Вічник - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 24

Так я дедалі тісніше ріднився з тим несамовито прекрасним світом, котрий уже не видівся мені бездумним і диким, а сповненим гармонії в кожному прояві, кожному поруху, в кожній переміні. Перемінився за півроку і я – помалу скидав із себе шкаралущу страхів і забобонів.

Дивно, та в сій пустельній відлюдности відкривалася мені зрілість духу. Я вчився дивитися і видіти, слухати і чути, що є далеко не одне й те ж. Я вчився коритися трму світу, знаходити в ньому своє місце. Я наближався до головного – до потреби служіння, до вміння вибрати своє діло, розпочати його і провадити до звершення.

Неподалік стояв сухий ясен зі спаленою блискавкою вершиною. Дві гілляки-рамена стриміли в боки. Я збив обвуглений стовбур і почистив гілки – вийшов хрест. Щоденно я торкався його чолом і казав молитву. Без вранішньої молитви, як без одягу, не починав я справ. Одягав у неї оголену після сну душу. Бо молитва – се одяг для світу, лати для боротьби.

День свого народження я хотів розпочати подячною молитвою. Звично прийшов до хреста і не повірив очам – його сухі рамена пустили зелені пагони. Чудесному обновленню я присвятив окрему молитву, а листки не стинав. Я й далі молився сьому зеленому, живому хресту. Таких дерев-калік у лісі була тьма. Перестарілі, вивернуті буревієм, сточені червами, хворі, вони стовбичили сухоребрими кістяками чи спиралися на здорові дерева, приглушуючи їх, або лежали грубими трупами, множачи трутизну і гниль, труячи нещасний ліс.

Оказія з деревом-хрестом, що ожило після нехитрого догляду, стала першим поштовхом смілого замислу. Остаточно дозрів я в намірі після іншого трапунку. Бувало, духотні вечори я перебував коло води, ладнуючи собі на кострищі вечерю. Якось ніс із хижі для ватри жарини і одна впала на землю. Латка сухих колючок затріщала і вмент вигоріла дотла. Я був радий, що звів драчину, яку мусив босака обходити. А за кілька днів з-під паленого дружно вистрілила м'якенька мурава. І ногам полегша, і пожива для нових розмислів, з яких нарешті вилущився мій спосіб оборони лісу.

Я довго готувався. Та незмірно довша чекала на мене праця. Але ж істинно: що довго народжується, те довго й живе. Одного ранку я приступив. Ніхто ще так не приступав до роботи в лісі – без сокири, без пили, без тяглової сили. З голими руками, зате з рішучою волею.

І ось почалося. Дерев'яними рогачками я розчищав проплішини довкола сухарин, що густо стриміли в небо. Обкладав їх хмизняком і підпалював. Язики вогню облизували кору, смачно жерли сухостій. Вище мого зросту огень не піднімався, палив прикоренок, вищаючи в стовбурі чорні ями. Запалало одне дерево, друге, третє.

В небо піднялися вежі сизого диму. На п'ятаки сирої землі падали іскри, грань. Я боявся, що вхопиться полум'ям жива поросль, та даремно – довкруг стояла така вільгість, що я мусив одягти хутряну кацавейку.

День при дні, від сухаря до сухаря видовжував я свою вогняну лінію. Ходив чорний, як коминар, з обсмаленою бородою і бровами, викашлюючи кіптяву. Стало легше, коли впало перше обвуглене і витончене при корені дерево. Поламані в падінні гілляччя я складав під инші сухі стовбурища. Товстіші дрівця громадив собі на зиму.

Все довкола горіло, і я горів у роботі. Не гайнував часу на приготування їжі, бо тут було і так наїдно. Доступився до гнізд, дупел, нір, ягідників – мав чим поживитися. Ще й додому ввечері тягнув плетінки лісового добра. Тут же нанизував в'язанки грибів. Під рукою завжди мав дерев'яні дротики з крем'яним вістрям. їх прицільно метав у живність, що загаялася в димному чаду. Те, що вполював, пік на тліючій колоді.

Наповнений по вінця роботою, день мій тривав, як вічність. З гущини я виходив лише, аби хапнути свіжого воздуху і попестити своє козеня. Воно вірно чекало мене на прогалині, приторочене до куща. Я забув сказати: дрібне козеня впало в яму і тепер жило зі мною в хижці. Доки я гарував у хащі, воно паслося в переліску. Веселеньке й цілком уже здорове. Розпанаханий на кіллі бочок я зашив волосом із гнізда і вилікував трав'яними мазями, які навчив мене робити поважний Джеордже.

