Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 64

На камеру лунали заклики «від імені всіх жінок-матерів» до миру з Росією, яка «завжди була нам сестрою», та прохання до Нацгвардії «покинути нашу територію і не стріляти в наших дітей».

«Добре, що я не погодилася, — подумала Настя, — а то довелося б тікати, зіпсувавши сценарій».

Вона розтоптала недопалок і пішла до супермаркету.

…Котлети з курятини ще не охололи, коли повернулися з дачі чоловік та свекруха.

— Так рано? — спитала Настя. — Думала, що ви там до вечора будете.

— Рано, рано! — невдоволено сказала свекруха. — Добре, що не пізно! Ти ніби не чула, як бахкає?

Лише тепер Настя помітила, що свекруху всю трусить, як листок на осині.

— Щось трапилося? — стривожено запитала Настя.

— Не бачиш, що їй зле? — грубо кинув Валерій. — Дай заспокійливе та напої чаєм. Мені теж накапай чогось.

Настя всадила жінку на стілець, відчинила вікно, подала ліки. У свекрухи дрібно тремтіли пальці, коли вона взяла склянку в руки, очі були червоні, ніби вона щойно плакала.

— Мамо, вам вже краще? — запитала Настя, напоївши жінку теплим чаєм з м’ятою.

— Ага! — кивнула. — Кляті «нацики»! Хай їм пусто буде! Як почали снарядами пуляти по дачах, аж земля гула!

— Звідки ви взяли, що то стріляла Нацгвардія?

— Чому ти нікому не віриш? — визвірився на неї чоловік. — Людина тобі розказує, а ти… — Махнув рукою і вийшов.

— Ще вранці зайшов до нас на дачу сусід, Петрович, — продовжила розповідь свекруха, — ти ж його добре знаєш, голова нашого дачного кооперативу. Він розповів, що снайпер постріляв рибалок, які ловили рибу на Боровій. Скажи мені, за що вбито тих людей? Чим вони завинили?

— Снайпер чий?

— Ти знову за рибу гроші! — обурилася жінка. — Нацгвардії, чий ще?

— Мамо, ось ви сердитеся на мене, але ж поблизу Борової блокпости не Нацгвардії, а ополченців.

— І я тобі про те! Хотіли поцілити в наших захисників, а попали в мирних рибалок!

Настя не стала заперечувати і доводити, що снайпер за п’ятнадцять кілометрів не дострелить, нехай буде її шмаркля довша, втім, не стрималася:

— Усіх попереджали, що не можна ходити на річку, небезпечно.

— На річку не можна, а на дачі, які підходять до річки, виходить, можна? Та я не про це. Погомоніли ми з Петровичем, пішов він до себе, а ми з Валеркою заходилися поливати городину. По обіді розклали багаття біля будиночка, поставили варити кашу, а воно як гахне! Я з переляку зі стільця мало не впала! Куди нам бігти? Побігли в будиночок, а воно десь неподалік знову рвонуло. Раз, вдруге, аж земля гуде. Я й молитву «Отче наш» з переляку не могла почитати. Кажу Валерці: «Біжімо до Петровича, у нього погріб є».

— Потрібно було з самого початку обстрілів піти до нього в укриття.

— Не перебивай, слухай далі! — наказала свекруха. — Побігли, а воно як рвоне на подвір’ї сусіда, аж у нашому будиночку вікна повилітали. Ми назад! Я вже і з життям, і з усіма вами простилася, а воно стихло, якось одразу — раз! — і тиша.

— Ну й слава Богу! — зітхнула Настя. — Вікна побиті, то пусте.

— Якби ж то одні вікна! — очі в жінки помокріли. — Валерка каже: піду подивлюся, що в сусіда. Я за ним! Кажу: «Якщо судилося померти, то згинемо разом». Навпроти в будинку також вікна повилітали, поруч дача, так там паркан рознесло, а посеред городу — вирва від вибуху. Заходимо на подвір’я Петровича, а там півбудинку розвалено, а він, бідненький… — свекруха заплакала. — Лежить весь у крові біля входу в погріб…

— Живий хоч?

— Дихав, коли ми підійшли, але нас не впізнав, напевно, больовий шок був, — жінка витерла хусточкою очі. — Ногу йому відірвало по коліно, то я ледь не зомліла з переляку, а Валерка молодець, не розгубився, якусь мотузку схопив і перетягнув ногу, щоб кров зупинити. Викликав «швидку», але поки ті доїхали… Помер Петрович у мене на очах.

— О, Господи!

