Вічник - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 23

Видобув із-за череса шкіряний гаман, витяг складений папір і простяг мені. Поки я писав, він нерухомо сидів поряд, склавши побожно руки на грудях. Коли я читав супліку, Шугай зубато всміхався:

«Люблю вчених людей, по писаному все так красно виходить, як у попівському казанні. А я лише два слова знаю писати. В мадярському війську більше не вчили – нащо русинській свині грамота! За короля можна й так умерти». І він натужно вишкрябав під письмом: «Шугай Міклос».

Ми сиділи під дашком відкритої колиби («Двері боюся класти, все мушу видіти, чути, як заєць у траві»), слухаючи шемрання дощу. Стояли напоготові приперті два кріси. На прикладах мали вирізані великі хрести. Хрестик був випалений і на стовпі, що підпирав стріху.

«Перед тобою дві дороги, – сказав Шугай. – Або до мене у ватагу, або на румунський бік. Там серед циганоти легко загубитися. Аби лише жандармам не лізти в зуби, бо для них двадцять п'ять палиць на гузицю – як добрий день».

Я сказав, що в лісі не звикнуся, піду на румуни.

«А я хащею похрещений, я без неї не годен, – потеплів він голосом. – У нашій родині переказ такий, що прабабка не мала дітей і пішла до ворожки; та каже: діти народяться, ahe такі, що волітимуть лише в лісі жити. Так і пішло. І діда, і няня все в бутин тягло. А я з хащі й не виходжу. Вона дражнить мене, як звірина стрільця, як риба рибаря. Мені на ширіні дихати нічим, народ геть завонявся. Пожирають одне одного гірше, як тварі в лісі. Душа Божа ціну втратила По всьому Волівському окрузі убивства чиняться. На дорогах по трьох кладуть, кишки випускають, ночами до хиж лізуть, де на якусь коруну міркують. Сокири, ножі, кров. Жінці в коліно гвізд забили. Аби їм з кісток м'ясо відпадало... І все на Шугая вішають. І вбивцям, і поліції се на руку. А Шугай, куди править – туди цілить, ще ні разу нікому в черево не стріляв, не зняв топір на хрещеного. А як стріляв, то лише обороняючись. Се добре знають чеські офіцери, та лукавлять, хитрують. У круте дерево кривий клин б'ють. Вони коло мене в сметані купаються. Чи знаєш, кілько держава вділила на мою ловлю і на підкуп різний? Чотириста вісімдесят тисяч! Є з чого поживитися жандармському кодлу, матері їх хрін!»

Дощ густішав, репіжив по шатру бучника. Шугай угомонився, задрімав. Та скоро щось хруснуло в зворині і він прохопився. Дослухався, втискаючи гвинторіза. А далі тихенько затяг:

«Ой, жалю мій, жалю, що тя много маю...» – Коли скінчив, нехотя промимрив: «Жура душу точить. Чую, що тім'я моє до моху клониться. Як увижу вивернуту смереку, гадаю, що то моя могила. А я ще й не жив по-людськи. Лише двадцять третє літо топчу ряст, а серце вже так висушив, так вистудив. Руки залізом пахнуть, а не сиром, не жоною...»

Я здивувався, що він такий молодий. Мені кортіло розрадити його.

«Як я віддячуся, Миколо?»

«За що?»

«За те, що витяг мене із Заклі».

«Заціпи язик таке казати, – злобно сіканув очима. – Воля не має порахунку. Я добре знаю, що се таке – не одну тюремну лавицю обтер. А ось ти за файне письмо дарчика заслуговуєш. Проси собі щось, заки я добрий».

«Не треба нічого. Але скажіть, чи правда, що маєте заворожену рісочку, яка кулі відхиляє?» – спитав я.

«Маю, – відрізав незворушно. – Дев'ятисил або стрільчик називається. Три стебла із землі ростуть, схожі на траву-псяйку. На Іван-день їх треба знайти й заворожити. Мені відунка із Зворця до плеча прив'язала. Та кулі – дурниця. Страх тебе з'їсть скоріше, як кулі. Я від сього маю надійний рятунок. Коли ляк бере верх і серце тріпоче, як заячий хвіст, я так чиню, – посягнув рукою в пазуху під пахву і підніс пучку до носа. Запах його поту був гостріший за запах умиленого коня. – І нараз мозок урівноважиться, стаю супокійний, як камінний міст».

Було видно, що любить похвалитися, але за тою хвальбою крилося немало й насущної правди. Я поглядав на Шугая і думав: либонь, се і є оживлена душа мого народу, мого маленького гірського окрайця Європи – сплутана душа, що, як птиця-мрія, б'ється у сліпій своїй убогости, неуцтві та забобоні і вибухає помстою і жаданням справедливости.

