Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 35

— Спиш? — почув він голос Геннадія зовсім поруч.

Чи то наснилося, чи насправді Геник сидить поруч, смалить цигарку? Іван залупав очима, протер їх кулаками.

— Чому ти дивишся на мене, як на примару? — запитав Геннадій, розчавивши недопалок чоботом.

— Ти?

— А хто ще?

— Повернувся?

— Як бачиш, — з тону Іван зрозумів, що Гена невдоволений. — Це я, і без нічого.

— Розповідай, що там, — вже остаточно прокинувшись, попросив Іван.

— Дохлий номер, — зітхнув Геник. — Дістався до блокпоста, а там, уяви собі, знайома пика. Я з тим хлопцем особисто не знайомий, але він живе від нашого будинку одразу за шкільним стадіоном, тож часто бачилися, віталися. Ніяк не очікував побачити його саме тут та ще й зі зброєю. Облом повний!

— Та-а-к, — протягнув Іван. — А він тебе пізнав?

— Ще б пак! Довелося вдати, що опинився там випадково, йшов, мовляв, від траси до села й заблукав, — розповів Гена, — він мені вказав дорогу, я пішов, піймавши облизня.

— Хто він взагалі?

— Таке собі, ні риба, ні м’ясо, — пояснив Геннадій, — його ніхто не приймав у свою компанію, бо зазвичай таких не люблять, одним словом, невдаха по життю.

— Невдаха, а зі зброєю, — зауважив Іван.

— Ти мені дорікаєш? Побачив би ти, який він зараз впевнений у собі став! Ніби пуп землі!

— Ну що ж, будемо чекати Льоньку. Може, йому пощастить.

Льоня повернувся за годину. З невдоволеного виразу обличчя було зрозуміло, що і йому не пощастило. Хлопець попросив Марійку принести йому холодної води. Він довго й жадібно пив, аж поки спустошив великий кухоль. Віддав дівчині, подякував. Коли Марійка пішла, розповів свою пригоду:

— Приходжу до них, кажу, що у всьому підтримую їх, захисників землі, яку відвоювали наші діди, що не можу стояти осторонь і спостерігати, як укропи та правосєки хочуть її у нас відібрати, тому готовий стояти з ними зі зброєю в руках. Їх головний, у балаклаві, все те чув, покликав мене до себе. «Хочеш захищати рідну землю від бандерівців?» — питає мене. «Хочу», — відповідаю. «Тоді приходь завтра з речами, — каже, — постоїш кілька днів тут з нами, ми подивимося на тебе. Якщо ти нам підійдеш — пошлемо під Луганськ, спочатку на тиждень, а потім видно буде». Я, звичайно, запитав, скільки мені платитимуть. «Спочатку двісті гривень на добу, — розповів він, — потім, коли отримаєш зброю, двісті за день, чотириста за ніч і тисячу гривень за участь у бою».

— Ого! — не втримався Іван. — Тисячу гривень!

— Помовч! — смикнув його за рукав Гена.

— Тоді я спитав, — продовжив Льоня, — чи одразу мені видадуть зброю, бо укропи можуть поперти будь-коли. Чоловік розсміявся. «Ні, — каже він, — пару тижнів постоїш із порожніми руками!» — «А якщо зав’яжеться бій?» — «Доведеш, що готовий померти в бою, — так сказав. — Побачимо, що ти ладен віддати своє життя, тоді отримаєш калаша».

— І що ти на те? — запитав Гена.

— Він сам дав мені час подумати, щоб прийняти остаточне рішення, — пояснив Льоня, — тож я подякував і пішов геть.

— Ось тобі й роздобули автомати! — Іван підвівся, нервово затупцяв на місці. — І де вони стільки грошей взяли, щоб платити?

— Напевно, «добренький сусід» з РФ допоміг, — сказав Геннадій. — Та чи варто продавати свою Батьківщину за такі гроші? Стоять самі невдахи та наркомани, які не в змозі заробити двісті гривень, тож ладні стріляти у своїх за копійки. Сволота!

— Операція «Автомат» з тріскотом калаша провалилася! — зіронізував Іван. — Тож час збиратися додому.

— Куди ти поспішаєш? — невдоволено промовив Льоня. — Давайте поміркуємо, що ще можна зробити.

— Вам легко так говорити, — обурився Іван, — а в мене «точка» вже кілька днів зачинена, а за місце треба платити, ще й кредити на шиї висять. Ні, ви як хочете, а я вмиваю руки! Пішов збиратися додому.

