Вічник - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 49

Моїх зверхників у порту хвалили, а мене потягли в Мурманськ. Адмірал у золотих погонах показав на кам'яний обрив:

«Вимуруй і мені такий маяк, аби я в безсонні ночі міг його бачити з сього вікна».

На столику лежала шахівниця.

«Якщо бажаєте, він буде схожий на сю туру», – сказав я.

«Бажаю», – радів він, як дитина.

І я вивершив для нього таку вежку, що нагадувала середньовічну. Вони підняли над нею червоний прапор, але се не надто її спотворило.

Мене, чи то пак мої руки, передавали з рук у руки. Я вгадував забаганки морського панства і робив для них цяцьки. Вони змагалися у вигадливості, щоб якось вирізнити свій сірий, закурений портовий терен. Хтось замовляв маячок-факел, хтось – бочечку, хтось – гармату, хтось – ліхтар, хтось – яблуко, хтось – рибку чи ще якусь химеру. Нерідко вони просили примуцувати табличку «Маяк такого...» Іменний маяк.

Для них то була розвага, а для мене робота. Не гірша і не ліпша за инші. Та головне – вільна. Я все робив справно, розтікався уявою і вправлявся в майстровитости. Жоден мій рукотвір на морських кручах не повторювався. Та була в них одна спільна і на перше око малопомітна ознака – хрест. Я викладав його в мурі з осібного слюдовика, що в суху погоду сірів, як і инше каміння. Зате зволожений морським вітром чи дощем, виразно проступав на стіні хрестом. Се добре помічали моряки й рибарі.

Злостивці казилися, та що могли вдіяти, коли під час накликаних інспекцій кам'яниця звично сіріла. А відтак, обдута солоним бризом, знову відкривала очам хрест – і мандрівці зворушено підносили до чола триперстя.

Я мандрував країною, як вільний маляр. Мав дах над головою, свіжу рибину на столі і нескінченну музику моря у вусі. Що ліпшого може багти людина без імени, без житла і родини? Так я дістався до Маріуполя. І одного прекрасного дня навідав мене темновидий, неголений чоловік.

«Вам поклін від Захаріоса», – оголосив він, не вітаючись.

«Від кого?» – не вірив я його голосу.

На складеному папірці тремтіли рядки, написані кепською російською: «Дорогий брате, вже чотири роки я марно шукаю тебе. І тут помогло незрадливе море. Бо морем і новини швидше ходять, ніж суходолом...»

Захаріос писав, щоб я цілком довірився чоловікові з листом. Він усе залагодить, аби допровадити мене до Греції. Бо його, Захаріоса, судна стало возять звідси метал. І щоб я ні мить не сумнівався. Це ж так просто – побачитися за якийсь тиждень-другий...

Замаячив і мені вдалині нечеканий маячок. Я зважився, бо що мені було втрачати? Ніщо не прив'язувало тут, а надто серце. Я був кріпаком (все ще без документів) при посадовцях Морфлоту, потураючи їх дорослим бавкам. Так діти з піску ліплять замки, а сі моїми руками ліпили собі пам'ятнички.

Подивися на свої щоденні клопоти згори. І побачиш, які вони мізерні, яка марнота. Вивільняй час від клопотів для справ, що дають духовну розраду. Роби не з утомою, не через силу, а з душею. Нехай усе, що ти робиш, буде служінням, маленькими дарами. Немає значення – кому. І тоді твої насущні труди сповняться новим змістом, новою легкістю і ти утвердиш себе на своєму місці.

На землю Кріта я ступив у серпневий підвечірок, і охристий пісок обпік мені ступні. Тоді я ще не знав, що земля може бути такою гарячою. А люди такими усміхненими.

Мене прийняли, як сина. Ні, краще, бо з синами так не церемоняться. Родинний маєток Захаріоса просторився в селищі Гувес, неподалік від головного порту Іракліон. Там Захаріос ладнав свої корабельні справи, а батько був настоятелем собору Святого Тита. Той праведник проповідував тут зі святим Павлом, який благословив його закласти на острові Зевса перший християнський храм. Порядкувала в домі молодша сестра мого колимського побратима Платонида. Жінка з іскристим оксамитом в очах, лискучим волоссям і розкішним, як арфа, станом. Такою я ввижав собі Пенелопу. Платонида кілька літ тому втратила в морі чоловіка.

Море тут годувало багатьох. А земля, просякнута його сіллю, родила оливки, винну ягоду, смокви, солодкаві овочі і... каміння. Мули спотикалися на ньому в городах, мотики викрешували іскри. Сам острів був каменем, закинутим колись невідомим богом у воду. З каменю тут були будинки, огорожі, хідники, лавиці, корита для вина і навіть жіночі прикраси.

