Вічник - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 29
«Старість, якщо вона мудра, – найліпша пора життя. Але, на жаль, і вона минає. Якщо весь час користуєшся гострим, воно не може довго зберігати гостроту. Барви притупляють зір, звуки – слух, смакування – смак. І ти повертаєш з верховини в долину, від перезрілости – в дитинство. Чи обіймає мене через се печаль? Коли й так, то печаль моя світла. Бо хіба я міг зупинити те, що мене породило? Хіба робив щось для того, аби жити? І зараз, ненавидячи смерть, вириваючи від неї инших, хіба я можу якось уникнути її сам?
Немає повноти без порожнечі. Без пустоти немає посуду, без пустоти немає ні вікна, ні дверей, ні дому. Тридцять спиць у колесі, але немає колеса, якщо між ними немає пустоти. І ми одною ногою завжди там – у пустоті.
Мені сумно, але не гірко. Я нічого не залишаю, за чим банував би. Створюючи щось, я тим не володів. А звершуючи щось успішно – не гордився. У траві мене зачали, травою я кормився, травою перегодом і сам проросту...
Я знайшов своє місце, вибрав рукомесло для задоволення, я узгоджувався з часом і примирявся з людьми. Я не розсіював свій розум на пусте, нічому не противився і ні з чим не боровся. Так мене навчила Природа, в якої все без насильства, все пройняте благом. Тому я ніколи не верстав химерних планів, а провадив денно свій труд; не силував, а переконував; не роздумував, а брав те, що хотів. Я не сковував своє тіло і давав свободу своїм думкам. Опирався на Природу і уповав на Дух. Був милосердний до всіх і до всього. Тому я сплю без сновидінь і встаю без печалі...
Айно, я давно перейшов свій перевал і готовий зійти в долину вічного спочинку. Бо навіть земля і небо не чинять щось довготривало. Відведений ще мені термін проживаю в радости, в тиші й супокої. Тобі ще скоро, хлопче, думати над сим, але знай, що саме се й називається щастям».
Господи, думав я, які вони схожі й несхожі в своїй волі до життя, жадобі дії – темний і навісний протестант Микола Шугай і штахетний, просвітлений благодійник Джеордже. Як два спади одної гори – захмарений і сонячний. Як кожух верховинця: з одного боку м'яка вичинка, а з другого – груба шерсть. І в кожного своя правда. Чи подоба її...
То був особливий чоловік. З усіма рівний, приязний, велемовний, але й досить закритий. На сентименти в його серці, наповненому роботою, не лишалося місця. Але до мене він хилився, і я прикипів до нього. Брав мене з собою в Букурешт, де я облапгговував його побит. Чекаючи, поки пан Джеордже скінчить свої лекції, я й сам тинявся медичним факультетом. Придивлявся, прислухався. Якось несамохіть тоді я й відкрив у собі дивну проникливість взору. І страхався, і радувався водно. Раз у раз перевіряв себе – і сходилося! Та я й далі боявся вірити сам собі. А признатися пану Джеордже й поготів. Аж доки не стрів на сиготському базарі познаймого семінариста.
Від переповів мені новини з вітцізнини. Помер мій дідо, надірвався з міхом. Терка вийшла за Ружічку, той полишив службу і повіз її в Прагу. Про мене писали новинки, що Шугай з тюрми мене витяг і зробив своїм поплічником. А самого Миколу Шугая вбили. Юру теж. Уся Чехословацька Республіка про се гула. Зарубали сокирами їх же братчики. Повитягали гроші і зголосили на жандармерію. Загребли Шугаїв під цвинтарним тином, на нехрещеній землі. Коли Микола вмирав, переповідали, то пара з нього струменіла. Виходить, замість душі в того перебойці пара була...
Я не вірив казці про пару. Була в того чоловіка душа. Сутемна, бентежна, грішна, але була. З оповідей мого краянина виходило, що згинув Шугай за кілька днів по тому, ж ми розійшлися. Тепер мені знову навернулася на гадку твар того лісового чоловіка. Половина її, як і належиться живому, – жива, а половина – ніби попелом присипана, мертвотна. Мені гадалося, що друга вилиця бакуном прикурена, а то смертна пелена лягла на нещасника. По правді, я вздрів її вже тоді. І серце моє вістувало щось недобре.
Такі тоді склали про нього співанки.
