Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 34

Зараз багато хто намагається зрозуміти таку позицію жителів Донбасу, шукаючи причини їх бажання відділитися від України. Після анексії Криму почали в соцмережах з’являтися повідомлення, що Донбас Києву не потрібний. Якщо не потрібний, то підемо в Росію! І тут почалося з’ясовування, хто росіянин, хто українець. Дивно! Ми до цього часу ніколи не думали, якої національності навіть наші родичі! І як не пишатися тим, що ти росіянин, після слів отця Трохима Потоки на мітингу комуністів «Блажен тот, кто родился русским!»?! У мешканців міста вже нема довіри до правоохоронних органів, Києву ми не потрібні, залишається одне: сподіватися лише на себе. А в Криму зарплатня вища, пенсії кращі — у це свято вірять. Нехай буде Путін, він зробить життя кращим. Нам потрібний пастух, бо ми звикли ходити стадом. Підняти голову — боязко. Уткнути погляд у землю — спокійніше. Можна скільки завгодно засуджувати такі погляди і тих людей, але є велике АЛЕ. Де депутати Верховної Ради? У Києві, у залі засідань, а ще на екранах телевізорів повчають, як жити. Чому жодний депутат не показав носа в нашому місті? Я співчуваю Турчинову, Яценюку, Авакову — їм випало працювати в дуже складних умовах, коли потрібно їхати автівкою на пробитих колесах, але є ще багато у владі людей, які не гальмують, а допомагають рухатися вперед. І вони повинні бути тут! І не збирати на мітинги людей, а йти у школи до педагогів, у робітничі колективи, в офіси і т. д. Жодного з них тут не було! Місцеві можновладці теж засіли в кабінетах, відгородившись від народу охороною. Можна було хоча б їх викликати в столицю і провести з ними якусь роботу, щоб не допустити саботажу на місцях? А комуністи в цей час плідно продовжували працювати на місцях. Незрозумілого багато, питань — море. Що таке федералізація? Не знаємо. Що таке НАТО? Хтозна, але щось страшне. Яка різниця між нацизмом і націоналізмом? Бог його зна. Що таке фашизм? Комуністи пояснили чітко: київська хунта. Це вбивалося в голови людей не один день. Населення хворе, а хворих не відкидають, а лікують.

Наближається день референдуму, є загроза повторення кримського сценарію, більшість мешканців хворі, але готові йти голосувати. І тут негайно потрібні ліки, які мають надійти з Києва, поки не пізно, бо працьовиті комуністи розповсюдили вірус сепаратизму на численних мітингах. Вони та проросійська пропаганда зробили свою чорну справу, сформувавши образ ворога у вигляді Правого сектора та бандерівців. А перша помилка нової влади була в тому, що зачепила питання мови. Одразу ж це підхопила міцна у нашому місті партія комуністів, які вивели формулу: Свободівці + Правий сектор + бандерівці + заборона мови = вороги! Нікого не цікавило те, що партія Свобода і ПС — різні речі, але комуністи постаралися, щоб формула стала червоною ганчіркою для сходу. Слід віддати належне працьовитості комуністів — лише вони постійно збирали людей, проводили мітинги, загалом утверджували бруд, що лився потоком з російських каналів. Партія комуністів з легкої руки Партії регіонів формувала образ ворога, і основним ворогом швидко став Правий сектор. Знаю, що в нашому місті є багато людей, які мають гордість і цінують свободу. Є частина, яка лише зараз відчула, як любить свою Україну, свою землю. Які ліки потрібні поки що хворій частині? Потрібно, щоб Київ прислав нам ліки у вигляді негайної зміни місцевої влади, заборони комуністичної партії, зміни правоохоронців за бездіяльність, люстрації суддів і прокуратури. Потрібно, щоб мер ішов до людей, а не вони до нього.

Ви знаєте, як потрапити на прийом до мера або хоча б до його зама? Ви повинні написати заяву, чому саме до нього, потім перевірять вас і ваших родичів до сьомого коліна, з’ясують, чи не мали ви судимості і т.д, хіба що аналізи сечі не треба здавати, і то не факт, що вас приймуть, а скоріш за все, відішлють у ту ж службу, на яку ви хотіли поскаржитися. У виконкомі частина працівників мають проукраїнські погляди, але вони не можуть висловити свою думку — жодного слова в пресі чи на зустрічах із мешканцями міста.

