Вічник - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 30

Аптекаря цікавило, як і що я виджу. А я направду не міг пояснити. Тоді він повів мене в лічницю, де за головного доктора був його приятель. Вони виводили мені на обзір одного за одним недужих. «У сього набубнявіла печінка», – казав я. У другого: «серце тріпоче, як заячий хвіст». У третього: «гниє сліпа кишка». Четвертий «надірвав килу». П'ятий – «здоровий, шкода заступати йому постіль у шпиталі». Пани в подиві перезиралися. Нарешті доктор процедуру спинив:

«Сей гість не на голу кість. Не марно ти, Джеордже, сіяв ячмінь у болото».

Мордували мене розпитами: як я можу знати, що хворому хибить, коли навіть не торкаюся його, не обзиваюся до нього? Я признавався: на хвору печінку вказують губи хворого, на серце – очі, на шлунок – зуби, на нирки – шкіра, на кров – волосся, на кишечник – нігті, на легені – дихання, на нерви – пальці, на отруєння – запах, на непотребні хвороби – хода...

Пан Джеордже того дня довго лишався в моїй комірчині. За бесідами й північ пробило. Десь озвалося дерев'яним язиком калатало нічного сторожа, і затвердла тиша. Було парко, і мій навчитель розстебнув сорочку. Тоді я й помітив, що шкіра на його грудині прозеленкувато світиться. І стало мені дуже гірко, бо розумів, що се за ознака. Тої ночи я виповів йому одну свою думку:

«Буває, в людини не одна болячка, а дві-три сусідують. І якщо лікувати якусь, то можеш при сьому підживлювати инші. То, може, ліпше не лікувати – і хвороба зжере хворобу. Як ви гадаєте?»

Він кволо осміхнувся:

«Гадаєш, ми лікуємо? Лікує Природа. А ми лише підсилюємо організм, помагаємо йому самому зцілюватися. Тому я й схилився до трав – у них земна сила. Те, що з тіла випалить чи вимиє хвороба, трави поповняють. З первовіку давня людність їла много коріння і з ним діставала й земні ліки. Тепер сим клопотатися мусимо ми з тобою».

На останньому слові він притис голос. Мені так кортіло його втішити:

«Ярінню вже пахне. Скоро в гори».

«Сього дня я чекаю відтоді, як ми спустилися з полонини. Там моє серце і там мій лік. Ти правду сказав про мої груди. Я спалив легені на війні – газами. І якби не літування в горах, якби не горне зілля, я б давно вже топтав трави Господні. А так ще можу прислужитися, можу ще чимось поділитися з тобою».

Я вдячно стис бліду руку, відвертаючи очи від його запалих грудей.

Не старайся бути прикладом для инших. Шукай приклад для себе. Не йди слідом за поганими людьми і дуже не наближайся до добрих. Не роби з людей собі ні ворогів, ні друзів. Але кожного май за вчителя.

Не бійся підкорятися тому, хто тобі близький, – і він стане опорою тобі. А ти – комусь иншому. І тоді матимеш дві опори. Якщо помагаєш людям досягти успіху, то й сам його досягнеш. Може, людяність і приязнь і не дадуть тобі багатства, зате дадуть радість, що миліша за багатства. Немає нічого понад людяність. Довговічність на землі – се вміння довгий час залишатися людяним.

Коло кострищ лісових я не одразу відчув доторк холодного повіву. Дими вже не зализувало в боки, вони піднімалися в небо, як сиві стовпи. Хащові ломи налилися нудотним грибним духом. Вронивши ягоду, кущі барвили свій лист. Роса стала пряною і колючою. Я сушив мох і підбивав ним стіни своєї халабуди. В'язав з папороті снопи і втепляв ними дах. Під стіною сіріла в готовності копиця дров. При ній стіжок сіна для Тиси. На закопаних стовпцях, аби не сягнула звірка, в кошелях громадилися припаси. На зиму я мав грубо зшиту кожушину і дві клаптяні плахти на лежаку. На се пішли всі шкури, які я настарав досі. Стачило борсучого хутра й на чуні. Та все одно зими я боявся. Яка вона тут, у піднебесних заломах, де людського гласу не чути? А скоро вже й пташиного не буде.

Тим часом я не полишав свою роботу в лісі. Верстав третю широку смугу. Там, де було випалено непотріб, і очам просторилося, і дихалося легше. За мною й птаство веселіше ціпоніло. Здорові дерева вільніше розправляли здавлені рамена.

