Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 60

Жінка торкалася кожної речі обережно, лише кінчиками пальців, ніби то були безцінні речі, які можна зіпсувати, або диво, яке зникне, коли взяти предмет у руки.

— Що тобі подарувати на згадку про нашу зустріч? — запитала Людмила. Вона мовчки спостерігала за подругою, в горлі застрягла грудка, яка заважала говорити і навіть дихати.

— Я б усе це скупила, — ніби засоромившись почуттів, промовила Настя, — але як їх провезти через усі блокпости?

— Перевіряють ретельно?

— Заглядають у валізи, риються до самого дна, — сумно сказала Настя.

— А звідки ви? — поцікавилася продавчиня. — З Росії? Так у мене росіяни купують навіть українські прапорці, ховають на дно валіз і проходять митницю.

— Та ні, я з Донбасу, — сумно зізналася жінка.

— Справді?! З окупованої території? — жваво поцікавилася продавчиня. — Розкажіть, що там у вас відбувається? Чи насправді наші українці пішли до бойовиків і вбивають наших солдатів? — жіночка посипала питаннями.

Одразу де й набралися люди! Усі почали розпитувати Настю про події на Донбасі, і вона охоче розповідала.

— Ми не знаємо всієї правди, — сказав поважний чоловік у капелюсі. — ЗМІ не можна у всьому вірити, а от правду потроху дізнаємося з обласної газети, — пояснив він. — Живе десь там у вас мужня жінка, справжня українка, яка не побоялася донести до нас слово правди.

— Вона підписується псевдонімом, — зауважила жінка поважного віку.

— А ви б назвали своє справжнє ім’я, якби жили серед ворогів? — сердито мовив чоловік.

— Я? Звісно, ні! Я пояснила людям, може, хто не знає, — виправдалася жіночка.

— Усі ми читаємо газети і знаємо, — продовжила продавчиня. — Ви часом не знаєте, чи справді така жінка там живе, чи журналюги вигадали?

На неї одразу з усіх боків невдоволено зашикали.

— Я її не знаю, — стенула плечима Настя і всміхнулася Людмилі.

— У мене знайомий працює у тій газеті, — Люда втрутилася в розмову, — так він мені сказав, що така жінка справді живе в Сєвєродонецьку. Вона обіцяла розкрити своє справжнє прізвище після звільнення міста, і навіть викладе фотографію.

— Ось на таких свідомих, справжніх патріотах тримається Україна! — чоловік у капелюсі підняв вказівний палець. — Завдяки таким людям наша країна вистоїть і переможе.

— Слава Україні! — викрикнув хтось із натовпу.

— Героям слава! — відповіла разом з усіма Настя, і від тих дорогих серцю слів, таких жаданих і теплих, по тілу пробігли мурахи. Якби то люди знали, як вона мріяла про хвилину, коли можна відкрито сказати їх навіть не голосом, а серцем.

— Може, хоча б магніт купити? — спитала про всяк випадок Людмила.

— Хочеться, але так боязко!

— Що вони тобі зможуть зробити, коли знайдуть у валізі? Оштрафують? — Людмила подивилася на подругу.

— Гірше, — зітхнула Настя, — розстріляють.

— Тоді не треба ризикувати, — порадила продавчиня.

— Бачиш, ти вже стала відома, — пожартувала Людмила і зовсім серйозно додала: — Тепер ти сама впевнилася, як нам потрібна правда Донбасу.

Удома подруги теревенили до півночі. Вони згадували дитинство, потім роки юності, перші побачення, говорили про все, що колись їх пов’язувало. Людмила показала стос газет, у яких були опубліковані дописи Насті, запропонувала їх забрати з собою, але подруга відмовилася.

— Зараз ніяк не можна, — пояснила вона, — дуже небезпечно.

— Тоді газетки на моєму столі чекатимуть звільнення Сєвєродонецька.

— Ви навіть не уявляєте, які ви тут щасливі, — сказала Настя перед сном. — Люди вважають, що щастя — це коли будинок з ремонтом та новими меблями, а холодильник наповнений вщент. Або коли навколо рідні люди, діти, друзі… Але навіть тоді людина не може бути щасливою, якщо в неї відібрали свободу і волю. Спокійно ходити вулицями — щастя. Вільно говорити — щастя. Бачити рідний прапор — також щастя. Бути впевненим, що завтра у твоє тіло не вп’ється куля — щастя. Навіть вдягти своє національне вбрання — теж щастя. Зараз у мене все це відібрали, на моїх вулицях гуляють чужинці, які вкрали моє щастя.

