Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 67

Розділ 49

Насамперед Настя навідала тітку Дусю. Важко було впізнати в жінці колишню сусідку, в якої все горіло в руках, а очі завжди світилися радістю. Тітка Дуся швидко згасала, перетворюючись із жвавої, наповненої радістю життя жінки на сіру тінь із запалими сумними очима й опущеними плечима. Здавалося, що на жінку звалився тягар, який несила витримати, ще трохи — і вона зламається, зігнеться до землі під ваготою, як квітка на надломленому пагоні.

— Доброго дня, — привіталася Настя.

Жінка сиділа на лавці у дворі. Вона глипнула на Настю, щось на кшталт легкої посмішки майнуло на її обличчі і враз зникло.

— Рада тебе бачити, — промовила хрипко у відповідь.

— Як ви тепер самі? Справляєтесь по господарству? — спитала Настя, не знаючи, як розрадити вбиту горем жінку.

— Не зовсім, — стенула худенькими плечима. — Віриш, як не стало Івана, все з рук почало валитися. І кури дохнуть бозна-чого, і на огірках нема зав’язі — самі пустоцвіти, і помідори ніби завмерли і не ростуть. Усе не так, як було раніше.

— Але життя продовжується. Потрібно жити попри все, бо у вас є син. Йому зараз нелегко, але він повинен знати, що йому є заради кого воювати і буде до кого повернутися додому після перемоги.

— Знаю. Лише ця думка тішить, заради сина живу, дихаю, працюю. Настуньо, дитинко, якби ти знала, як важко жити без кохання! — жінка тяжко, на повні груди, зітхнула. — Скажеш: стара дурепа, яке кохання у її віці, але кохання не має віку, воно завжди юне. Ми жили одне одним, кохали так, ніби щойно одружилися, розуміли одне одного без слів. Іван не міг виразити словами все, що почуває до мене, бо був німий, але його погляд, очі, руки — все говорило за нього. Ніколи не вір красивим словам чоловіків, вір почуттям.

— Якби ж то можна було дізнатися, що в чоловіка на душі! Як розпізнати, де кохання, а де звичка жити поруч?

— Дуже легко, — сказала сусідка. — Якщо жінка відчуває себе щасливою щомиті, щодня, значить, вона кохана.

— А якщо ні?

— Тоді їй потрібно тікати від такого чоловіка якнайдалі, щоб зустріти справжнє кохання. Головне — встигнути зробити це вчасно, бо можна спізнитися. Життя, як виявляється, таке коротке!

— Ви добра й мудра жінка, — сказала Настя і обняла її за плечі.

— Не всі так вважають, — заперечила тітка Дуся, — я навіть не знала, що живу серед таких дурнів.

— Людей з ватою в голові всюди вдосталь.

— Багатьох з них я вважала порядними й розумними людьми, — поскаржилась жінка. — Навіть не знаю, що з ними трапилося. Звідки взялося стільки ненависті та злості?

— Може, війна зробила їх злими?

— Не знаю, що і хто, але мене сьогодні ледь не забили до смерті.

— Вас?! За що?!

— Я вивісила на своєму будинку український прапор. Не іншої держави, а свій, рідний, у своїй країні і на своїй землі. Скажи мені, чи я вчинила якийсь злочин? — тітка подивилася Насті в очі.

— Звичайно, ні. Ви живете на неокупованій, на вільній землі. Правда, з одного боку блокпости так званих «захисників», з іншого — української армії, але ж поки тут наша земля, і ви маєте повне право вивісити синьо-жовтий прапор.

— Я теж так думала, — задумливо і сумно промовила жінка.

— Це у нас, у Сєвєродонецьку, ходять чутки, що ополченці за доносами «добреньких» сусідів ходять з обшуками по квартирах патріотів і, якщо знаходять прапор України, за законами воєнного часу, заарештовують і навіть розстрілюють. Але ж ми живемо на окупованій території, а ви — на вільній. Щасливі!

— Щастя б’є через край, — сусідка сумно посміхнулася. — Я також думала, що живу серед нормальних людей, але виявилося, що розтривожила бджолиний рій. Тільки-но вивісила прапор, як одразу збіглася до мого двору вся вулиця.

— Подивитися?

— Якби ж то! — зітхнула жінка і після паузи продовжила: — Мої сусіди, які жили поруч стільки років, з якими ми разом зустрічали породіль з немовлятами й проводжали в останню путь померлих, озвіріли. Вони несамовито кричали і вимагали негайно зняти стяг.

— Але чому?!

