Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 10

Німці їли яблука і вдячно посміхалися.

Ще пам'ятаю, як у двоповерхових автобусах на Ку-Дам берлінські тітки захоплено повторювали «Russische Delegation!», тицяючи пальцями нам услід.

А також, як суботнього пополудня в околицях Цоо проїздив цілий кортеж автомобілів і всі вони несамовито клаксонили. «Турецьке весілля», — пояснив я решті українців, поруч проходила бабуся в капелюшку, яка, глянувши у наш бік, підтвердила по-сербському: «Turske veselje» [15].

І врешті — пам'ятаю великих шарлоттенбурзьких повій у ботфортах і з канчуками в руках.

Я захотів бувати в Берліні знову і знову. Так усе й почалося.

3. (…на межі жовтня й листопада 2005…)

А як красиво все починалося!

Усього лише 15 років тому, на зламі десятиліть, дещо згодом помилково і самовпевнено означеному як «кінець історії».

Ми ніяк не могли натішитися близькою перемогою капіталізму. Наші медіа, що згідно з помахом чарівної палички Ґорбі ставали все вільнішими, розповідали нам про капіталізм усе більше позитивних речей. Донедавна жахне чудовисько виявилося красенем-королевичем. Ми перейнялися всіма його ринковими атракціонами із запеклою відданістю неофітів. Ми перетворилися на ледь відсталих дітей, що загіпнотизованою вервечкою сунуть до ярмаркового шапіто на звуки механічної музики. «Ринок, ринок і тільки ринок!» — повторювали, наче заклинання, всі — економісти, філософи і поети, хоч ніхто з них (і передусім економісти) до ладу не розумів значення цього слова.

Деякі з нас — ті, що потрапили на Захід першими, розповідали про незліченність сортів їдла і питва та інші чудеса консумпції. «Уявляєш, там тобі дякують за купівлю!» — схвильовано, зі сльозою в голосі, казали вони.

Капіталізм був чудовий — що там казати!

Це вже потім, дещо пізніше, почалося його безпорадне приживлення на вітчизняний ґрунт: шок без терапії, захоплення майна, знецінення заощаджень, явне і таємне безробіття, соціальна деградація з люмпенізацією — і, як антитеза, поява перших тлустих котів, згодом увічливо означених олігархами.

Отже, насправді це в нас настав капіталізм (причому, ще той — дикий), а в них виявилося щось набагато красивіше — ліберально-постіндустріальне (та ще й соціально орієнтоване) суспільство. Так це принаймні називається.

Вистачає придивитися до пейзажів — і все стає очевидним.

Я не шукаю пейзажів — вони самі знаходять мене.

Учора, вирушивши з Шарлоттенбурга до друзів на Панков, я зробив паузу на Александерплятц. Мене трохи стомили бомжі [16] в ес-бані, з кожною зупинкою їх набивалося все більше, на Фрідріхштрасе підсіло ще троє, деякі з них мали при собі здоровенних собак і провокували пасажирів на милостиню. Маючи при собі пса, можна жебрати успішніше — люди схильні подавати на тварин. «Слід завжди носити в кишенях трохи дрібних», — закарбував я собі на майбутнє. Саме в кишенях — не в гаманці. Якось незручно витягати перед бомжами гаманець і порпатися в ньому.

На Алексі гуляв вітер, було брудно і порожньо. Тобто ні — з моменту, коли я побував тут востаннє, з'явилися якісь будівельні паркани, почалося щось, схоже на черговий ремонт, якась така напівруїна довкола гігантоманської «Галереї Кауфгоф», цього, як вважається, символу змін у колишній ендеер. Я йшов крізь це запустіння, минаючи низькорослих панків (здається, вже внуків тих перших) з їхнім пивом, сигаретами і — знову ж таки — безпородними псами, повз якихось безрадісних екскурсійних школярок з якого-небудь Біттерфельду, підозріло засмаглих торговців лівим сріблом, румунських циганок з їхнім do you speak English. А ще мені чомусь на кожному кроці траплялися божевільні або інваліди у візках. І врешті до мене дійшло, що це розпад.

Так, мені здається, це черговий декаданс. На наших очах провалюється ще одна утопія Окциденту — про те, що знявши протистояння систем, можна раз і назавжди досягнути безпеки, певності і — головне — стабільно високого стандарту життя.

