилася в газеті через два дні, якраз напередодні операції. Вона була надрукована внизу першої сторінки під заголовком: «Джон Сміт, сучасний Ріп Ван Вінкл перед довгою дорогою назад». Там-таки вмістили й три фотографії: знімок Джонні із щорічника Клівз-Мілзької школи (зроблений усього за тиждень перед катастрофою), фото Джонні на лікарняному ліжку, змарнілого й наче покаліченого, із зігнутими ліктями й коліньми; між цими двома було зображення майже геть розтрощеного таксі, що лежало на боці, наче здохлий собака. У своїй статті Брайт ані словом не згадав про шосте чуття, прозирання майбутнього чи інші надприродні здібності.

— Як вам пощастило відвернути його від теми екстрасенсів? — спитав Вейзак у Джонні того вечора.

Джонні стенув плечима.

— Він начебто непоганий хлопець. Може, не захотів штрикати мене ще й цим.

— Може, й так, — сказав Вейзак. — Але він не забуде. Якщо добрий репортер, то не забуде, а він, як я зрозумів, репортер добрий.

— З чого ви зрозуміли?

— Та розпитав декого.