Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 28

— Може, збрехала?

— Ні, Алісо, не збрехала, — зітхнула жінка, — вона мені показала цілий стос сорочок, які спаскудили. А які ж вони гарні! Якась жінка вручну хрестик за хрестиком викладала в узори, вишивала для краси, для добрих людей. Хіба вона гадала, що на них якесь бидло плюне? Жіночка мені розповіла, що родом з Івано-Франківська, вийшла за місцевого хлопця заміж, почала привозити сюди вишиванки, а тут таке… Сказала, що потрібно закривати бізнес. Уявляєш, бідненька жіночка розмовляти почала російською, але чути акцент, тож навіть це її не врятувало.

— Ось скажи мені, Насте, навіщо нам тут її сорочки? Хіба що в клубі на концерті самодіяльності в них виступити.

— Та то ж не просто вишиванки, а наше українське національне вбрання!

— Де ти бачиш тут українців? На Донбасі більша частина росіян.

— Якщо люди розмовляють російською мовою, то це не значить, що вони росіяни. Хто ти за національністю?

— Українка, — відповіла Аліса, — але це не значить, що я повинна носити вишиту сорочку. Подобається їм на Західній носити вишиванки, то й нехай носять. Я не виправдовую тих, хто зіпсував товар, ні в якому разі, але й вишиванку вдягати ніколи не буду.

— А я вдягла б із задоволенням! — захоплено сказала Настя.

— Ось тобі й на! — сплеснула руками подруга. — Мало тобі розгортання прапора! І не здумай купити вишиванку й пройтися в ній по ринку!

— А то що буде?

— У кращому разі пожбурять у тебе яйцями, а в гіршому отримаєш добрячих стусанів і підеш додому в самому ліфчику — порвуть сорочку на тобі й не спитають, як тебе звати, — охоче пояснила подруга. — Тож перш ніж вдягти таку сорочку, подумай про наслідки і згадай, де ти живеш, — порадила Аліса.

— Я добре пам’ятаю, що живу в Україні.

— Ти живеш на Донбасі, — виправила її подруга, — а це різні місця.

— Ніколи про це не думала, але зараз мені здається, що я живу серед дикунів, — задумливо сказала Настя.

— Мені так не здається, — почала подруга, але Настя її зупинила.

— Алісо, я не хочу з тобою сперечатися чи щось доводити. Бачу, що все марно, тому давай домовимося більше не розмовляти на такі теми. Якщо ми з тобою опинилися, як зараз говорять, по різні боки барикад, то будемо спілкуватися й надалі, проте без жодного слова про політику. Залишайся ти при своїй думці, а я при своїй, інакше ми посваримося раз і назавжди. Добре? — стримуючи себе, запитала Настя.

— Гаразд, — буркнула подруга. — Від матері не було звістки?

Настя похитала головою.

— Треба на вихідних зібрати суботник та засадити вам город, — запропонувала Аліса.

— Хлопці допоможуть, — сказала Настя, маючи на увазі друзів сина.

Розділ 19

Настя помітила, як останнім часом почала віддалятися від давньої подруги Аліси. У спресованій за стільки років дружбі утворилася невеличка тріщинка, яка повільно, але збільшувалася. Настя намагалася уникати розмов про розбіжності у поглядах, але час від часу вони знову поверталися до неприємних обом бесід. Тріщинка продовжувала розколювати дружбу навпіл, утворюючи між жінками велику прірву.

Настю дратувала пасивність чоловіка, якому, здавалося, було байдуже до всього, що відбувається в країні. Коли у всіх стало звичкою прокидатися вранці і в першу чергу вмикати телевізор на канали новин, Валерій міг спокійно пити каву і не поспішаючи збиратися на роботу. Коли жінка заводила мову про останні події, він невдоволено кривився: «Воно тобі треба? Усе вирішать без нас, втім, як завжди». — «Тобі байдуже, що тут можуть з’явитися бандити? Або російські загарбники?» — обурювалася Настя. — «Та хоч інопланетяни, — відповідав з непорушним спокоєм, — аби мене не чіпали та робота була. Найгірше буде, коли завод зупиниться — ти про це думай, а не переймайся політикою». Казав так і йшов геть, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Свекруха геть з глузду з’їхала, очікуючи приєднання до «братнього російського народу». З Іванною теж було важко про щось говорити. Вона з неприхованим захопленням могла годинами дивитися в Інтернеті відео про блокпости та хлопців зі зброєю в руках. Саме вони викликали у неї інтерес, ніби то були не покидьки, а Робін Гуди чи навіть Рембо. Іноді вдавалося нормально поспілкуватися з сином, але Настя його бачила нечасто. Геннадій то ночував у Оксани, то їздив на замовлення, то Насті випадали зміни, коли син був удома.

