Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 38

— Невже важко відвезти на міське сміттєзвалище? — зауважила Настя, проходячи повз купи сміття, яке утворило невеликі терикони.

— Ох ти й швидка! — посміхнулася Аліса. — Піди відвези! Там дорога перекрита шлагбаумом, а щоб заїхати і викинути непотріб, слід платити, з легкової автівки менше, з вантажівки — чималенько.

— Але ж із міського бюджету все одно виділяються кошти, щоб ось цей сміттєзбірник щороку хоч якось згребти бульдозером та присипати землею, — розмірковувала Настя, — минулої весни засипали трохи, а за рік знову назбиралося. Невже дешевше засипати, ніж дозволити возити безкоштовно? Нехай би зробили символічну плату в кілька гривень, і посадки не були такі засмічені.

— Ти гадаєш, що менше б смітили? — втрутився в розмову Валерій.

— Звичайно! — відповіла Настя. — Не всі, але більшість мешканців свідомі, тож не хочуть забруднювати довкілля. Дивіться, тут і старі перини, і зношені шини, і битий посуд, і вивалені перегородки. А скільки пластикових пляшок! Скільки скла! Навіщо витрачати кошти платників податків на таблички «Висипати сміття заборонено. Штраф» і таке інше?

— На те, Настуню, — сказала Аліса, — що у нас все робиться не для людей, а для чинуш. Вткнули табличку, пару ковшів землі сипнули поверх сміття, заплатили за це копійки, а собі в кишеню грошики на свята поклали.

— Але ж тут ходять діти, раніше тут так гарно було, чисто, пам’ятаю навіть той час, коли тут був обладнаний майданчик для тренування собак, — не заспокоювалася Настя.

— Ти з такими пропозиціями піди туди, — Аліса вільною рукою вказала вгору, — послухай, що тобі на те скажуть, взнаєш, чи прислухаються до твоїх розумних порад.

— Навколо міста, збудованого на суцільних пісках, люди висадили сосни. Висадили дбайливо, рівними рядами, — не зважаючи на слова подруги, розмірковувала Настя. — Дерева виросли, зміцніли. Нехай поміж ними нема трави та кущів, але вони добре захищають нас від пісків та суховіїв. А наступне покоління свідомо знищує плоди трудів своїх бабусь та дідусів. Куди не глянь — повсюди купи сміття. І все це неподобство почалося недавно, кілька років тому, коли до влади прийшли бандити, яким начхати на все, окрім своїх статків.

— Тобі більше всіх треба, — зауважив Валерій, — то й отримала на горіхи вже двічі. Невже ти не зробила висновок? Не ми вирішуємо, як нам жити, за нас усе давно вирішено там, нагорі, і не ти будеш постановляти, де можна сипати сміття.

— Отож і погано, що багато мислять, як ти, — не вгамовувалася Настя, — якби організувати суботник та принести це сміття до Білого дому…

— Годі вам сперечатися, — перебила Аліса, — тут уже нема смітника, тож можна робити привал.

Поки чоловіки розкладали багаття, Аліса розстелила ковдри та клейонку, заходилася чистити картоплю. Настя відділилася від гурту, пішла пошукати весняних квітів. Легкий вітерець гойдався на верхівках струнких сосен. Повсюди чути пташиний гамір. Настя підвела голову вгору і відчула себе маленькою під височенним синім безхмарним небом. Мовчазні сосни зазирнули їй у вічі і навіть кудись глибше. Весняні пахощі та звуки наповнили чистотою повітря, вільно влилися в неї і затерпли десь у грудях у щасливому щемі, змусивши забути на мить усі життєві негаразди. Настя пішла вздовж рівного ряду струнких сосен. Вони схилилися над нею, зімкнулися верхівками. Її ноги вгрузали в суцільний пісок, але Настя йшла далі, вслухаючись у тихе потріскування дерев. Хотілося знайти квіти — справжніх вісників весни, — але сипучий пісок дозволив оселитися тут лише витривалим та терплячим соснам, даруючи їм життя.

Так і не знайшовши жодної квіточки, Настя повернулася. Навіть нетривалий дотик до природи надав їй життєвих сил, спокою і навіть оптимізму. Тріщали дрова в багатті, над яким у казані по-зміїному сичала вода.

— Як прогулянка? — запитав Вадим, підкладаючи поліно ненаситному полум’ю.

— Краще, ніж з кімнати на кухню, — усміхнулася Настя.

