Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 101

Розділ 77

Ледь ворухнувся за вікном ранок, Настя вже була на ногах. Вона вийшла з кавою на балкон. Над пагорбом Лисичанська застигла чорна хмара диму. Зліва, по центру Гвардійського проспекту, над землею висіла рожева куля сонця, праворуч на такій же висоті красувався великий круглий місяць. Зліва — схід, справа — захід. Такий символічний знак, ніби нагадування людям про те, що всі вони живуть в одній країні, і на сході, і на заході — усюди одне на всіх сонце і один місяць. Сама природа говорила до людей, що українці сходу і заходу мають бути разом. «Якби ж усі могли читати підказки природи, можливо, й не було б цієї жахливої війни», — подумала Настя.

За кілька годин по тому природа знову заговорила до людей. Геннадій вийшов на балкон і довго дивився на схід.

— Що ти там побачив? — поцікавилася Настя.

— Іди подивися, — покликав він. — Щось бачиш на небі?

— Це не міраж?

Вони разом дивилися туди, де земля зливається з небом. На горизонті на тлі синього неба здіймалися вгору куполи церкви. Здавалося, що сама церква зіткана з синіх хмар, але небо було чисте. Церква не виглядала розпливчатою і безформною — можна було чітко розгледіти навіть хрести.

— Можливо, якесь явище природи, коли небо віддзеркалює землю? — розмірковувала Настя. — Але ж там нема такої церкви. Якби то був міраж, ми разом не бачили б його.

— Тоді що це? Церква на фоні неба?

— Це знак Божий, — сказала Настя.

— Який саме?

— Щось мені підказує, що наше місто під надійним захистом Всевишнього, — задумливо сказала Настя. — Ми виживемо у цій м’ясорубці, і нас скоро звільнять, — впевнено промовила жінка.

Видиво на небі зникло несподівано, ніби його й не було. Настя з сином ще довго вдивлялися у те місце, але вже нічого не з’явилося. Лише дим з Лисичанська почав застилати все небо над містом, і до обіду замість синяви над ними розпласталася чорна димна маса і запахло горілим. І раптом: «Ш-ш-ш! Бах!» Раз, вдруге, втретє. Знову заговорили гармати. Вибухи були так близько, що на плиті у Насті від вібрації застрибали каструлі, заторохтіли кришки, забряжчали чашки в шафі. «Невже почався штурм міста?» — злякано і радісно водночас подумала Настя.

Вона ввімкнула комп’ютер і вже його не вимикала. Настя постійно бігала то на балкон, щоб дізнатися новини в сусідів, то чекала останніх місцевих вістей в Інтернеті. Порадувала новина про те, що з боку Старої Краснянки українські війська пройшли Рубіжне і дійшли до Варварівки. Від сусідів дізналася, що ополченці вийшли з Рубіжного майже без бою, але замінували міст через річку Борову. Знову новина в Інтернеті: у Воєводівці зосередилася велика сила ополченців, а Нацгвардія рушила з села Боброве в бік Сєвєродонецька. Насті було не до того, щоб розмірковувати, де правда, а де неточні відомості, — було зрозуміло, що почався бій за Сєвєродонецьк. Вона спробувала зловити Zello, і на їхніх частотах почула «золотий голос Новоросії». Голос Іванни сповістив, що виїзд із міста мешканцям заборонений, і порадив не виходити зі своїх помешкань або сховатися в підвалах.

Знову щось загорілося чи то в районі НПЗ, чи десь на дачах. Їдкий дим заповнив вулиці, змішався з чорною хмарою, що зависла вже над двома містами, злився з нескінченними вибухами. Проспектом з боку «Азоту» проїхали важкі новенькі вантажні машини з цистернами, наповненими аміаком.

— У Києві вже давно відзвітували, що вивезли з міста аміак, — сказала Настя сину, — виходить, що нас дурили і небезпечна речовина була поряд.

— І зараз везуть під вибухами, — зауважив Геннадій.

— Здається, домовилися з бойовиками, що ті дадуть коридор для транспортування.

— Звідки ти знаєш?

— На радіочастотах Zello підслухала, — сказала Настя, промовчавши про те, що новину сповістив голос його сестри.

Коли стемніло, все стихло, було чути лише кулеметні черги в різних місцях.

— Можна йти спати, — сказав Геннадій. — Минув іще один день, а місто так і не звільнили.

