Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 9

Я ніколи в житті не вів щоденника. У Берліні я не вів його так само, як і у Львові, Москві чи Франику. Але з того, що я досі писав про Берлін, усе одно виходить щоденник. Його дати розмиті, бо радше несуттєві. Наслідком цієї розмитості дат мені залишається перемішувати часи в довільній послідовності.

Ось деякі шматки цих наплутаних навколо Берліна часових поясів.

1. (…здається, вересень 2005…)

З моїх вікон майже наскрізь проглядається кафе «Доллінґер». Наприклад, отепер, коли я пишу ці рядки, а надворі остаточно стемніло, воно стримано світиться зсередини і я можу спостерігати за його приміщеннями, відвідувачами, важкуватим ковзанням офіціанток, мерехтінням свічок на столиках. Окремим сюжетом для моїх підглядань могли б стати поцілунки. Люди, які призначають побачення в кафе, мають звичку цілуватися — на початку і в кінці, коли розходяться. Вони цілуються по-західному, тобто двічі і навперехрест. Коли я кажу «по-західному», то не враховую швейцарців — ті чомусь, як і слов'яни, цілуються тричі. Хто мені пояснить чому? Швейцарці як поцілункові слов'яни Заходу? Гаразд, я тут не про них.

Мої вікна і балкон розташовані навпроти кафе, при цьому я мешкаю на другому поверсі, тому дивлюся на «Доллінґер» трохи згори. Якщо уявляти собі, що то насправді не кафе, а театр, то я глядач першого балконного ярусу. Так воно, мабуть, і є. І кафе не кафе, і я не вуаєрист.

Це Шарлоттенбурґ, свого часу радше богемна дільниця Берліна, його західного сектора. Кафе «Доллінґер», яке я постійно бачу з моїх вікон, є насправді першим у цілому ланцюгові подібного кшталту закладів: «Доллінґер», «Оранж», «Леонгардт», «Лентц» (останнє чомусь найкультовіше, кажуть, ніби в ньому культ цілковитої тиші), за ним ще якийсь нововиниклий італієць, що зазвичай означає насправді албанець або афганець.

У 60-ті роки цей куток Західного Міста ніколи не засинав. Згадані кафе були відчинені цілодобово, поруч із цілодобовим кінотеатром. О третій ранку можна було сходити на новий фільм, приміром, Антоніоні, після чого повернутися до кафе. Сьогодні це вже тільки леґенда: за останні тридцять-сорок років Шарлоттенбурґ, а з ним і Штутті, тобто Штуттґартер Плятц, де я живу, не лише постарів, але й відчутно збуржуазився, тож ніхто вже не просиджує в його кнайпах до ранку, дай Боже, щоб до півночі. Єдиним пережитком революційних звичаїв 1968-го року є традиція подавати сніданки до шостої вечора. Університетські ліваки, виснажені цілонічними діонісійськими дискусіями про єдино слушне облаштування світу, традиційно спочивали потім до пізнього пополудня.

Я ніколи ще не бачив господаря помешкання, в якому живу. Кажуть, наче він в Африці. Якщо не помиляюся, він учений економіст, при цьому — тут я вже точно не помилюся — марксистського штибу. В його домашній бібліотеці не лише твори отців-засновників у 43 томах, а й кілька видань «Капіталу» іншими, чомусь обов'язково романськими, мовами (французька, іспанська, португальська), кілька біографій Маркса (Франц Мерінґ, Ріхард Фріденталь та ін.), твори Бебеля, Бухаріна, Лукача, «Вступ до вивчення Маркса, Енгельса і Леніна», «Історія Комінтерну», всіляка не знана мені політекономічна єресь, а також шеститомник Мао Цзедуна і «Коран» — і те!, й інше у німецькому перекладі. Цікаво, як Мао ставився до «Корану»? Цікаво, як Пророк ставився до Мао?

Загалом же — сотні книжок, альбомів, атласів (останні геть мене ощасливили, надто ж «Новий історичний атлас світу» з його 600 кольоровими мапами та покажчиком із понад 20000 гасел).

Господар помешкання (а може, його попередник?) [13], поза всіма сумнівами, є «людиною 68-го року». Ремарків «Чорний обеліск» у нього не просто зачитаний — він увесь у закладках і олівцевих помітках. Саме він, саме «Чорний обеліск». Для німців цей роман важив стільки само, що й для радянських людей «Три товариші». Жоржі Амаду мовою оригіналу в нього чомусь роз'єднаний — кожен з чотирьох томів на іншій полиці. Концепція? Крім того, він однозначно кохається в соціології та культурній антропології, в нього є «Середземномор'я» Фернана Броделя у трьох томах та «Історія приватності» у п'яти. Дивно, але я ніде не бачу жодної книжки, яку б написав він сам. Хоч я все одно переконаний у тому, що він пише якісь книжки — наприклад, з теорії катастроф. Економічних, ясна річ.