Правив я на кучмату гору з обтятим верхом, наче хтось сколов його, як цукрову голову. Мені давно впав в око сей заломистий горб за чорним запиналом смерек. З далини черленів він розтином оголеної глини. Якщо гора розкололася якимсь робом, то, може, зсув достатньо пологий, аби ним видертися з сього котла. Я підігрівав себе тими міркуваннями і жваво просувався до означеного місця. Стоячі факлі стовпили мені дорогу, аж поки не заступила її болотяна ровінь. Під мохами чвакала і булькотіла темна твань. Я в'язнув у ній по коліна. Роботи додалося. Досі сухе жердя і паліччя я зносив на купи і спалював. Тепер волочив його на болота і мостив собі сухопуття. Якраз роїлася в грища мушва, і я мусив обкладатися димокурами. Скоро я вхопився тропи і вийшов на м'які заляги чорнющого торфу, а далі й на твердінь кам'яних зазубрин.

Сонце влягалося в пурпурову сідловину, коли я ступнув під заманливий обрив. Якась потайна сила турляла мене в плечі, до заростей свербигуза. Скісний промінь теплив густу порість, тьмаво підсвічував щось у глибині. Я рушив на той поблиск. Розсікаючи драчиння ціпком, проліз углиб і обмер: з піщаного наносу визирав облизаний дощами крайчик казанка. Я вхопив його як щось живе, що може втікти. Коли живеш зі здобичі, то очи ледве випереджають твої руки. Поривне хапання передує думці.

Баняк був чавунний, судетського литва, з іржавою дужкою. Хто ж його загубив? Жодної подоби людських слідів довкола я не примічав. Якщо його хтось і лишив тут, то чому присипаний землею? Порода осипів була тою ж, що й на зрізі гори. А що як казанок упав з неба?! – дерся я очима на обвалений кряж. І, може, в купі з ним упало щось іще? Я почав несамовито рубати зарості. Щось м'яке торкнуло мене в чоло. З ліщини звисав шкіряний підсумок. Обшмуляний і всохлий, із закипілим іржею замочком.

Я обережно поклав його на коліна і розпоров клапан. Не встиг і забагти собі, що хотів би там вискіпати. А були там порожнє портмоне з витиском «IR», книжечка з розмитими записами, олівець, компас, складаний ножик, бурштиновий мундштук, відсирілі сіркачі, пляшечка з-під рому, жменька гороху й квасолі, мапа, згорнута цівочкою в целулоїді.

Я никав очима місце, де б присісти, аби роздивитися карту. Із землі стримів стовпець. Загострений людською рукою! Тепер я пустив у діло й ніж, і пальці, й нігті. Обкопував, розгрібав деревину. Округлилося щось буре, тверде з ямами... очниць. Череп! То був людський череп. Такий, як лежав на полиці в робітні сиготського аптекаря. А скільки їх я набачився в анатомічному театрі університету!

Трав'яним віничком обмітав я зжовклі кости – шийні хребці, хребет, ребра, фрагменти кінцівок. Виносив на ширінь, складав на мох. Кістки грудини й ключиця були поламані, може, й шия. Або хтось проломив йому груди, або нещасний упав, забився. Визволивши кістяк, продовжував видовбувати стовп. На метровій глибині він звершувався дерев'яною табличкою. Я промив її водою, виніс на світло. На потемнілій дошці ледве пробивалися випалені букви. Скоріше подушками пальців, ніж очима, я прочитав по-чеськи: «Тут знайшов свій останній привал невтомний мандрівник Іржі Ружічка з Праги. Літо 1934 року Божого».

Я поточився, розпластався на землі разом із стовпом. Голова не снувала думок, а душу обняла мулька тривога. Незбагненні наші путі під небесами.

«Він сам до тебе прийде», – гупали в забрів'ї згадані слова пана Джеордже. І ось він тут, під поруділою шипшиною. Прийшов і покірно склав свої крихкі мощі. Той, що відібрав у мене наймиліше, а самого пустив на чотири вітри. Хлоп-красень, розпусне чадо столичного сановника, пестунчик долі, спокуситель жіноти... Чорні мурахи моторно досліджували зотліле лахміття, шукаючи поживу. Тепер я не мав до нього ні грана зненависти. Лише жалість. Жалість від того, що п'яна привереда пересиченого огира потоптала кілька доль. І свою теж. Та що й кого тепер судити! А тим більше сього неборака...

Мапа розгорталася на півметра і відбивала гірські масиви Підкарпаття. Олівцем велися маршрути. В коричневій підкові гір заштриховане темне кружальце з написом «Cernij les» і згори покладений хрестик з датою 22.08.1934. Ось де притулився Чорний ліс! Ось де моє пристанище!