Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 70

— Що там відбувається? — Валерій виглянув на балкон.

— Якісь розбірки поблизу «Миру», — відповіла Настя.

Чоловіки кинулися один до одного, галасували, штовхали один одного прикладами автоматів, а навколо них почали збиратися роззяви. Один із чоловіків зробив кілька пострілів у повітря, а потім направив зброю іншому в ногу і вистрілив у коліно. Чоловік у камуфляжі впав на землю, підібгав ноги і зарепетував від болю.

— Негайно йди в кімнату! — наказав Валерій дружині, а сам швидко зник за дверима.

Настя проігнорувала його слова і продовжила спостерігати за ополченцями. Схоже, ті з’ясовували відносини між собою, бо почалася бійка, яку вони супроводжували пострілами в повітря та стусанами кулаків і ударами прикладів. Звідки й взялися кілька легкових автівок з прапорами Новоросії на капотах. Машини нахабно перетнули розділові смуги на дорозі, а мікроавтобус, сигналячи, проїхав по зустрічній смузі.

— Ти зовсім здуріла? — Настя почула з кімнати невдоволений голос чоловіка. — Хочеш кулю спіймати? Йди негайно сюди!

— Зараз, — відповіла вона.

З автівок повискакували ополченці, можливо, їхні командири, і бійка зі стріляниною вщухла. За наказом одного з них ополченці потягли поранених до машин. Автівки зникли так швидко, як і з’явилися. Усі разом поїхали в бік лікарні.

«Незабаром в Інтернеті на якомусь із місцевих сайтів з’явиться повідомлення про цю подію, — подумала Настя, — потрібно буде почитати».

Час було поділитися новиною про повернення сестри, і Настя почала обдзвонювати знайомих. Іванна пообіцяла заскочити, коли тітка Ніна приїде в місто. З Людмилою пораділи разом, і подруга нагадала, що читачі газети вже зачекалися її дописів. Свекруха була заклопотана своїми справами, бо, як вона сказала, там стріляють ще більше, ніж тут, тому звістку про повернення Ніни сприйняла байдуже. Аліса сказала, що рада за подругу і їй конче потрібно зустрітися з Настею і поговорити про щось важливе.

— Приходь будь-коли, — мовила Настя, — лише не торкаймося політики.

— Після ринку одразу до тебе, — пообіцяла Аліса.

Настя довго вагалася, чи дзвонити Вадиму. Зазвичай вона звикла ділитися з ним усім, але звістка про повернення сестри додому роз’ятрить чоловікові незагойну рану, нагадавши про зниклого сина.

«А може, у нього відродиться надія на повернення Левка? — майнула в Насті думка. — Про Ніну також три роки думали, що пропала безвісти і може вже не повернутися, а воно он як вийшло».

Справді, розмова з Настею про сестру додала Вадимові оптимізму, і його голос став веселішим.

— Тож і в тебе є надія, — сказала йому Настя. — Головне — набратися терпіння і не втрачати надію.

Поки Настя теревенила по телефону, додому повернувся Геннадій.

— Їстимеш? — поцікавилася Настя.

— Я не голодний. Дякую.

— Тебе знову не було вночі вдома.

— Ночував у Оксанки.

— Неправда. Вона телефонувала мені ввечері, запитувала про тебе.

— Ну добре, я був не в неї. Така відповідь влаштовує? — посміхнувся син.

— Ти — доросла людина, — сказала на те Настя, — але я прошу тебе: не виходь вночі на вулицю. Комендантська година офіційно не оголошена, але ти ж добре знаєш, що буває з тими, кого патруль АПС [12] ловить.

— Знаю. Ополченці забирають у відділок, а потім змушують рити окопи, — відповів син. — До речі, нещодавно бачив на власні очі, як кидали пісок лопатами двоє місцевих суддів.

— А вони чим завинили?

— Не питав їх, — усміхнувся син.

— Генику, я все хочу спитати, — сказала Настя й помітила, як син одразу напружився, — навіщо ти мені збрехав про балончики з фарбою? Можеш мені сказати правду?

— Поговоримо про це іншого разу, а зараз я хочу відпочити. Я піду?

Уник прямої відповіді, тож, виходить, вона не помилилася. Нічого, нехай відпочине, потім ще раз треба буде повернутися до цієї розмови. У двері подзвонили — прийшла Аліса.

— Щось ти сьогодні рано, — зауважила Настя, запросивши подругу ввійти.

— На ринку нема людей, виторгу нуль, то чого там пектися в металевому контейнері?

Подруги пішли на кухню, і Настя заварила каву.

