Вічник - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 50

Там я зрозумів, чому давні мудреці провадили свої студії просто неба. То були уроки радости споглядання. А споглядати тут було що.

Я ступав босоніж краєм моря, і з притлумленої хлопчачої пам'яти напливали Гомерові гекзаметри:

«Острів є Кріт посеред виноцвітного моря, прекрасний, тучний, повсюдно обнятий водами, велелюдністю багатий...»

Море мерехтіло срібними лусочками, на його пругкому тілі сіріли родимки-острівці. Мої сліди на піщаній обмілині злизували язики моря і несли, як таємничі послання, до Посейдона.

Мені здалося, що я розгадав загадку, чому ся земля так щедро народжувала мислителів для світу. Вона – в гострій солоності моря, в ясній чистоті неба, в спокійній мудрості каміння. Разом се зливається в нуту, яка нашіптує тобі свіжі думки. Я ніби спостерігав за всім збоку, і за собою теж. Ніби зливався воєдино з усім світом. Ми були одним духом.

Я лягав на воду, чув шерех піску на дні, – і сам перекочувався піщинками під приливом. Моє тіло прогрівало сонце, – і я сам ставав сонцем, променився світлом і теплом. Рідка вохриста глина, з якої ліплять амфори, згладжувала мою шкіру на шовк. Свіжа зеленкувата олива розтікалася в мені замість крові, очищуючи судини, сповільнюючи думки. Я чувся птицею, що в небесній синяві клацає дзьобом, ніби грає на кастаньєтах. Міг перелетіти на крилах, куди завагалося. Я був дитиною, що мурує з гарячого піску палаци. Міг побудувати все, що хотів. Я був у всьому, і все було в мені...

Оливковий гай Захаріоса збігав до самого моря, і я призвичаївся зустрічати тут захід сонця. Воно, як великий жовток, скапувало у воду. Я лежав на циновці й наслухав заколисуючий плюскіт. Інколи так і засинав. Нічне море пахло рибою і жінкою. А може, то мені так здавалося через те, що вночі приходила купатися Платонида. Важкі кучері падали їй на плечі, і вона, як лита з бронзи, ступала до води. Входила в солону лаву, як у землю, і нечутно пливла під блискучою звіздою мандрівців.

Бувало, гадаючи, що я сплю, накривала мене льняною тунікою і довго ще стояла на камені, вдивляючись у тремку воду, що зітхала, як стара людина. Я міг стати поряд, бо вона, відчував, сього чекала. Та я боявся знову ліпитися до жінки. Як тільки се ставалося, якась невидима сила відривала мене і швиргала в нову коловерть. Я змирився, що мушу йти по житті самочинно, з легкою ношею, яку не шкода загубити.

До того ж, мені щодалі частіше снилися мої маячки. Вони заклично кліпали холодними вогниками в парких грецьких ночах.

Але я там не пускав час на вітер. Лікував болящих, доглядав сад, стругав щось із твердого дерева самшиту. Мене вмовляли залишитися тут назавжди, навіть пригледіли будиночок під лапатими фініками. Але я вагався у виборі.

«Що бажаєш ще побачити в Грецїї?» – щоразу питав мене Захаріос.

«Афон», – попросив я наостанок.

І ми відправилися на Святу Гору, про яку стільки мені розповідав блаженної пам'яти брат Неофіт. І скоро я вклонився першому її горбику, першому кущику. В густих лісах над морем ховалося без ліку монастирів і скитів. Ми дісталися до вершинної обителі Святого Павла. Ігумен виніс нам на гранітний столик лукум, каву і виноградну горілку. Вони з батьком Захаріоса обнялися і вели сердечну бесіду. Потім ігумен покликав юного послушника і щось йому сказав. Той уклонився мені доземно, взяв під руку і повів вирубаним у скалі хідником до від даленого скиту. Постукав у вузькі двері. Вийшов сивий благообразний монах з небесною усмішкою в дитячих очах. Груба веретяна сорочка спадала до босих ніг. Борода, як морська піна, вкривала його груди. Він зрадів мені, як брату, якого не бачив півжиття. Взяв за руку і підвів до збитого каменя, що служив йому в крихітному дворику за лавицю.

«Хто ти, сину?» – запитав він чистою російською.

«Я муляр».

«З чого ти муруєш?»

«З усього, що під руками».

«Се добре. Все годиться, щоб будувати. І навіть,

якщо нема з чого, все одно будувати треба».

«Буває, що я не знаю, з чого будувати, отче».

Монах легко зігнувся і підняв камінець:

«Ось візьми, сину».