На роботі іноді траплялася нагода перекинутися кількома словами з Вадимом, якому, на відміну від її чоловіка, була небайдужа доля країни. Якось так вийшло, що Настя знайшла співбесідника та однодумця у своїй подрузі дитинства та юності Людмилі. Донька Валентини Петрівни посварилася з матір’ю, навіть обізвала її сепаратисткою за її неймовірну любов до Росії та ненависть до «київської хунти». Людмилу цікавила кожна подія на Донбасі, до якого були прикуті всі погляди, тому вона останнім часом часто телефонувала Насті, розпитуючи про деталі. Чим могла похвалитися Настя? Соромно навіть зізнаватися, що живе серед людей, більшість яких ненавидить усе українське. Люда розповіла, що Суми лихоманили протиріччя, поки не анексували Крим. Тоді буря вщухла, бо люди зрозуміли, що одного прекрасного дня також зможуть побачити на своїх вулицях «зелених чоловічків». А більшість сєвєродончан це аж ніяк не лякало. Навпаки, всюди було тільки й чути про те, як у Криму «добавили пенсії, незабаром збільшать зарплати». Ніхто навіть не задумувався, що то не зростання добробуту населення, а недоїдки із барського столу.

Одного разу Людмила запропонувала Насті написати невеличку статтю про останні події.

— Знайшла репортера! — розсміялася Настя. — Я на таке не вчилася.

— А мені не потрібний професійний репортаж, — сказала Люда, — читачі хочуть почути жителя Донбасу.

— Бо Донбас ніхто не чує? — сумно спитала Настя. — Може, й добре, що не чують нормальні люди «нові казки Донбасу».

— Гарна назва! Можливо, розповісти про хибні думки населення?

— Я не політик, не політолог, не економіст. Я теж можу в чомусь помилятися.

— Усі ми можемо помилятися, але читачам було б дуже цікаво почути розповіді не від політиків, не від влади, а від пересічного громадянина, — захопившись новою ідеєю, емоційно говорила Люда. — Ти можеш підняти рейтинг і тиражі нашої газети. Від тебе потрібна буде невеличка розповідь, і все! Як щось не так буде, я виправлю. Ну, як тобі моя ідея?

— Відверто? Не хочу, щоб моє прізвище світилося на шпальтах газети, — зізналася Настя. — Впевнена, що моєму чоловікові прізвище його дружини в газеті не принесе особливої радості, а мені сварок додасть.

— Тоді давай вкажемо, що автор бажає залишитися невідомим і підписується псевдонімом… Яким? Давай вигадаємо тобі ім’я та прізвище. Вибираємо: Надія, Антоніна, Світлана, Марта, Віра?

— Віра, — сказала Настя, — без віри ніяк, а ось прізвище…

— Які там у вас найпоширеніші? — торохтіла невгамовна подруга.

— Якщо врахувати, що ми будемо вказувати моє справжнє місце проживання, то нехай буде Віра Сєвєродонецька. Можна так?

— Геніально! — радісно скрикнула задоволена подруга. — У цьому щось є! А ще плакалася, що не журналіст! Так і моєю конкуренткою станеш!

Вони домовилися, що першим буде коротенький допис про блокпости поблизу Слов’янська. Те, що Настя там не була, Людмилу не бентежило.

— У тебе син там проїжджає часто, — сказала вона, — розповідав усе в деталях, тож напиши, що ти з ним їхала і все бачила на власні очі, — порадила Люда, — а надалі будемо писати про Сєвєродонецьк.

Кілька днів Настя ніяк не могла виконати свою обіцянку. Тривожні новини не давали їй спокою. До того ж Іванна досі не розмовляла з братом, а від матері не було жодної звістки. Насті снилися кошмари, в яких вона намагалася врятувати маму то від озброєних людей, то від якоїсь страшної чорної безформної істоти. Відчувала душею, що матері зараз дуже погано, але не знала, що робити. Безпорадність вибивала її з колії, відбирала життєві сили, висмоктувала, мов та страшна чорна істота з її снів. Якби вона могла поплакати, по-жіночому вилити слізьми біль, який накопичувався в душі щодня й тиснув каменем… Але очі ніби висохли, лишивши їй муки. Камінь, який був у грудях, щодня збільшувався і важчав, і цьому неабияк сприяло напруження від численних мітингів, на яких відкрито майоріли прапори чужої держави. І хоча на збіговиська комуністів приходило дедалі менше роззяв, справа була зроблена: повсюди було чути сварки мешканців міста, людей розкололи на два табори, на жаль, такі розколи були й серед членів однієї родини.