— Уяви собі, — почала Аліса, — потрібно сплатити податку щомісяця сто двадцять дві гривні, пенсійному фонду — чотириста вісімдесят п’ять, за шестиметровий контейнер ринку — дев’ятсот п’ятдесят гривень, ще й за світло в ньому — шістдесят. Людей у місті з кожним днем все меншає, підприємства не працюють, грошей у містян нема, а у кого і є, то не поспішають бігти їх витрачати на ринок. Кожен живе одним днем.

— Не скажи, — заперечила їй Настя, наливаючи напій у чашки. — Кілька днів тому зайшла у меблевий магазин, що на першому поверсі нашого будинку. Усі продавчині на робочих місцях, меблів на всякий смак повно, хлопці-вантажники також там. Поцікавилась у знайомої продавчині, чи хтось купує меблі, чи люди ходять на роботу заради зарплатні. Мені сподобалося, як влучно відповіла дівчина: «Купують меблі, як і раніше, бо песимісти виїжджають, диванним воякам і раніше все було до одного місця, а оптимісти роблять ремонти у своїх помешканнях і оновлюють меблі».

— Може, меблі і купують, а мій крам нікому не потрібний, — зітхнула Аліса. — Навіть не знаю, як далі жити, коли потрібно податки сплатити вчасно, а нема з чого. Ніхто навіть не зробив якоїсь знижки у поборах з огляду на те, що йде війна, — бідкалася Аліса.

— Можливо, тобі було б легше, якби не кредити? — обережно спитала Настя.

— І до них керівникам держави було байдуже, чи ти щось заробив, чи ні, — повинен платити й платити. Образа є на те, що в усіх країнах платять податки з доходу, а у нас нікому не цікаво, чи він є в тебе. Колись була надія, що Помаранчева революція все змінить на краще. Що отримали? Побори збільшили, і все.

— Щоб змінити життя на краще і зруйнувати старі схеми, молодь мерзла і гинула на Майдані.

— Мені шкода їх, але жертви були марні. Нічого не змінилося і не може змінитися в цій країні, яку я вже зненавиділа.

— Кому не подобається жити в Україні, тому відкрита дорога в Росію, — натякнула Настя.

— Я люблю свою землю, але ненавиджу всяких Турчинових, Авакових, Порошенків, Тимошенків. Вони втягнули країну у війну, то що чекати далі? Вихід один: відокремитися від жидобандерівської влади і самим, з нуля, побудувати нову державу.

— То запишись в Армію Південного Сходу, — стримано мовила Настя.

— Не того я віку, але буду в міру своїх сил та можливостей допомагати створювати Новоросію.

— Тоді нам у різні боки.

— Не про це зараз мова, — зупинила її Аліса. Було помітне її хвилювання і зрозуміло, що то була лише передмова, вона прийшла не сварку вчиняти. — Хочу з тобою поговорити щодо мого Івана. Знаю, що і ти, і Геник маєте проукраїнські погляди, але це ж нам не заважало спілкуватися, як раніше?

Аліса пильно подивилася прямо в очі подрузі.

— Не так, як раніше, але ж ми домовилися уникати неприємних тем.

— Геник та Іван виросли разом, товаришували, тож мені не хотілося б, щоб вони розсварилися чи стали ворогами.

— Хлопці наші вже дорослі, тож розберуться самі, — сказала Настя. — Чи я проти їхньої дружби?

— Справа в тому, що мій син… Він пішов відстоювати завоювання наших дідів.

— Тобто? — У Насті між бровами залягла зморшка.

— Він уже в ополченні, — випалила Аліса на одному подиху.

У Насті від несподіваної новини перехопило подих, і вона роззявляла рота, як риба на суші.

— Ні, цього не може бути, — похитала вона головою. — Скажи, що ти пожартувала.

— Не до жартів, — махнула рукою подруга. — Ти думаєш, мені було легко дати згоду на таке рішення сина?

— То ти була не проти?! — здивовано спитала Настя. Вона настільки була вражена рішенням подруги, що довго мовчала. У голові не вкладалося почуте. — Ти зробила найбільшу помилку свого життя. Послухай, Алісо, обіцяю, що ніколи з тобою не сваритимуся, буду любити тебе, як і раніше, — Настя говорила швидко та гаряче, — але послухай мене один раз, востаннє, прошу тебе, молю, витягни сина звідти! Ти розумієш, що Нацгвардія вже поруч? Ще трохи часу — і українські війська звільнять місто. Ти подумала, що буде з Іваном? Його або вб’ють на блокпосту, або запроторять на довгі роки за ґрати. Ніякої Новоросії чи ЛНР не буде, є і залишиться надалі єдина і неподільна Україна.