— Зачекай! — спалахнув Льоня. — Ми ще не договорили!

— Ша, хлопці! — зупинив їх Геннадій. — Поїдемо завтра зранку. Не один ти, Іванку, без заробітку лишився.

Геннадій помітив, як тяжко зітхнув Льоня. «Напевно, у нього з Марічкою щось таки є», — подумав про себе Геник і всміхнувся.

Розділ 25

Давно вже не телефонував Насті Костя з Нягані. Свекруха мала трьох дітей — синів Костю і Валерія та доньку Ларису. З Ларисою у Насті склалися добрі відносини ще відтоді, коли вони всі разом мешкали в одній квартирі. Костя закінчив льотне училище, потім інститут і наразі мешкав у Тюменській області. Раніше він телефонував Насті часто, потім одружився, пішли діти, тож дзвінки рідшали. Настя не ображалася, розуміючи, що вільний від польотів час Костя проводить у родинному колі. Не забуває поздоровити на свята, і то добре. А тут і не свято, а подзвонив. Розпитала про роботу, про діточок, поцікавилася справами.

— Вам зараз тяжко, — сказав Костя, — розумію, заборона мови і все таке. Але не переймайтеся, наш президент не дасть вас знищити, він вам допоможе, врятує.

— Не розумію, Костику, — розгубилася Настя, — від кого ваш президент хоче нас рятувати? Нас ніхто не ображає.

І тут його понесло! Те саме, що завжди: від укропів, «київської хунти», «фашистів» та Правого сектора. Марно Настя намагалася довести, що ніякого Правого сектора, як і бандерівців, тут немає, а фашистів — тим паче. Костю ніби підмінили. Захлинаючись від радощів, він розповідав про «теплу зустріч визволителів» в Артемівську, Красному Лимані, Дружківці, Краматорську та Горлівці, ніби Настя не була в курсі подій. Костя радів з того, що прапори ДНР замінили українські стяги в багатьох містах Донеччини, й вітав із проголошенням Луганської Народної Республіки [6] так, ніби щойно народився у нього самого первісток. Настя намагалася зупинити потік брудної радості, але зрозуміла марність зусиль і дала змогу виплеснути її.

— Ось проведете референдум, станете незалежними, буде федерація, тоді заживете! — закінчив він пафосно.

— Костю, — ледь стримуючи себе, сказала Настя, — по-перше, нема з чим нас вітати. Ніякої ДНР і ЛНР не може бути. Є Україна, вона єдина і неподільна. Якщо ваш президент нахабно відшматував її частину, то це ще нічого не значить. І ніякого референдуму не буде!

— Як не буде? Одинадцятого травня, чітко визначена дата!

— Керівництво країни не дасть провести цей псевдореферендум, як було у Криму та Севастополі, — чітко карбуючи кожне слово, мовила йому на те Настя. — І наші люди не підуть голосувати, якщо навіть будуть відкриті дільниці, не поведуться на заклики сепаратистів.

— Які сепаратисти?! — обурився Костя. — Виходить, що у Києві на Майдані були патріоти, а на Донбасі на людей навісили ярлик сепаратистів?! Донбас повинен відокремитися, щоб жити заможно. Лише федералізація приведе до процвітання краю! Невже вам не набридло жити у злиднях, коли донбасівці годують усю країну дармоїдів?!

— Що ти плетеш?! — не витримала Настя. — Подивися статистику, дізнайся, скільки дотаційних коштів отримує Донбас, який усіх годує, і скільки Західна Україна. А ще скажи мені, що таке федералізація?

Костя довго щось мимрив, намагаючись показати свою обізнаність.

— Зрозуміло, — сказала Настя, — раджу відкрити Інтернет і почитати визначення федералізації, перш ніж за неї так розпинатися.

— Ви там вважаєте мене неосвіченим? — ображено запитав Костя. — Виходить, що й моя мати, сестра — усі ми дурні, а одна ти розумна?

— Якщо хотів мене образити — у тебе не вийшло. Хотів поздоровити з проголошенням Лугандонії — також облом. Я тільки не зрозуміла, чому ти так ненавидиш свою Батьківщину? Ти ж народився в Україні…

— Я вже давно росіянин, — перебив він її, — і пишаюся цим, бо живу у великій державі…

— Де не можна розкрити рота? Де нема свободи слова? Пишайся, якщо тобі так приємно жити у державі-агресорі. Шкода тільки, що забув, звідки твоє коріння, — дорікнула чоловікові, розуміючи, що це може бути їхня остання розмова.