— Я ніколи над цим не задумувалася, — зізналася Лариса.

— Людина так влаштована, що розуміє ціну чогось лише тоді, коли його втратить. Можливо, тепер ми навчимося по-справжньому цінувати і любити те, що маємо?

Настя гадала, що від збудження та хвилювання довго не зможе заснути, проте, щойно вмостилася у ліжку зручніше, одразу провалилася в глибокий сон. Їй снилися чоловічі руки, вони ніжно торкалися її оголеного тіла, змушуючи поступово здригатися від збудження кожну клітинку. Руки пестили так, ніби вмілий музикант торкається музичного інструмента, яким володіє бездоганно, і все тіло звучить новою мелодією, переходячи в симфонію кохання, яке не має меж і перепон, не знає заборон. Чоловічі губи, теплі, м’які і водночас владні, не залишили недоторканою жодної частини її тіла. Вона відчувала його пружне тіло, м’язи і згорала від бажання. Але раптом чоловік почав від неї віддалятися.

— Куди ти? — спитала. — Чому йдеш від мене?

Він не відповів. Настя бачила його силует ззаду. Така знайома і така чужа постать. Знайомі широкі плечі, хода, навіть зачіска, але то не її Валерій. То руки не її чоловіка торкалися тіла, змушуючи бути розслабленою і щасливою.

— Хто ти? — питає вона, але не чує свого голосу.

Напевно, не чує питання і чоловік. Він, не повернувшись до неї обличчям, поступово віддаляється і зникає, розчиняється у світлі, що ллється нескінченним потоком, засліплює Настю…

Ранок. Сонячне проміння прокралося крізь віконну занавіску, попало в очі Насті. Хто він, незнайомець зі сну? Зі сну чи з її життя?

Розділ 44

Три дні перебування у Сумах пролетіли, як одна мить. Людмила благала подругу ще пожити у неї, але Настя відмовилася. Українські війська підійшли впритул до Сєвєродонецька і закріпилися за Кремінним, поблизу Рубіжного, яке злилося з її містом. Селище Стара Краснянка вже було звільнене від окупантів, а за кілька кілометрів, у Новій Краснянці, ще стояли ополченці. Точилися бої, тож Настя побоялася, що не зможе повернутися в місто, коли армія наблизиться впритул і перекриють дороги в зоні бойових дій. Перед від’їздом поблизу вокзалу подруги зайшли у кафе випити на прощання кави.

— Ніби в іншому житті побувала, — сказала Настя. — Я так вдячна тобі.

— За що? — всміхнулася Людмила.

— За все. За те, що ти в мене є. За те, що я зробила ковток свободи і відчула її солодкий присмак, — відповіла Настя. — Напевно, я в твоїх очах виглядаю нещирою, бо іноді говорю пафосно, але повір мені — війна оголює почуття. Лише коли втрачаєш свободу, починаєш розуміти її справжню цінність. Утім, хай би скільки я говорила, намагалася пояснити, яке жахливе відчуття неволі, все одно важко зрозуміти, поки не відчуєш все на собі. Що таке втрата свободи? Це приниження, біль, обурення. Це жах від того, що ти не можеш нічого змінити, що не маєш влади над ситуацією, і від цього стаєш нервовим і дуже вразливим. Напевно, ти дивилася на мене як на людину несповна розуму, коли я зупинялася перед кожним прапором України і не могла відвести очей. Це неможливо пояснити словами, лише можна уявити, якщо сам не пережив втрату.

— Ти стільки пережила, — тихо промовила Людмила, — я навіть не можу уявити, що відчувала б я, як поводилася б на твоєму місці.

— Уяви, що в тебе відібрали все, що ти любила, що було дороге твоєму серцю.

— Навіть уявити важко.

— У тридцятих роках, під час Голодомору, у вимерлих селах вивішували чорний прапор, який вказував, що там уже нема життя. На моїй землі, у моєму місті вивісили свої прапори чужинці як сигнал, що життя для мене, для українців скінчилося, бо буде нова влада, нова країна. Їхні прапори — як смерть для нашої нації. Але я впевнена, що ми виживемо, переможемо і знову Україна стане вільною і єдиною.

Настя за звичкою замовкла, бо офіціант приніс їм каву. Вона дочекалася, поки вони залишаться наодинці.