Його фонотека складається з кількох сотень вінілових платівок, однак їх усе одно немає на чому слухати. У цій фонотеці не може не бути Баха, Стравінського і Прокоф'єва. Само собою, в ній є Дженіз Джоплін, кілька перших альбомів «Роллінґ Стоунз». У ній немає «Бітлз», але є багато Джона Леннона — звісно ж, передусім «Imagine». У ній також є подвійний альбом Віктора Хара, чилійського комуністичного барда, замордованого людьми Піночета. Усе складається докупи, як і повинно складатися.

Крім того, в цьому помешканні багато африканського малярства. Зображені на картинах вуличні сцени свідчать про те, що це франкомовно-негритянсько-мусульманський світ, якийсь Ніґер або Малі, наприклад [14]. А ще в одній з кімнат стоїть дерев'яна жирафа — у зменшеному вигляді, метра півтора заввишки, хоч під такими високими стелями могла б незле поміститись і справжня. Але навіщо мені жива жирафа в помешканні?

Іноді я не знаю, що робити з цим нелюдськи велетенським простором і починаю їздити ним на велосипеді — усі чотири кімнати вилаштувані довгою анфіладою, з одного кінця в інший є куди розігнатися.

Іноді я годинами спостерігаю за кафе «Доллінґер» — аж поки в ньому не задмухнуть останню свічку. Тобто перестануть цілуватися.

2. (…десь так у грудні 1993…)

Ми зійшли з київського потяга на вокзалі Берлін Ліхтенберґ, десяток людей української породи, так званих гостей столиці. Я не надто люблю делегації, та ще й такі до незграбності великі, але на той час у мене просто виходу не було: подорож до Берліна світила лише у складі, я погодився. Причому той склад виглядав до дідька гетерогенно: пару колишніх політв'язнів, пару колишніх недрукованих, пару функціонерів еспеу, пару молодих. До останніх належав і я.

Так от — ми зійшли з потяга, і нас відразу обступили панки з вогняними ірокезами і волохатими псами. Нас було з десяток — і всі українські поети. Дехто у кролячих шапках, бо в чому ще поетові ходити у грудні. Словом, ми привертали увагу. Сам я не привертав би, а от у делегації навіть я привертав.

Тобто ми вже й так потрапили в сам епіцентр, а тут ще й поет Микола Самійленко, ветеран УПА, засмалив у підземному переході якусь нашу партизанську сигаретину без фільтру. І панки рвонули до нього — на запах. Вони хотіли, щоб він подарував їм пачку, такий нев'їбенно класний старий чувак у кожусі і смушевій шапці. Вони тицяли йому якісь власні папіроски — пропонували мінятися. А він лише глипав на них загалом досить безпорадно — старий чоловік, бойовий поет і пропагандист, герой опору, сам суцільний опір. Особливо, коли їхній пес кинувся передніми лапами йому на груди, і його хвостяра ледь не відірвався з радісного махання. А в пана Миколи було своє, історично виправдане ставлення до німецьких собак, надто ж такої раси. Тому цей собачий знак любові його в цілому вельми напружив. Тоді я прийшов йому на допомогу і разом ми прорвалися крізь їхній заслін — ціною лиш якогось півдесятка сигарет.

А далі нами вже переймалися німецькі організатори. Вони зустрічали нас аж учотирьох — двоє старших добродіїв, одна дама й один молодик. Багато років по тому я напишу вірш про «хоча б одну даму», точніше про те, що суто чоловічі пиятики закінчуються переважно зле і «мусить бути хоч одна дама». Але цей вірш напишеться про зовсім інший випадок. У нашому ж випадку дама не тільки не врятувала ситуації — саме вона її спаскудила.

У готельчику на Савіньї Плятц (його вже не існує, там нині взуттєва крамниця чи щось таке) наші щирі українські душі, функціонери еспеу, запросили німців у номери — скуштувати горілки й сальця. Вони ж десятиліттями возили горілку і сальце до Москви, і за це росіяни їх часом, закривши очі на художню якість, публікували в перекладах. Але, як стверджує мій приятель Іп, хай Бог милує нас від української щирості та російської духовності! Тут, у Берліні, в готельчику з милою бюргерською назвою «Альпенлянд», увесь апробований горілчано-сальний ритуал поточився у геть непередбачуваному напрямі. Узявши на груди пару-трійку чарок, присутня берлінська дама твердо зажадала від нас говорити вголос про історію і визнати українську провину за Освєнцім (вона казала «Аушвіц» і наші взагалі нічого не розуміли, лиш на мене поглипували). Її німецькі колеги ледь погасили вогнище, час до часу вигукуючи їй в обличчя своє рішуче «Quatsch!». Саме того вечора я вперше почув це енергійне слово. Їм таки вдалося дещо заспокоїти приятельку, але настрій було зіпсовано і осад, ясна річ, залишився. Насамкінець пан Микола почастував господарів яблуками з власного саду — зимовий сорт, червоні і хрумкі, з дерева, що сам колись і посадив, щойно повернувшися з ГУЛАГу.