Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 102

Іванна! Якась змучена, стомлена, пригнічена. Вона так змінилася, що здавалася зовсім іншою, чужою, та попри все такою рідною. Першим поривом Насті було обняти доньку, притиснути до грудей, як у дитинстві, погладити м’яке волосся, але якась невидима сила її стримала, не дозволила показати чулість. Мати й донька стояли мовчки одна навпроти одної і не знаходили слів для спілкування, ніби вони застрягли десь у глибині душі, міцно зцементувалися. Настя розуміла, що їхня розлука може затягтися на роки, можливо, назавжди, але між ними вже був щільно спресований мур, який не могли здолати навіть могутні материнські почуття. Настя навіть не уявляла, як зможе жити далі без своєї доньки, усвідомивши вічну розлуку, коли донька є в житті — і водночас її немає. Скільки їй як матері знадобиться часу, щоб звикнути до такого почуття? І чи буде так?

Мовчання затяглося. Підсвідомо Настя чекала, що доньчине серце здригнеться, усвідомить помилку і спробує пробити в мурі нерозуміння хоч шпаринку, в яку можна протиснути пару рук, щоб востаннє відчути теплі материнські обійми. Можливо, навіть не рук, а звуку, щоб не було гнітючої тиші прощання, але Іванна мовчала і дивилася вже не на матір, а кудись повз неї. Одне лише слово «пробач» могло вмить зруйнувати стіну непорозуміння та образ, але ні, не сталося.

Іванна виказала своє нервування, вийнявши з кишені пачку цигарок. Її руки дрібно тремтіли, коли вона дістала тонку довгу цигарку. Неслухняні пальці випустили сигарету, і вона дістала іншу. Запальничка кілька разів чвиркнула — і донька жадібно, ніби востаннє, затяглася димом. У неї нервово здригнулися пухкі губи — й Іванна відвела погляд убік.

— Ти палиш? — запитала Настя. Дурне питання. Хіба не видно, що донька курить цигарку?

— Так.

— Ти схудла.

— Так.

— Погано харчувалася?

— Ні.

Короткі безглузді запитання, відповіді також лаконічні, сухі, без краплі емоцій, ніби не прощання, а випадкова пересічна зустріч.

Комфортабельний автобус з табличкою «Сєвєродонецьк— Москва», написаною нашвидкуруч чорним маркером, зупинився навпроти жінок. Водій відчинив багажник і звичними, відпрацьованими до автоматизму рухами заходився щільно впаковувати об’ємні валізи. Іванна віддала свою валізу на маленьких коліщатах — і за мить речі дівчини були заставлені іншими пакунками. За автобусом пригальмувала «ауді» з «колорадською» стрічкою на антенці. З машини вийшли двоє бойовиків з автоматами та молодий хлопець у цивільному. Юнак дістав з салону велику валізу і також здав водієві. Засмаглість видавала в ньому людину, яка не один день простояла на блокпостах під пекельним сонцем. Чоловіки відійшли вбік і почали прощатися. Настя здогадалася, що чоловіки проводжають свого бойового побратима, який також тікав у Росію. Можливо, він навіть син котрогось із тих двох, які намагаються всміхатися, але не здатні приховати стривоженість. Іванна, яка також спостерігала за прощанням чоловіків, запалила чергову цигарку і відвела від них погляд. Напруживши слух, Настя почула розмову чоловіків про те, що на митниці будуть оглядати плечі, перевіряючи, чи нема слідів від ременя автомата.

— Ти його знаєш? — спитала Настя.

Дівчина зрозуміла, про кого мова.

— Ні.

— У тебе… На твоїх плечах нема слідів? — спитала з надією.

— Є.

— Ти… стріляла у людей? — видавила з себе через силу.

— Зараз уже неважливо.

— Що буде з тобою, коли тебе перевірять?

— Сподіваюсь, що жінок не будуть перевіряти.

— Куди хочеш податися?

— Ще не знаю, — стенула плечима і викинула цигарку. — Кудись у глухе місце на півночі.

Настя трималася з усіх сил. Чи то бездушна маска на обличчі доньки, чи справді в ній завмерло все людське?

І раптом тишу пронизали вибухи. Їх було чути з усіх боків, то тихіші, то такі потужні, що здавалося: зараз снаряд прилетить сюди і рознесе на шматки і пасажирів, які тікають від цього пекла, і автобус, і автівку зі стрічкою на антені, і людей.

— Краще б я вмерла, ніж таке пережити! — кинула в розпачі Настя.

