Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 30

Поцікавилася, чи знає він, за скільки хлопці продалися.

— Не знаю, бо не хочу навіть вітатися з такими покидьками, — почула у відповідь.

Тепер зрозуміло, чому від них так смердить — збіговисько людей, які гниють зсередини. Син жартома називає їх блокпости «смердючками», і не дивно — гнилі не тільки зуби, а й душа, а з неї більше смороду».

Настя ще раз перечитала написане, залишилася задоволеною. Перед тим, як підписатися «Віра Сєвєродонецька», дописала: «Втім, це лише моя особиста думка». Хотіла одразу відправити допис електронною поштою Людмилі, але не втрималася — написала ще один, про жінок та чоловіків-провокаторів. Наприкінці так само вказала, що то лише її особиста думка.

Розділ 20

Геннадій колупався у «форді», коли до нього підійшли Льонька та Іван.

— Лугандія! — радісно та привітно сказав Льоня.

— Привіт, — стримано привітався Іван.

— Що, коник поламався? — запитав Льоня.

— Профілактика, — пояснив Геннадій, — щоб був, як піонер, завжди готовий.

— Правильно, — мовив Льоня і почав заглядати під відчинений капот.

Він дав кілька порад, і поки вони щось лагодили, Іван зайняв сидіння водія, ввімкнув музику. Йому здалося, що задрімав під заспокійливу мелодію інстументалки… А коли розплющив очі й прислухався до розмови хлопців, притишив музику, вийшов із авто.

— Про що мова? — спитав, позіхнувши на весь рот. — Про блокпости?

— Так, — відповів Геннадій, — розповідав про них Льончику.

— І що цікавого я проспав? — поцікавився Іван.

— Генику стало соромно за наших правоохоронців, тож він має виконати їх обов’язки, — пояснив Льоня.

— Тобто? Махати смугастою палицею й косити бабло?

— Ходімо в салон, — запропонував Геннадій, скоса поглянувши в бік дідуся, який уже вкотре проходив повз них, вигулюючи песика, — а то ми добазікаємося.

— Наша міліція нас уже давно не береже, — продовжив хлопець, коли вони перебралися в автівку й зачинили дверцята, — це не новина. Я спостерігаю за блокпостами «смердючок» не один день. І ось які зробив висновки.

Геннадій замовк. Він уважно поглянув на кожного. Великий добряк Льонька дивився прямо в очі, Іван міцно стис губи, в очах — цікавість. Схоже, що Гена вагався перед тим, як заговорити.

— Друзяки ви мої, — сказав він, видихнувши, — я вважаю, що потрібно роздобути зброю і починати діяти, поки сепари не окупували повністю нашу територію.

Іван закліпав очима.

— Тобто? — запитав він.

— Не можна сидіти склавши руки і чекати, поки хтось за нас прибере «смердючок» з блокпостів, — продовжив Геннадій. — За моїми спостереженнями, зазвичай там стоять ненавчені сепари, їх небагато, і часто вони або п’яні, або накурені, з ними можна впоратися легко, коли є зброя. Головна перепона — професійний боєць, який стоїть віддалік і командує. Видно одразу військовий вишкіл, з ним впоратися буде складніше.

— Ти… ти так говориш, ніби ми вже погодилися, — запинаючись, розгублено сказав Іван і ще швидше закліпав очима.

— Або так, ніби ми озброєні до зубів вояки, — зауважив Льоня. — Ніхто з нас трьох не служив у армії, тож навіть не знаємо, як поводитися зі зброєю.

— То невелика проблема, — відповів йому Геннадій, — у кожного вдома є Інтернет, можна дізнатися все, що душа забажає.

— А зброя? У тебе є? — запитав Іван.

— Нема, але можна добути.

— Де? — в один голос спитали хлопці Геника.

— Є одна ідея, — таємниче посміхнувся юнак, — але спочатку я хочу почути: ви зі мною?

— Спочатку поділися своїми замислами, — сказав Іван.

— Підтримую, — підняв руку вгору Льоня.

— Ми їдемо до найближчого блокпосту. Куди? У село, до бабусиної тітки Дуні. Зупиняємося у неї на кілька днів, щоб не привертати уваги, гостюємо, допомагаємо щось полагодити. Один з нас там не світиться, а йде на блокпост і вдає з себе місцевого, який хоче записатися в ополчення, розповідає, як ненавидить укрів, правосєків і бандерівців. Його приймають, видають автомат, вночі ми його забираємо разом зі зброєю. Далі — ноги в руки і подалі від того місця. Навчаємося стріляти і з автівки розстрілюємо якийсь блокпост.