— Злякалися того, що прийдуть сюди ополченці і всіх разом перестріляють, — пояснила жінка. — Ти б бачила, як мене штурляли кулаками в плечі, шарпали за одяг, волосся, намагалися вчепитися в шию і задушити, як погань. Я опиралася, пояснювала, що розстріляють мене, а не їх, — усе марно. Налетіли на прапор, як звірі на здобич, розірвали його на шматки, а потім ще й підпалили. Бачиш, що від нього залишилося? Купка попелу.

Тітка Дуся вказала на темну пляму посеред двору. Настя оторопіла. Що сталося з людьми? Що їх спонукало — страх чи ненависть до прапора? Невже страх за життя так затуманив розум, що вони ладні були лінчувати сусідку, таку до них привітну? Тітка Дуся завжди приходила першою, щоб простягти руку допомоги, а тепер сусіди ладні вчепитися зубами в ту саму руку і відгризти її, аби лише врятувати своє життя. А покійний дядько Іван, майстер на всі руки, на кожному подвір’ї щось зробив чи полагодив.

— Пригрозили спалити мене разом з хатою, якщо ще раз повішу, — промовила тихо жінка. — Чому вони такі стали? Який демон у них вселився? Я нікому жодного лихого слова за весь вік не сказала, — розмірковувала жінка. — Ніну вашу змалечку гляділа, коли Богдана кудись йшла, любила її, як свою доньку, плакала разом із її матір’ю, коли вона пропала безвісти. За що вона так зі мною? Ось, кофтинку розірвала на мені, — жінка показала пошматований рукав.

Згадка про сестру Ніну, якої давно тут нема, насторожила Настю. Вона схвильовано подивилася на сусідку: чи сповна вона розуму, чи марить. У зморшках повік сусідки загубилася сльоза, нервово зригнулися губи, але жінка опанувала себе і продовжила:

— Коли її побачила, зраділа як рідній.

— Кого побачили? — обережно спитала Настя і про всяк випадок озирнулася — чомусь стало моторошно.

— Твою сестру.

— Ніну?! Де ви її бачили?

— Вдома. Вона повернулася.

Останні слова сусідки ошелешили Настю. Вона не прощаючись побігла до батьківського подвір’я. У голові шалено шуміло, а серце розривало груди. Невже це правда? Якщо Ніна насправді повернулася додому, то й мама повинна бути тут. Кілька десятків метрів здалися їй найдовшою відстанню, яку вона колись долала, широко розчинила хвіртку, і перше, що впало в очі, була мамина хустка на голові жінки.

— Мамо! — скрикнула Настя тонким, не своїм голосом.

Жінка різко повернулася до неї. То була Ніна!

— Ніно… ти жива? — мимоволі вирвалося в Насті, і вона відчула, як земля захиталася під її ногами і перед очима попливли темні плями.

— Настя! — Ніна кинулася до сестри, попала в рідні обійми.

Так і стояли посеред двору сестри, притиснувши одна одну до себе і давши волю сльозам.

— Моя крихітка, ти повернулася, — прошепотіла Настя, розціловуючи змокріле обличчя сестри. — Мама як? Де вона?

— Не знаю.

— Ти не… Ти сама повернулася? — у Насті знову захитався світ навколо. — Без мами?

— Я все знаю, — сказала Ніна, витираючи долонею сльози сестри, — мені розповіла Валентина Петрівна.

— Ти не бачила маму? Не зустрічалася з нею? — все ще не втрачаючи надії, спитала Настя.

— Ні, моя люба сестричко, ні.

Радість одразу змінилася болем.

— Ходімо до хати, — запропонувала Ніна. — Чому ми стоїмо серед двору, як дві копиці?

Вир почуттів, які охопили Настю, вмить її знесилив, і вона на ватяних ногах, похитуючись, поплелася за сестрою.

— Попий водички, — Ніна подала Насті склянку, — бо ти бліда, як крейда.

Настя слухняно зробила кілька ковтків прохолодної води.

— Чому ти одразу не зателефонувала мені? — спитала Настя, коли світ перестав хитатися і все навколо набуло знайомих обрисів.

— Ще й години не минуло, як я повернулася, — сказала Ніна. — Я не знаю напам’ять жодного номера телефону, тож збігала до Петрівни, переписала номери, встигла зателефонувати сину, і все.

Настя згадала розповідь тітки Дусі, але промовчала: навіщо одразу псувати радість зустрічі? Стільки років і надії, і її втрати, і думки про смерть сестри — все було, чого гріха таїти. Тепер вона тут, зовсім поруч, її можна бачити, обійняти, притиснути до себе, розцілувати і розпитати про все-все!