— Сподіваюся, що завтра звільнять.

Скільки разів Настя лягала спати в надії, що прокинеться і зрозуміє, що нема ніякої війни, то був лише жахливий сон. Прокидалася під вибухи і розуміла, що від реальності не втечеш, а звечора, засинаючи, знову тішила себе надією, що жахіття дня — то лише сон, вранці вона прокинеться, а родина в повному складі вже чекає її на кухні за столом. Вона прийде до них і скаже: «Якби ви знали, яке жахіття я бачила у сні!» — і все їм розповість, і нагодує сніданком. Дива не сталося і цього ранку. О четвертій знову озвалася війна. Настя вибігла на балкон — гриміло з боку Лисичанська. Щось там вибухнуло, і луна величезною кулею з шаленою швидкістю прокотилася широким безлюдним проспектом від початку до кінця, і десь там із гуркотінням розбилася об стіни багатоповерхівок у нових районах. Настя ніколи навіть уявити не могла, що звук може швидко котитися по землі, набирати швидкість і наростати, як снігова куля.

Знову промчав шалений звук, лякаючи сонне місто. За кілька хвилин гуркіт розірваного снаряду з протилежного боку прокотився зловісним голосним клубком у бік Лисичанська, пролетів над водами Дінця і розбився об пагорби. Невдоволене небо насупилося хмарами, розгнівалося, не стало сперечатися з голосом війни і полоснуло на землю дощем, намагаючись загасити людську ворожнечу. Марно. За півгодини з боку Лисичанська запрацювала важка артилерія, почулося тріскотіння автоматів. З іншого боку обізвався своїм голосом міномет, і все злилося в один великий суцільний гуркіт, від якого дрижали вікна і стіни переляканого старого будинку.

І раптом несподіванка — дзвінок від Іванни.

— Я виїжджаю з міста, — одразу повідомила донька. Не сказала «тікаю», а «виїжджаю», ніби десь погостювала і збирається повертатися додому.

— Куди?

— Приїзди на автовокзал, — сказала Іванна. — Знаєш, де стоять автобуси на Москву?

— Знаю.

— Я буду там, — мовила донька сухо, без жодної емоції.

Розділ 78

Чи то день видався таким спекотним після вранішнього дощу, чи так палала душа материнська, коли Настя прийшла на автовокзал проводжати доньку. Вона давно не бачила Іванну, а образ на екрані відрізнявся від того, який закарбувався в її пам’яті. Людська пам’ять — дивовижна річ. Одні події западають глибоко в душу, щоб часто спливати спогадами і не давати людині про них забути. Іноді незначна подія надовго осідає в пам’яті, потім тривожить і хвилює, а іноді забуваються цілі роки. Одні події змінюють інші, щоб стерти з пам’яті минулі, і не тому, що люди такі забудькуваті, а тому що так влаштовані: бачать те, що хочуть бачити, чують те, що хочуть почути, і в пам’яті роками дбайливо зберігають те, що дороге серцю.

Екранний образ Іванни Насті здавався якимось нежиттєвим, надуманим, зовсім іншим, ніби то була не її донька — цинічна, впевнена в собі і навіть жорстока доросла жінка. Насті не хотілося розмотувати клубок минулого, але її пам’ять постійно поверталася до іншого образу доньки, в той час, коли ніщо не віщувало біди і майбутнє здавалося таким світлим, ясним та сонячним. Інколи думки Насті зупинялися на тому травневому дні, коли все навколо буяло весняним цвітом, а над рожевими хмаринками квітучих абрикосів гули бджоли. Саме у такий день у неї народилася донечка. Настя, приклавши немовля до грудей, загадала, щоб у доньки було життя таке квітуче та весняне, як день її народження. Часто згадувалося, як Іванну опікував брат. На три роки старший за сестру, Геник не ревнував до нового члена родини, навпаки, відчував якусь недитячу відповідальність. На відміну від багатьох інших дітей, вони з сестрою майже не сварилися. Геник ладен був поступитися будь-чим, навіть улюбленими іграшками. Так було колись. Зараз усе мов дзеркальне відображення минулого. Усе, що складалося роками, було зруйноване за кілька місяців.

— Привіт! — почула Настя знайомий голос позаду і мимоволі здригнулася: він повернув її з приємних спогадів у жорстоку реальність. Голос зморений, навіть байдужий.