Льонька почухав потилицю, Іван дістав цигарку.

— Не дими в машині, — попросив Геник.

— Ти думаєш, так легко вбити людину? — запитав Іван. — Одне діло набити комусь пику, але вбити… Не кожен зможе. Особливо ти, Льончику, не зміг би.

— Я зараз не про це думаю, — відповів хлопець. — Продумую план Геника. Ніби непоганий, але… Нам замало одного автомата. Потрібно в першу чергу «зняти» вояка, дати по ньому першу чергу. В цей час «смердючки» встигнуть зорієнтуватися, хай би в якому стані вони були — спрацює інстинкт самозбереження. Потрібно відкрити вогонь по них одночасно з двох боків.

— Згоден, — зітхнув Геник, — я про це не подумав. І що б я без тебе, Льончику, робив? Твій холодний розрахунок дуже доречний.

— Якщо вдасться здобути автомат таким чином, — додав Іван. — Втім, можна спробувати. І все-таки, хто буде стріляти?

— Включи мізки та подумай логічно, — сказав Льоня. — Якщо Геник буде за кермом, а двом потрібно стріляти, то здогадайся з трьох разів: хто візьме в руки зброю?

— Не до жартів, — відмахнувся від нього Іван. — Давайте краще подумаємо, хто піде добувати автомат.

— Я, — сказав Геник. — Ідея була моя, тож я і піду.

— Отакої! — Льоня ляснув долонями по колінах. — Він піде! Приїхали до Геника родичі без самого Геника! Я піду.

— Хлопці, я — пас! — підняв руки вгору Іван. — Щось мені стрьомно. А якщо дізнаються, що не місцевий? Що тоді? Гаплик?

— Хто не ризикує, той не п’є шампанське, — усміхнувся Льоня.

— А хто п’є, той ризикує бути отруєним, — відповів у тон йому насуплений Іван.

— То, може, ти й стріляти побоїшся? — примружив очі Льоня.

— Спочатку давайте спробуємо дістати автомати, — відповів він.

Хлопці ще раз розібрали в деталях свій план і вирішили діяти найближчих вихідних.

Розділ 21

Настя налила води в останню лунку з розсадою помідорів, пішла в садок за хатою, сіла на лавку під вишнею. Тільки тут вона могла відпочити душею, милуючись весняними барвами. Під деревами зацвів синьоокий барвінок, простелився килимком, радіє теплу. Пустун-вітер бавився білою піною вишні, а теплий і вогкий дух порушеної пухкої землі приємно лоскотав жінці обличчя. Настя вдихнула весняне повітря на повні груди. Нестерпно солодко пахли дерева, облиті цвітом. Легкий подих вітру — і на соковиті листочки барвінку вже спадають легкими хмаринками пелюстки.

У будинку віяло тишею та сумом. По кутках дрімала темрява, і все у кімнаті Насті вперше здалося сірим і незатишним. Вона сіла на диван, огледілася. Усі речі на своїх місцях, усе так, як було при мамі. Біля порога її капці, подаровані Настею на день народження, ніби мама щойно взула калоші й вийшла на город або посидіти з сусідкою на вулиці біля паркану. На краєчку дивана — мамина квітчаста хустка. Настя взяла її, вдихнула запах — хустинка ще берегла мамин аромат. І так стало сумно без матері! Жінка відчула себе по-дитячому беззахисною та покинутою. Разом із мамою з її життя зникло щось світле, життєстверджуюче, тепле. Тривожне почуття неминучості шаленою хвилею накотило зненацька, готове роздушити в ній останню краплинку надії.

— Матусю, — Настя вткнулася обличчям у хустинку, і біль, який давно накопичувався в душі, перейшов усі межі й полився невтішними сльозами. — Моя мамочко, де ти? Мені погано без тебе, — скиглила побитим собакою. — Чому ти не сказала мені, що поїдеш? Я б тебе від себе не відпустила.

Настя довго плакала. Здавалося, з її життя зникло найсвітліше, залишивши сіре, невідоме, невизначене й жахливе. Її душив біль втрати єдиної людини, якій вона могла в хвилину щастя або найбільшого душевного неспокою розкрити всю себе й знайти підтримку, почути відгук своїх почуттів.