Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 63

— Зачистка! — в один голос промовили бабця та чоловік.

— Так, правильна відповідь! — на лиці хлопця промайнула задоволена усмішка. — Це слово не сходило з вуст третього червня, бо саме на чотирнадцяту годину цього дня нібито була намічена зачистка Сєвєродонецька. Мамо, ти багато втратила, не побачивши, що творилося в місті. Уже з дванадцятої години ринки збезлюдніли, не було ні продавців, ні покупців. Дітей позабирали з дитсадків, з роботи всіх відпустили по обіді, тож тролейбуси аж тріщали від такої маси людей — усі поспішали повернутися додому з роботи, їхали з дач, поверталися із сіл. Зачинилися магазини та офіси, а після другої години по обіді на вулицях не було жодного перехожого, до самого вечора гриміли вулицями лише порожні тролейбуси. І знаєте, чому виникла паніка? Ні? То бабуся вам розповість.

— А що там знати? — серйозно сказала жінка. — І так всі знають, що Нацгвардія повинна піти в наступ, розбомбити місто, вигнати наших захисників і вчинити самосуд над народом на руїнах міста. Будуть ходити по квартирах та будинках, перевіряти всіх, робити обшуки, а якщо щось знайдуть або ти їм не сподобаєшся — розстріл на місці за законами воєнного часу.

— Тепер усе зрозуміло, — Настя посміхнулася куточками вуст. — Невже ви, мамо, і справді вірите в те, що армія, яка буде звільняти місто від терористів та загарбників, відкриє вогонь по людях, яких прийшла звільнити? Де логіка? Чи думаєте, що українські війська будуть бомбардувати жилі квартали, як це робили росіяни в Чечні?

— Я не думаю! Я знаю! — визвірилася свекруха. — Лише ти одна вперто не хочеш нічого навколо себе помічати. Завжди виходить так, що все місто повне дурнів і тільки ти одна розумниця. Тікати треба звідси — ось що я вам скажу!

— Куди? — Настя зупинила погляд на свекрусі. — Ви не знаєте, як воно бути чужинцем в іншій країні. Гадаєте, ви там потрібні? Чекають на вас з відкритими обіймами?

— Мені гадати не треба, — пробубоніла невдоволено стара. — З Костиком розмовляла нещодавно. Каже, що в Нягані і матеріальну допомогу біженцям з України надають, і квартири в новобудовах виділяють.

— А твої казки, бабуньо, стають цікавішими! — вставив Геннадій.

Зателенькав телефон, і бабця дістала з кишені ситцевого квітчастого халата мобільник.

— Ось, — сказала вона, поглянувши на світне табло, — Лариса телефонує. Поговори з нею, — подала телефон Насті.

— Вітаю, Ларисо! — привіталася Настя. — Як ви там?

— Не питай! — зітхнула жінка. — Суцільний жах! Стільки біженців, що не передати!

— Справді багато бажаючих втекти в Росію? — спитала Настя.

— Ще б пак! Те, що вам показують по українському телебаченню, — суцільна брехня.

— У нас уже його немає.

— То на краще. Ми в Інтернет часом заглядаємо, тож бачимо всю брехню. Сьогодні Україна оголосила про закриття восьми контрольно-пропускних пунктів, — пояснила Лариса, — серед них і наш Червонопартизанський, але ж то неправда. КПП у нас під контролем луганських ополченців, поруч із ним — сотні наметів для біженців, а вони все прибувають і прибувають, як нескінченний потік. Страшно дивитися на тих діточок, які мучаться від спеки. А скільки легкових авто! Люди тікають до родичів у Росію, щоб перебути там страшні часи, але ж є такі, кому нема куди бігти, тож для них є табори на тому боці, там і прихистять, і одягом допоможуть, і нагодують, іще й грошима допомагають.

— Не будуть же вони в таборах вічно жити? — поцікавилася Настя.

— Роботу пропонують, житло, — пояснила Лариса, — хто хоче, може влаштуватися на новому місці. Звичайно, у Москві квартиру не дадуть, але отримати житло там, де не стріляють, також непогано. Ви довго ще думати будете? Я матері вже не раз пропонувала приїхати сюди, тоді разом будемо щось думати. Усе ще вагаєтесь?

— Я взагалі нікуди не збираюся їхати, — сказала розгублено Настя, — не вірю в легенди про щасливе життя на чужині. Куди їхати? Тут наше житло, робота, ми тут виросли і живемо.