Ще було тут багато вина і мало води. Її належало цідити тоненькими мідними рурками чи не до кожної стеблини й деревини. Сотні вітрячків гнали воду з гірських озер у долину, щоб скупо напоїти випалену до рудого попелу землю.

Вечорами ми збиралися під запашними олеандрами, і Платонида в круглій печі готувала для нас лакомину – печених перепелів, морських їжаків, спаржу, боби, баклажани, томатову затірку. Се щедро поливалося оливковою олійкою, закусувалося сирними сухариками, запивалося легким, як полуденний бриз, вином. Наші вечорниці тяглися за північ. Греки живуть весело і довго, нікуди не поспішаючи. Та й куди їм квапитись: позаду дивні тисячоліття, попереду нові невідомі віки.

Там, як згук із Чорного лісу, зустрів я і равликів. Їх тут мають за шляхетну страву.

Равликів готують, не виймаючи з мушлі. Заливають водою, щоб розкрилися, промивають, очищають від плівки і кладуть на три хвилини в окріп. Підсмажують цибулю, додають терті помідори, нарізану картоплю, кабачки, часник, сіль, перець. Коли овочі наполовину готові, висипають до них равликів і тушать десять хвилин на слабому вогні, не мішаючи.

А ще в них дуже смачна куряча поливка. Коли куриця звариться, її виймають, а дзяму солять і додають рис. Збивають два яйця, вичавлюють при сьому лимон і все виливають у суп, помішуючи. На столі в греків завжди козячий сир, жмухи зеленини, малосольні оливки і підсушений житній хліб. Перейняти б і нам їх стіл, бо ще давні слов'яни радили: дивися, що робить грек, і сам те роби. Де греки, там десниця Бога.

Се відчуваєш тут направду. Кілька день мене возили по монастирях у горах Ласіті. Обителі ті загніздені в благословенних закутках і оточені великою пошаною й паломницькою увагою. Розчулений, пустив я навіть сльозу, пригадавши хресну мартирію моїх лісових отців. Я поклав їм там свічку в людський зріст. Приплющив у молитві очі і почув відлунок далекого знайомого дзвону. Там, у Чорному лісі, ми мали дзвін із мідного казана. А може, то вчувалося мені гудіння з-під землі? Колись греки ховали від турків свої дзвони під землею.

Ми довго добиралися до містечка Превелі, де Захаріос хотів показати мені щось цікаве. У сутінках під'їхали до кам'яної людини в сутані, що тримала над головою щось подібне на хрест. Коли ступнули ближче, я зрозумів, що то не хрест, а рушниця. Підійшов молодий священик, привітався. Захаріос назвався і представив мене, свого гостя.

«Се єдиний у світі монумент монахові зі зброєю в руках, – пояснив мені панотець. – Коли німці захопили наше поселення, то обернули монастир на тюрму. І тоді гурт ченців піднявся зі зброєю. Всі полягли».

«А мій друг залишився жити, – радісно показав на мене Захаріос, – хоча він теж учинив те саме».

«Ви монах? – зацікавився священик. – Ви теж воювали з німцями?»

«Ні те, ні друге. То були инші напасники».

«Так, – додав невгамовний Захаріос. – І для нього теж поклали пам'ятника, витесаного в скалі. «Карцер» називається».

«Гарно звучить, – поштиво сказав священик. – Виходить, такий монумент не один?»

«Ні, отче, тільки один», – поправив його я.

Упродовж дня мене полишали на самого себе. І я радо ходив поміж крітян, людей у чорних сорочках – засмаглих, неголених, з довгими носами, тонкими губами й м'яким поглядом. Кожен третій називався Маноле (Мануш – перше ім'я Ісуса). Кожна третя жінка – Марія.

Мене захоплювало їх затяте працелюбство, що помагало їм вирощувати дива на розпеченому камені. Гераклові труди! Мене вражала їх готовність усміхнутися кожному зустрічному. Коли я привітався старогрецькою (трохи знав її з гімназії) з торговцем садовини, він простягнув мені помаранчу і налив вина з бурдюка. Коли я запитував щось крітянина, він відповідав і дякував. Вони за все дякують. Сократ подякував суддям навіть за те, що ті прирекли його ні за що на смерть. Може, в сьому й захована найвища мудрість – дякувати. За все дякувати. А ми просимо, вимагаємо, чекаємо...