Але життя не може, не хоче і не повинно вкладатися у жодні стандарти, хоч якими високими вони здавалися б тим, хто вважає себе його, життя, конструкторами. Людське обличчя передбачає не тільки ковзання поверхових і відчужених посмішок. Насправді йому властиві зморшки, порізи, гримаси розпачу і спазми болю. Людське обличчя не піддається конструюванню.

У зв'язку з чим описаний мною вище пейзаж із бомжами, панками, псами і божевільними має всі підстави вважатися цілком правильним і загалом оптимістичним.

4. (…повертаючись у той 1993…)

Я писав про Миколу Самійленка та про його червонобокі яблука після ГУЛАГу — і раптом надумав дізнатися з Інтернету, а скільки ж він усе-таки відтрубив по тюрмах і таборах. На це Інтернет видав мені таке:

«Видатний поет Микола Омелянович Самійленко воював в УПА на рідній Дніпропетровщині. Мучився по ГУЛАГах і засланнях. Читав свої вірші із заплющеними очима, — бо так звик творити їх, відключаючись від страшної табірної дійсності. Помер, не потрібний народові, за який страждав усе життя, 11 травня 2001 року». От і все. А ще там, де повинен бути розміщений його портрет, напис «ФОТО ОТСУТСТВУЕТ».

І до чого тут Берлін? Та ні до чого. Вважайте це інтермедією на тему батьківщини.

5. (…безумовно — грудень 2005…)

Кілька вечорів тому я, наче прискіпливий буркотун-генерал, робив останній передсвятковий обхід району. Усе це поверхня, бутафорія і блискуча марнота марнот, думав я. А також маніакальний розпродаж дешевших і дорожчих матеріальних об'єктів, які чомусь прийнято вважати подарунками. І ще обвал цін плюс ажіотажний попит на все, чого не вдається штовхнути протягом решти року. До чого тут Провідна Зоря, Пастушки, Ягнята, Вифлеємська яскиня і Різдво? Коли на Різдво не випадає сніг, це значить, що нікому вже не потрібні докази існування Бога. Це значить, що вкотре переміг атеїзм.

Від таких думок мені робилося веселіше — адже це не зовсім мої думки. Це я подумки пародіював думки інших.

Недалеко від Савіньї Плятц я напоровся на МС, ірландського поета. Як усі ірландці, він був уже незле вгашений і тут-таки потягнув мене на пиво. «Мен, — розмахував руками МС, — ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний!». Два місяці тому він поскаржився, що ніяк не подивиться найновішого Джармуша, бо в Берліні його показують лише німецькою. Я порадив йому кінотеатр на Кройцберґу, де «Зламані квіти» крутили в оригіналі. І от тепер МС не міг надякуватися. «Мен, — раз у раз повторював він, — ти навіть не знаєш, хто такий для мене Джармуш! На цьому світі, мен, є лише два герої — Джармуш і Том Вейтс, Том Вейтс і Джармуш!». Я погодився, що вони обидва супер. Ми солідарно тисли один одному руку і трясли головами, ніби гуцули, що танцюють аркан. Крім того, ми знову і знову замовляли.

Через годину-півтори МС таємниче завсміхався і дещо стишено повідомив: «У мене для тебе різдвяний сюрприз, мен». Що саме, без будь-яких ознак радості промимрив я. «Зараз ми побачимо Джармуша», — ще тихше, ледь не шепотом, сказав МС. Користуючись моїм онімінням, він ішов далі: «Я знаю, де він. Я знаю, де він тепер. Він у Берліні. Він у Берліні в моєму помешканні». Він робив це майже так само, як старий російський актор Мартинсон у «Баскервільському псі»: «Я Знаю Кто Ему Носит Еду!» (кожне слово з нового рядка).

Була друга ночі, ми підходили до його дому на Шторквінкелі. Нас провадило передчуття чуда, котре от-от має статися. Нас провадила самотня зоря у високому небі над Берліном, нас провадили ангели, що саме в цю мить озвалися з видимих і невидимих вершин світу дзвінкими лютеранськими голосами. Нас провадили тріє царі, що тої ж миті спеціально для нас обернулися трьома бомжами: кельт, перс, негр.

Усе було можливе такої ночі. Любий Джиме, ти знаєш, як ми на тебе чекаємо. У повітрі виразно запахло снігом. Ми підходили майже навшпиньки. Тільки б не сполохати Джармуша, думав я. Це ж усе-таки світової слави режисер.