Як соняшник повертається до сонця, так і я нині повертаю вдячні думки до свого великого навчителя, що відкрив мені тайни трави Господньої.

Господь із землі ліки виводить, і розумний муж не нехтує ними. Хіба не від дерева вода посолодшала, а й сила його тим самим виявилася? Травами лікується і усувається біль, і хто знається на цьому, – уміє їх змішувати. Тож діла його не мають ні кінця, ні краю, і мир від нього шириться світом. Так казав індійський мудрець Сираха.

Тепер, на перевалі свого земного вікування, я вкотре замислююся: хто стелить дороги перед нами? Якби того майського ранку на румунському березі я пішов на праву руку, де і ким був би я нині?

Готарники, розтріпавши кулями мій солом'яний перевіз, втихомирились. А я сплив у долину, хапаючи скупо, як риба, воздух губами. Сходило сонце, я сторожко вийшов з прибережного вербняка. Голі стегна обв'язав лопухами. Недалеко в каламутній заплаві чоловічок ловив рибу зомком – сітчастою вершею на палиці. Я насмілився підійти, показав руками, що мені б якусь одежину. Він не подивувався, лише ліниво зазвідав:

«Есте бань? Маєш гроші?»

Я знизав плечима – звідки. Рибар повернувся до своєї ловлі, більше на мене ніякого знаку не давав. І я рушив тінистою заплавою ліворуч.

Скільки разів я чув за життя сі слова різними мовами від різних людей: «Маєш гроші?» Вони для них були важнішими, ніж «добридень», «будь здоровий», «дякую». І лише декотрі вгадували, що маю я щось більше, ніж гроші. І в дзеркалах їх очей сам я вгадував, упізнавав себе.

... Він сидів під деревом, розстеливши біля заплічного мішка чисту скатертину. На ній був чорний хліб, сир, молода цибуля і сушениці. Як зачаєна птиця, лежав у траві його широкий фетровий клебан. Невисокий, хупавий дідок у круглих окулярах, з попелом щетини на вилицях. З дитячим зачудуванням розглядав мій трав'яний пояс. Збив окуляри на ніс і прорік якесь слово латиникою.

«Я звідти, – показав я на той берег, – і грошей не маю».

«А я не корчмар і пригощаю за так», – сказав він спочатку румунською, затим німецькою і простяг темну жилаву руку з хлібом і сиром.

Здержатися я не міг, бо вже два дні не мав нічого в роті.

«Я відроблю», – пообіцяв, хапаючи їду.

Старий румун нічого не звідав і нічого не говорив. Загорнув лишки харчу в полотнину і підняв важкий мішок.

«Дозвольте, я понесу, – напросився я. – Якщо не боїтеся, що вкраду».

Він махнув рукою і відповів ламаною русинською бесідою:

«Кедь я чогось ще й боюся, то не сього».

І ми рушили крутим плаєм у гори. Останніми днями всі мене вели в свої гори – і на рідному боці, й на чужому. Та вибирати мені не випадало. Кущі зокола кухпилися молодим цвітом. Старий підступав до них, зривав чічки, розтирав на долоні, принюхувався, чомусь тулив до чола. І шептав сам собі якісь латинські слова.

Чужі гори не різнилися від наших. Такі ж предковічні й мовчазні, ніби застиглий у тиші камінь, з трав'яною плішиною на тім'ї і по закрайках убрані в ризи смерек. Лише ворони на перелазах тут в'язали вище і дещо иншу нуту мали мідні чінгови на шиї в худоби. Пополудні ми вийшли на вівчарську стаю. Люди у вовняних ногавицях поштиво познімали баранячі шапки:

«Буна дзіва, пане аптекарю! Славайсу, поважний Джеордже!»

«Заберіть від нього мої речі і дайте якусь одежу», – розпорядився пан.

Се була його полонинна царина, його літній випас. І мав він тут свою окремітттто дощату хатчину, коло якої паслися дві білі кобилиці. Коли ми виганяли вівці на пашу, поважний Джеордже сідав на одну з кобилиць і пускався в свої «вояжі де флор» – квіткові мандри. Вертався ввечері з притороченими до сідла пахучими торбами. Хтось розвішував привезені трави під сволоками, а хтось видоював його кобилиць. Пан аптекар тимчасом випивав горня вранішнього молока, що встигло звурдитись під листом хрону. Скисле кінське молоко пив лише він. І лише він заколочував сир на будз.