Я прийняв камінець, поцілував його руку. (Той камінець з Афонської Кавсокаливи й нині при мені.)

«Буває, отче, що я не знаю, як будувати».

«Будуй із Божим спіхом. Без Божої участи все розсиплеться. Всі вавилони згладяться».

«Де ж будувати, отче? Світ такий широкий...»

«Там, де серце каже. Воно покличе».

«Серце кличе мене в дитинство».

«Моє теж, – солодко зітхнув старець. – Я виростав у багатих палатах, серед царенят – російських, польських, німецьких. Мене виховували поети, любомудри й офіцери. Я й сам став бравим полководцем, аби захищати те, що мав у дитинстві. І спасав його, жертвуючи життям. Доки не відкрилося мені, що спасати треба душу... Тепер сі дари зо мною. Тепер я ходжу по діамантах, але серце невблаганне, воно не раз поривається туди, де мої дитячі сліди, де юнацькі пориви, де бруд і пристрасті...»

«Бруд і там, де мої сліди, отче. Много бруду...»

«Але ж там твоє серце. Якщо знайдеш сили, вертайся туди і спробуй знайти в бруді свої діаманти».

Монах ще раз нахилився і зірвав крихітну лілову квіточку. Простяг мені:

«Вона найліпше цвіте і пахне там, де впала її насінина».

Коли я повернувся, Захаріос переклав мені слова ігумена про того схимника:

«Сей праведник був колись іменитим російським дворянином. А нині – духовний стовп їх каливи. Життя таких людей є світло, що світить ще більше після їхньої смерти».

Другого дня я оголосив Захаріосу, що повертаюся додому. Він майже був готовий до сього, бо відчував струни моєї душі. Зате звістка ся підкосила Платониду. Я не міг глянути в и прекрасні очі, що враз утратили вологий блиск. Але що я міг зробити? Я знав, що не пущу коріння в чужу землю, тільки скаламучу долю жінки. Ще певніше знав, що вона не приживеться на моїй землі. Дві різні стулки не зліпиш в одну мушлю. Та хіба вперше я рвав живі нитки серця?..

Бриніла, як комар, останнього вечора тягуча сумовита нута Еллади. Її народжував солоний пісок, що тисячоліттями пересипається по каменю, і пожухла тростина, в яку дує вітер. Се пісня Пенелопи, яка топить очи у безмірі моря, шукаючи облатку знайомого вітрила.

І я востаннє обтріпав із сандалій руді піщинки, струсив із пліч егейську сіль і сказав Крітові:

«Будь здорова, колиско, що народжує богів і обертає людей у героїв, а сліпих робить Гомерами, що відкривають народам очи! Спасибі, веселий Мінотавре, за те, що подарував мені ще один лабіринт земного пізнання».

Поки йдеш, ти в дорозі. Навіть тоді, коли достеменно не знаєш, куди йдеш. Але йди. Бо се твоя дорога. Дорожи дорогою. Бо тільки вона може вивести на Путь.

Коли не знаєш, куди йти і навіщо, встань. Простягни вперед руку – і йди. Тепер ти видиш, куди йти. Ти знову 6 дорозі. І се головне – бути в дорозі.

Коли не знаєш, що робити, встань і йди. Се вже робота. Між людьми, між деревами, між думками знайдеться твоє призначення, потреба твоєї присутности.

Як тайно вивезли мене до Греції, так у потайній – 250 – каютці й привезли назад. Свинцеве хмаровиння насідало на обдерті бараки. Я зійшов на загиджений, вибоїстий берег і відчув, як вивітрюється з мене накопичене за минулі місяці тепло. Під бетонним дашком продавав квіти грузин. Вітер шарпав мутний куполок церати, під яким скніли гвоздики і горіла свічка. Для тепла.

«Собачій холад, кацо, – кивнув мені носатий гендляр. – А в моєй Колхідє січас созревает хурма. Нєжний і сладкій, как губи девушка. І пачему нас так гоніт па міру судьба-зладєйка?»

«Потому, что жізнь наша – копейка», – сказав я, пригадавши лагерну приказку.

Грузин вищирив разки білих зубів.

Клопотами тутешніх греків, друзів Захаріоса, мені нарешті справили паспорт. Тепер переді мною стелилися вільні дороги. Вертатися в Закарпаття (зараз так називався мій край) я не важився. Хто там чекав січовика з каламутним життєписом? Якраз тоді трапилася мені на очи газета (потрібне чтиво приходить у потрібний час) із розповіддю про наукові досягнення Кадочнікова. І я зателефонував йому, аби виказати свою радість, аби ще раз подякувати за добродійництво.