Вона сіла біля Аліси на деревину, застелену ковдрою.

— Згадала! — Аліса ляснула себе по лобі. — Дивіться, яку писульку повісили біля нашого під’їзду. У вас такої не було?

Жінка дістала з кишені папірець, подала Насті.

— «Шановний абоненте! — вголос зачитала Настя. — Цієї п’ятниці у зв’язку з частими поломками домофону буде встановлений новий домофон! Ключі ви можете отримати, відправивши заявку на електронну адресу domosе [email protected] У заявці вкажіть ПІБ і номер квартири або контактний номер телефону. До п’ятниці видаємо ключі безкоштовно, після — 30 грн». І що це значить?

— А те, що я зателефонувала в «СД-Домофон», а мені там пояснили, що ніякими розсилками вони не займаються і зараз намагаються з’ясувати, хто це робить, — відповіла Аліса. — Сказали, ніби є підозра, що хтось збирає таким чином персональні дані мешканців. Для цього вони навіть змінюють свої електронні адреси. А в сусідньому будинку нещодавно вставляли у дверні шпарини записки, щоб зателефонували майстру для заміни ключів домофону. До речі, в різних оголошеннях вказані різні номери мобільних.

— Я читав на місцевому сайті застереження, щоб не велися на такі оголошення і не телефонували, — сказав Вадим, — бо можуть шахраї знімати кошти з рахунку або ще щось. Версія щодо збору персональних даних також була озвучена.

— У нас таких оголошень не було, — сказала Настя, — можливо, тому, що у нас вільний вхід в будинок і нема не те що домофону, а й звичайного замка. Але кому потрібні персональні дані?

— Незабаром референдум, — зауважив Валерій.

— Чи він буде — це ще питання, — промовила Настя задумливо.

— Буде, — впевнено сказала Аліса. — Я на всіх виборах була в комісії, тож і зараз мені зателефонували й обіцяли добре заплатити за роботу.

— Ти погодилася? — Настя подивилася подрузі в очі, нагадуючи таким чином про нещодавню розмову.

— Потрібні гроші, — ніби виправдовуючись, сказала Аліса.

— На минулих виборах тобі також обіцяли заплатити з Партії регіонів, — нагадала Настя. — Заплатили?

— Не завжди дурять, — зітхнула Аліса. — Сподіваюсь, що цього разу заплатять.

— Хто?

— Звідки я знаю? — подруга стенула плечима. — Чи мені не байдуже? Зателефонував якийсь чоловік, запропонував, я погодилася.

— Навіть неважливо, з ким ти будеш працювати? — Настя продовжила вже дратівливо. — Знаєш, що сказав Платон? «Карою за громадську пасивність є влада злодіїв». Його слова пророчі й зараз актуальні.

— Дівчатка, — звернувся до подруг Валерій, — облиште суперечки, краще пильнуйте куліш.

— Ми знову сваримося? — упівголоса звернулася до Насті подруга. — Невже політика чи події в країні варті того, щоб наша дружба луснула, як мильна булька?

— Тоді давай домовимося більше не торкатися наших поглядів на сучасні події, — відповіла Настя. — Лише нейтральні теми!

— Дякую, — Аліса подивилася на Настю з вдячністю, обняла її за плечі.

Хоч як намагалися за кулішем та «шашликами»-сосисками обійти політичну тему, не вдалося. Жінки, як і домовилися, мовчали, проте чоловіки знову повернулися до питання референдуму.

— Сам я не піду на голосування, — сказав Валерій, — бо вже давно відомо, що референдум відбудеться незалежно від того, хочемо ми цього чи ні. Наша влада вдає, що не знає того, що знає кожен наш мешканець. Законним чи незаконним буде цей захід, Росії неважливо. Крим — уже відрізаний шматок країни, на часі Одеська, Миколаївська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області та Донбас. Росії потрібний вихід до Чорного та Азовського морів, і вона його отримає. Хочемо ми того чи ні, але Новоросія буде утворена. Дозволу в нас ніхто питати не буде.

— На мою думку, людям вистачить здорового глузду, щоб не допустити проведення референдуму, — зауважив Вадим.

— Якщо навіть він не відбудеться, то все одно знайдуть спосіб, щоб відділити ці області від України та приєднати до Росії, — наполягав на своєму Валерій. — Уже давно все вирішено без нас, — закінчив улюбленим виразом.

— Повторення кримського сценарію вже не буде, — не втрималася Настя. — Йде антитерористична операція…