— Люди помітили карету «швидкої допомоги», прибігли, кажуть, що і там, і там є поранені, тож усіх позбирали. Кому на місці допомогли, кого повезли з собою, а мені довелося самій телефонувати синові Петровича. Ось такі, Насте, невеселі у нас справи.

— Я вас більше не пущу на ту дачу, — сказала Настя, — хай вона горить синім полум’ям!

— А я й сама більше туди ні ногою, — сумно промовила жінка.

— Ось і добре. Проживемо без неї. З дачі зиску, як з козла молока. Є в селі город, нам вистачить врожаю з нього.

— Вам вистачить, — з відчуженим виразом обличчя промовила свекруха. — Мені вже нічого не потрібно.

— Що ви маєте на увазі?

— Їду я звідси. Назавжди.

— Куди?!

— Не зможу жити тут після всього, що побачила.

— Не треба приймати рішення зопалу, — сказала спокійно Настя. — Зараз ви схвильовані, стривожені, налякані. Усе минеться, ви заспокоїтесь, і все буде добре. Тут ваше житло, сусіди, близькі, врешті-решт, тут ваша родина. Як ми без вас? — всміхнулася Настя.

— І вам раджу не чекати, поки укропи зрівняють місто з землею, а збирати речі й тікати.

— Я і Геннадій нікуди не їдемо, ви знаєте про наше рішення.

— Поклич Валеру, — попросила жінка.

Прийшов чоловік, сів поруч з матір’ю, обняв її за плечі.

— Сину, ти не передумав? — спитала жінка Валерія.

— Поки що, мамо, я лишаюся тут, — відповів він. — Я не звільнений із роботи і не маю можливості звільнитися. Моя трудова книжка на роботі, у відділі кадрів, і я не можу її забрати. Я можу поїхати, а нас викличуть на роботу, мене не буде, тож звільнять за прогули. Як тоді я влаштуюся на роботу?

— Бідний мій сину, — зітхнула свекруха із таким стражденним виразом обличчя, ніби зараз збиралася померти. — Ні дихнути, ні перднути, життя нема, й не виїдеш. Подзвони Іванні, може, вона поїде зі мною?

— Мамо, я їй щойно телефонував.

— І що вона каже?

— На роботу влаштувалася, тож нікуди не поїде.

— На роботу? — в один голос запитали жінки.

— А ви вважаєте, що Іванна ледащо? — промовив незадоволеним голосом Валерій.

— Де вона працює? Ким? — спитала Настя.

— Сказала, що поки не може розповісти.

— То нехай зайде до мене, — попросила жінка, — хочу з нею проститися.

— Мамо, ви й справді кажете так, ніби зібралися от-от померти, — сказала їй Настя.

— Вона обіцяла зайти, коли буде час, — чоловік відвів погляд.

— Насте, мені потрібні гроші, — звернулася жінка до невістки.

— Забирайте. Щоправда, я трохи витратила сьогодні.

— Ти вважаєш, що мені вистачить тих копійок на все життя?

— Куди ви зібралися їхати?

— Поїду до доньки, а там видно буде.

— Там вистачить на дорогу.

— На дорогу?! — верескнула жінка. — Ти мені виділяєш копійки на білет в один кінець?!

— Мамо! Як можна?

— Усе життя складали гроші докупи всією родиною, а мені, виходить, даси лише на дорогу?

— Насте, у нас є спільні заощадження, — сказав Валерій, наголосивши на слові «спільні».

— Ви маєте на увазі ті гроші, які ми відкладали для купівлі житла Генику?

— Так! Долари! — мовила свекруха зухвало, відчувши підтримку сина.

— Але ж… Ми й так багато витратили на лікування, — сказала вкрай розгублена Настя. — Витратити їх легко, а от зібрати…

— Ти ні в що ставиш життя моєї матері! — закричав Валерій. — А якщо її вб’ють так само, як Петровича?!

— Моє життя нічого не варте, — схлипнула свекруха.

— Дай мамі грошей на життя! — наполягав Валерій.

— Ви хочете забрати гроші, які ми стільки років збирали? — ледь чутно спитала Настя.

— Не всі, — відповіла жінка. — Ми збирали втрьох, то й поділити потрібно на три частини. Мені чужого не треба, своє заберу.

— Але ж… Про окреме житло тепер забути?.. А як Іванна? Її також треба довчити. Взагалі-то, ми з чоловіком заробляли більше… — Настя розгублено щось говорила, не до кінця усвідомлюючи, що настав час змінити плани, а вона не готова до цього. Потрібно розпрощатися зі світлою мрією придбати синові житло, на яке накопичували роками, економлячи на всьому, але як наважитися своїми руками віддати мрію?