Вернувся Юра, щось шепнув братові, і той спішно ипочав збиратися. Я теж підвівся.

«Дощова година найліпша, аби перейти Тису, – сказав Микола дорогою. – Румунські готарники сидять у будах. А як і втямлять, то в сльоті й темноті не поцілять. Зв'яжи собі сніп і прав на порослий берег. І затям: з честю підеш через світ, а без чести ані до сусід».

Тепер він ступав нашироко в тяжких солдатських боканчах. Ураз став, відгорнув папороть, нахилився: «От і ти маєш дев'ятисил, цімборику. Раз у році сироті празник. А нині ж Іванів день!»

Він простяг мені травину, буцнув кулаком у груди і коротко попрощався:

«Будь здоровий і дужий. Нічого не бійся, нічим не журися, але всього сокотися».

Ми розійшлися, але я довго ще думав про Шугая. Про його дивну правду, гірку, смертельну правду.

Я зробив усе так, як він радив. З кукурудзяного бадилля зв'язав плотик, поклав на нього одежу й торбу з книжками, дочекався першої звізди і відштовхнувся від берега. Коли вже був посеред річища, з румунського боку почулися рвані голоси. На мене направили лампи. По тихому плесі щось хлюпнуло. Кулі, догадався я. Та одразу ж зігрів себе рятівною думкою: зі мною дев'ятисил! З берега блимали спалахи, пухкали стріли, по моєму снопу, по клунку цьвохкали кулі. Надто видка мішень, зрозумів я і пірнув у глибінь Тиси. Все моє добро пішло за водою, а з ним і образок Терки, і золотий хрестик Ружічки, і розрив-трава від Шугая.

Лишився я без нічого, голий і гнаний, між двома неприязними берегами.

Якщо матимеш вуха і очі, то про помилку і біду завжди попередить тебе щось або хтось. Тільки умій се розпізнати і не бери на сміх. Дослухайся свого серця – і відкриється, для чого тебе покликано, в чому міра твого призначення. Може, ти прислужишся одній людині, може – світові, а може – Богу.

Призвичаївся я прокидатися, коли вичахала ніч і темрява переломлялася на несміливий засвіток. Никнув комар і вставали птиці, кришталевим свіжаком прочищали свої голосниці. З тих перших звуків я прочитував настрій лісу, вгадував, як нині поведеться звір, риба, комашня, яким буде перебіг погоди. Я й сам голосно гукав у сурму долонь, вітаючи сонце, зустрічаючи новий день – новий дарунок земної гостинности. Гукав у хмари, в мохнаті груди гір, і верхи сліпучі м'яко вертали мої кличі, стелили долиною, гасили в сонні чагарі. Все оживало обіч, а в лісі й далі гусла тиша нечуваної порожнечі.

Пробивав час народження світла.

Легко, як у недавньому сні, брів я росами, волочачи за собою сиві борозни. Вмивав росою ноги, руки, груди, твар і очі – і сонячні пальці ласкаво витирали моє тіло. Гаряча паляниця, як із потайної черіні, випливала на небесний горб, наливала живлющою ясністю чашу межигір'я. Воно, молоде сонце, було ще нестигле, не сліпуче – очима можна було напитися його трунку на весь день. І він теплим клубком грів душу. З широко розкинутими руками, розкритими очима й ротом я завмирав перед сонцем, поки тіло не просякло золотими медами його проміння.

Далі я починав свої ігрища з лісовою людністю. З тою, що падала в око. Перекривляв сороку: плескав руками об ребра, тріщав язиком, хорохорився, чистив «пір'я». Завмирав беркутом на кручі, звільна планеруючи руками-крилами, зорячи гострим оком поживу. Білка кликала на дерево, і я скакав невагомо з гілки на гілку, крутив «колесо», брав на зуб смолянисту шишку. Або затаювався лисом у заростях крушини, цілячи ніс на розсипи пряних запахів. Чи розпластувався навкарачки жабою, і голова вростала в тулуб, тіло гумово м'якшало, кров загусала й студеніла. Або обертався у вужа і звивався в бур'янах без помочи рук і ніг, самою шкірою і м'язами. Насамкінець кидався уводу, надовго тамував дих, проживав маленьке життя поривної рибини.

Я намагався вподобитися кожному створінню, живому й неживому, щоб побачити себе сущого збоку. Як не чуєш ваги повітря і смаку води, так я пробував позбутися подразнень дотику і тягаря думок, що невпинно тяжіють над чоловіком. Такі вправи-перелицювання збурювали китицю чуттів, ніби я й справді колись відбув цілі життя в шкурі тих звірів.