Не можу сказати, що в місті повна анархія, але ми наближаємося до неї. Попри все, сподіваюся, що здоровий глузд візьме гору і на незаконний референдум мешканці міста не підуть, зрозумівши, що взяти у ньому участь — це вирити могилу собі і своїм дітям».

Закінчила Настя допис, як завжди, вказавши, що то є лише її особисте бачення подій.

Розділ 24

— Ну що, друзі, — Геннадій уважно подивився на кожного, — починаємо операцію «Автомат»?

Хлопці мовчали, але в очах була згода. Попередньо домовлялися, що вдома залишиться Геннадій, але звечора Іван перебрав, хильнувши три літри пива, тож вранці від нього тхнуло як від бочки з брагою. Вирішили лишити його вдома, а Льонька й Геник підуть на різні блокпости.

— Хлопці, мені щось страшнувато, — зіщулився Іван. — Може, не треба?

— Сиди вже й не скигли, — кинув йому Льонька. — Ми йдемо, а не ти.

— І за вас також боюся, — жалісно протягнув Іван.

— Ми також боїмося, — сказав Геннадій, — але хтось повинен знищити гадів. Чому не ми?

— Тоді… — Іван підійшов, протяг руку для прощання.

— Прощатися не будемо, скоро повернемося, — мовив Льоня і швидко пішов по ґрунтовій вузькій дорозі.

За ним поспішив Гена. Вони вдягли старий одяг, вдаючи з себе простих сільських роботяг. Геник навіть прихопив гумові батькові чоботи, які знайшов на дачі. Друзі вийшли за село. По-весняному гріло вранішнє сонце. Дмухнув теплий вітерець — і хлопці з задоволенням підставили йому свої обличчя. Навколо розлігся такий сонячний, привітний барвистий світ, аж не вірилося, що десь люди вбивають одне одного, стоять зі зброєю в руках, хоча могли б насолоджуватися життям, яке вирувало навколо і в цвірінчанні горобців, і в ґелґотінні гусей, і в ляскотінні коника у килимі зеленої трави, і в жайворонку, який до неба підтягав золоту нитку своєї пісні. Здавалося, що є два неба — голубе й зелене, — які злилися в одне ціле на горизонті й радісно шуміли назустріч сонцю. У таку мить не хотілося думати про лихе — сама природа змушувала насолодитися неповторними миттями життя.

Хлопці мовчки йшли до місця, де дорога розгалужувалася, ніби язик змії. Тут вони повинні розійтися врізнобіч — Геннадій ліворуч, Льоня — праворуч. Друзі зупинилися на роздоріжжі. Попереду першою зеленню виділявся лісок, за верхівку сосни зачепилася замріяна кучерява біла хмаринка, яка, заблукавши у синяві неба, вирішила хвильку перепочити.

— Пора! — сказав, зупинившись, Гена.

— Лугандія! — прозвучало і як «бувай», і як «все буде добре». Вони плеснули один одному в долоні, звівши праві руки вгору.

Геннадій зав’язав на вузол низ сорочки, помахав Льончику рукою і швидко, не озираючись, пішов. Він не озирався довго, аж доки дорога запетляла лісом. Зупинився, огледівся. Навколо нікого, лише тихо шумлять верхівки сосен…

Іван не знаходив собі місця. Уже обід минув, а хлопці не поверталися. Тільки зараз ідея роздобути зброю здалася йому безглуздою і ризикованою.

— Дитинство в одному місці заграло, — бурчав він, вештаючись двором туди-сюди. — У війнушку зібралися погратися! Якого біса? — нервував він.

Іван зайшов до хати. Бабця сиділа перед ввімкненим телевізором, слухаючи новини. Марійка не чула, як він ввійшов, і продовжувала щось шепотіти перед іконою Божої Матері. Він не став заважати, примостився на стільці. Дівчина відчула на собі погляд, обернулася.

— Підслуховуєш? — невдоволено промовила вона. — Так негоже робити!

— А ти що, богомольна? — скептично посміхнувся.

— Не знаю такого слова, — одразу одрізала, — є люди віруючі, є невіруючі.

— Зрозумів.

— Їсти будеш?

— Не хочу. Піду пива куплю.

— Негоже молодому спиватися, — впхала свого носа в розмову бабця.

Іван не став сперечатися зі старою, швидко вийшов і попрямував до магазину. За кілька хвилин він уже ніжився під сонцем у садку. Прохолодне пиво з банки трохи його заспокоїло. Іван всівся зручніше на лавці, обперся спиною на потрісканий стовбур старої груші, прикрив очі і незабаром задрімав, як кіт на сонці.