Іванна навіть не зреагувала на відчай матері. Настя чекала, що донька кинеться до неї в обійми, розплачеться на плечі, вибачиться і розкається. Можливо, тоді у Насті взяли б гору материнські почуття, вона хоча б у мить прощання не думала про доньку як про вбивцю. Не сталося. Дівчина ніби заклякла, мов не чула вибухів, не бачила матері.

— Візьми, — Настя протягнула гроші. — Це остання тисяча доларів.

— Дякую, — промовила Іванна холодно, і гроші зникли в кишені, де лежала пачка цигарок. — Мені час, — її погляд на мить ковзнув по матері і розгублено втік кудись убік.

— Зателефонуй, коли приїдеш, — попросила Настя.

— Подзвоню, коли перетну митницю.

— А потім?

— Не можна. Твій телефон можуть прослуховувати.

— Як я дізнаюся про твою подальшу долю?

— Не знаю.

Знову цигарка, знову гнітюча тиша серед лунких вибухів. Водій закликав пасажирів швидко зайняти свої місця. Іванна кинула недопалок на землю, розчавила його, ніби то було її минуле.

— Мені час, — промовила наостанок.

— У добру путь, — сказала Настя. — Сподіваюсь, що ти зможеш почати нове життя.

Ні, вона зовсім не те хотіла сказати! Грудка застрягла в горлі і не дала вирватися іншим словам. Іванна поспіхом пішла в салон, і за нею повільно зачинилися автоматичні двері. Настя ладна була розридатися, але сльози не бризнули, ніби взялися кригою. Іванна зайняла місце біля вікна, і їхні погляди зустрілися. У дівчини був зацькований погляд побитого собаки. Це тривало лише коротку мить, бо автобус рушив з місця. Донька приклала долоню до віконного скла і сказала лише одне слово.

— Що?! Що ти, донечко, кажеш?! — закричала жінка і побігла за автобусом, але він швидко поїхав.

За гуркотінням двигуна та вибухами Настя не почула слів доньки, але по губах прочитала, що то було або «пробач», або «прощавай». Скільки доведеться мучити себе здогадками?

— Вона сказала «пробач»! Вона сказала «пробач», — повторювала Настя вголос, не помічаючи, як скресла крига і всі почуття полилися потоком сліз по її щоках. — Вона попросила вибачення! Вона сказала мені «пробач», — повторювала жінка, давлячись слізьми. — Моя донечка сказала «пробач». Хай збереже тебе Бог!

Коли автобус зник з очей, Настя відчула, що сили її покидають. Вона сіла на лавку, обхопила руками плечі, вся стислася, мов равлик, намагаючись сховатися у свою мушлю, і відчула на душі таку порожнечу, ніби звідти вирвали щось дороге і важливе для її життя.

— Не плач, — Настя почула старечий голос. Біля неї присіла незнайома бабця. — Не плакати треба, а радіти. Я також провела всіх своїх до Росії. Поїхали і син з дружиною, і їхня донька, й правнуки. Тепер я залишилася тут сама, і то не плачу. Що робити в цій Україні? Хоч там заживуть по-людськи. У Росії президент що треба, не те що у нас, він порядок усюди навів. Там справжнє життя!

— Та йдіть ви знаєте куди разом зі своїм президентом?! — несамовито закричала Настя, аж пасажири замовкли і переключили на неї свою увагу. — Це з його ласки я втратила доньку! А через таких, як ви, навколо стріляють! Чи вам не чути?! Хай горить ваш карлик у пеклі!

— Якщо така розумна, то навіщо тоді доньку відправила до нього? — бабця підсліпувато примружила очі.

— Бо материнська любов все одно сильніша за ненависть, — сказала Настя і витерла долонею спітніле чоло. — Утім, вам усе одно цього не зрозуміти.

— Куди нам!

Похитуючись, на ватяних ногах Настя пішла геть.

— Ти ба яка! — почула позаду себе.

— Провокаторша! — додав другий голос. — Не звертайте уваги.

— Та чи ви не бачите, що вона п’яна!

— Звідки ви знаєте? Може, наркоманка?

— Тьху! — донеслося навздогін.

Тротуар здавався Насті нерівним, ніби на ньому залишилися суцільні вибоїни чи то від вибухів, що наростали, чи від колишнього її життя. Жінці здалося, що вона ступає з хвилі на хвилю, і від того її хитає, і навколишній світ зливається з водами під ногами…