Вір лише тому, що сам побачив, учили мене. І я вірив лише своїм очам. Очи як очи, та часом мені здавалося, що вони видять себе і своє дно. Так, якби ті образки, що постали колись переді мною, складалися й напластовувалися, як дагеротипи, – в гербарій цілости сього світу. І я вільно міг при потребі ті образки воскресити в живих барвах, розметати, як карти, накласти один на другий і вистежити якісь риси, якісь цятки закономірної схожости, що тягли за собою цілу низанку прихованих подробиць. Часто хапав себе на чутті, що се вже десь бачив, се вже було колись зі мною. І чи зі мною, і чи не уві сні? Виказувалося гак, ніби моїми очима позирає ще хтось, фокусує їх на предмет.
Як я не таївся, проникливий пан Джеордже все розгадав. Завернув до нас якось один панок, скаржився на серце, на задишку, на кволість. Аптекар вислухав його, а мені загадав принести сумішку трав для серця. Я запакував зілля в папір і подав панові. Десь за два тижні той челядник знову зайшов до нас. Посвіжілий на лиці і в добрій дяці. Дякував:
«І дихається легше, і ноги не набрякають, і поїм собі в охотку. Чи довго мені ще пити той гіркий, як сто чортів, навар?»
«Чому гіркий? – подивувався поважний Джеордже. – Ану принесіть лишень той пакуночок».
Хворий приніс. А коли пішов собі, господар ступнув до мене:
«Ти переплутав ліки. У нашім ділі не сміє такого бути. Я гадав, що на тебе вже можна покластися».
«Я зробив се нароком».
«Чому?» – в приязних зазвичай очах старого блиснули недобрі вогні.
Я понуро мовчав.
«Що за баламута?» – сікався він уже по-русинськи.
«Бо в того пана хворі нирки, а не серце», – видихнув я.
«Звідки тобі се знати, сучий ошкребку?!» – клекотав він люттю.
«Бо знаю! – випалив я нічтоже сумнящеся. – Знаю, хоч і не годен пояснити чому. Знаю, що у вас ссихаються груди, але се не сухоти. Знаю, що у вашого сина м'якнуть кістки, а у вашої онуки...»
«Мовчи, паскуднику! Ти коло мене нахапався вершків і відчув себе Асклепієм».
«Ні, пане, мене й самого гнітить те, що я добачаю».
Він тяжко осів на ладу.
«Відколи тямиш се за собою?»
«Відтоді, як той зухабний волох проломив мені потилицю».
Мій пан склепив бліді, як водяна лілія, повіки і тихо самими губами, став нашіптувати:
«Нікому на чолі не прописана його планида. Був у мене один хворий солдат. На фронті його поранило і голову, оглушило, втратив бесіду і ясноту розуму Лікування не помагало. Чоловік опустився, жебрав на базарі, а пенсію замість нього якісь непорядні родичі брали. І раз хтось приніс йому письмо. Воно було від офіцера, з яким той солдат воював. Коли йому читали, бідачина спливав слізьми. Він і до мене носив те письмо і просив перечитувати. Плакав і тулив його до губ, прятав на грудях. Мушу повісти, що офіцер голосився до нього з великим пошанівком, мило згадував веселі трапунки подячно кланявся за вірну службу і нелукаву натуру Вояк-каліка світив промитими очима і гугонів, тужився щось розказати... Я запам'ятав адресу і списався з тим офіцером, просив його загостити на кілька день за мій кошт, на мій пансіон. І той приїхав. Заступав полудень, і я повів його на базар. Німий сидів на звичному місці під липою, з шапкою на колінах. Офіцер пристав збоку і голосно крикнув: «Миха!» Прошак нервово стряс головою, обернувся, і з блідих уст його зірвалося: «Матице Божа! Пане поручику!» Так до чоловіка вернулася мова...
Так і до тебе могла вернутися прониклива видющість, загублена нами за тисячі років. Колись олюднений дикун, щоб не згинути, мусив першим учути звіра, зміряти очима його сипу, вгадати поваду. І мозок давав миттєву рецепцію, що чинити. Він знав, чим дихають його одноплемінники, вгадував настрої і дії ворога за запахом, за мінами чоловічків ув очах. Він поклонявся звіру і рослині, бо відчував їх дух. Був дитиною природи, а не паном її, як нам кортить бути».