— Ти так кажеш, бо не розумієш, що незабаром з вами може бути! — Лариса почала нервувати. — Прийдуть укропи — і від вашого житла залишиться хіба що фундамент. Вони ж нас ненавидять і будуть винищувати як тарганів! Не треба чекати, поки перекриють усі виходи! — так голосно говорила в слухавку, що Настя відвела телефон від вуха на певну відстань. — Домнете яйця, а потім що робитимете? Самі як хочете, а маму та дітей відпустіть, нехай хоча б вони врятуються.

Настя зрозуміла, що сперечатися марно. Треба з нею поговорити і пояснити, що армія країни не збирається винищувати людей, за яких щодня ризикує життям і проливає кров. Але це пізніше. А зараз Настя відповіла:

— Вони дорослі люди, нехай кожен вирішує свою долю сам. Передаю матері слухавку, — сказала наостанок Настя, і свекруха підтюпцем побігла до своєї кімнати й зачинила за собою двері.

— А ти подумай про Ларисину пропозицію, — зауважив Валерій, низько схилившись над тарілкою з їжею.

— Ти це мені? — спитала Настя.

— І тобі також, — підтвердив, не підводячи погляду.

— Я залишаюся тут, — твердо сказав Геннадій.

— Я також. Чому я повинна тікати у безвість зі свого міста? — промовила Настя.

— Свого міста? — хмикнув Валерій і поклав виделку на порожню тарілку. — Воно не твоє, і не моє, і ніколи не було нашим.

Чоловік підвівся, подякував і пішов до своєї кімнати. Насті здалося, що кожен з них відгородився стіною не лише в оселі, а й у житті. Ввечері вона лягла в ліжко поруч із чоловіком. За старою звичкою поклала руку на його тіло. Валерій здригнувся і відсунувся подалі. Дивно, вона давно не займалася коханням, але її не тягло до того, з ким кохалася не один рік. Природа нагадувала їй про те, що вона залишається жінкою, яка може, вміє і хоче кохати, і їй знову снилися ласкаві, як вранішні сонячні промені, чиїсь такі бажані руки. Вона відчувала дотик своїм тілом, але так і не побачила обличчя того, хто її торкався…

Розділ 46

Уранці Настя прокинулася з відчуттям, що взагалі не відпочивала. Потрібно було розходитися і чимось себе зайняти. Вона накинула халат і пішла вмиватися. Зубні щітки чоловіка та свекрухи ще мокрі, але вдома їх нема, тож можна припустити, що вони разом поїхали на дачу. Тим краще, можна спокійно сходити в магазин за продуктами і щось приготувати. Настя зазирнула в скриньку на кухонній поличці — вона поповнилася грішми. Видно, свекруха отримала пенсію і зробила свій внесок на харчування. Це добре, бо їм НПЗ ще нічого не нарахував на картку, а як щось і перерахують, то в банку навряд чи видадуть кошти. Зазирнувши в холодильник, Настя зробила висновок, що варто не полінуватися й сходити в «Сім’ю», купити курятини на котлети. Вона за звичкою попила каву, викурила цигарку на балконі й швидко вдяглася.

Настя переходила площу Перемоги, коли помітила телевізійників з камерами та мікрофонами поблизу натовпу жінок. Вона навмисне пішла повз них, щоб почути розмови.

— Жіночко, приєднуйтесь до нас! — звернулася до неї одна з молодиць. — Зараз будемо проводити акцію «Матері за мир». Потрапите на екрани телевізорів!

— Я не фотогенічна, — відказала Настя.

— Нічого страшного, — жінка схопила її за руку. — Хто, як не ми, матері, повинні відстояти мир заради майбутнього наших дітей?

— У мене зачіска погана, і взагалі я не мила голову, — Настя звільнила руку і ледь відкараскалася від неї.

— Усе зрозуміло? — пролунав голос оператора. — Розгортаємо плакати!

Настя відійшла від натовпу і присіла неподалік на лавку — можна покурити і подивитися дійство. Жінки вишикувалися перед камерами, поправили волосся, обсмикнули кофтинки та розгорнули великі аркуші паперу з написами «Ми за мир!», «Не стріляйте в наших дітей!», «Росія та Україна навіки разом!» Було помітно, що робилося все за заздалегідь розробленим сценарієм. Жінки говорили по черзі, іноді збивалися, згадували потрібні слова і знову їх повторювали.