Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 95

Настя зробила ковток кави і почула чоловічі голоси, які долинали з даху сусіднього будинку. Вона повернула голову і побачила на даху готелю «Центральний» кількох бойовиків. Чоловіки вовтузилися, щось там установлюючи. Коли вони зробили свою справу і спустилися по пожежній драбині на балкон п’ятого поверху, Настя обімліла. На її будинок було направлено дуло гранатомета. Чоловіки, помітивши жінку, про щось перемовилися, голосно пореготали, покурили і пішли в приміщення, а Настя не могла відірвати погляд від гранатомета. Їхня квартира була кутовою, один постріл міг легко зруйнувати ріг будинку.

— Щоб вам пусто було! — пробурчала Настя. — Цього ще клопоту бракувало!

Вона ввімкнула комп’ютер і задала пошук, щоб упевнитися, що не помиляється. Справді, бойовики встановили на даху гранатомет. І що робити? Міліції не пожалієшся, влада теж нічого не вдіє. Нещодавно знайома Насті розповіла, як на шосе Будівельників «захисники» на даху дев’ятиповерхівки влаштували вогневу точку. Бойовики затягли туди гранатомет, бо саме той будинок був на околиці міста, поблизу дороги, що веде на Луганськ. Мешканці вийшли гуртом, щоб прогнати їх звідти, але марно. Черга калаша вгору — і люди зрозуміли, що аргументів проти пострілів не знайти. Уже за годину «гості» з Чечні та Дагестану влаштували на даху шабаш: вони пили горілку, реготали і стріляли в повітря. Ввечері у найближчій квартирі продовжили гуляння — якась гнида знайшла для них і випити, і закусити, навіть приїхали на таксі повії. «Що ж, доведеться молитися, щоб гранатомет не вистрілив у цей бік, — подумала Настя. — Нічого змінити не можна».

Упродовж дня вона час від часу виходила на балкон і все поглядала у бік сусіднього будинку, плекаючи надію, що гранатомет приберуть звідти. Але він вороже поглядав на неї, не збираючись покидати своє зручне місце.

Розділ 72

Народилося яскраве сонце, а з ним іще один новий день. Після вчорашньої короткочасної грози дерева, трава, квіти — все напилося свіжості, оновилося, зазеленіло, зраділо, потяглося назустріч сонячним лагідним промінчикам. Здавалося, що в такий світлий день люди повинні забути про зброю, щоби встигнути насолодитися воскресінням нового світлого дня після темної ночі, навколишньою природою і всім тим, що послав їм Господь з небес. Проте в цьому самому залитому сонцем світі, можливо, саме зараз проливається чиясь кров і замість насолоди життям чиясь душа поспішає на зустріч із Богом.

Льоня зітхнув. Не хотілося впускати в душу сум саме такого дня, що народився, аби нагадати людям про те, яке прекрасне життя. Юнак кинув погляд на Геника, який зосереджено вдивлявся в дорогу, хоча за півгодини на ній не було жодної машини. Попри мовчанку друга Льоня помітив у ньому позитивні зміни. Геник трохи заспокоївся, і його впевнена рука на кермі «форда» вже не здригалася в нервовому напруженні. Погляд також спокійний, не такий розгублений, як був зовсім нещодавно. Звичайно, з пам’яті ніколи не викреслити той день, який мало не зламав Геника, але людина так влаштована, що може сховати у надійний схрон неприємні спогади і лише в часи глибоких роздумів діставати їх звідти або при нагоді вони самі зринуть на поверхню, щоб знову нагадати про себе. Зараз потрібно заговорити до Геника, і розмова повинна бути відволікаючою та позитивною. У Льоні був чудовий настрій, і він сам собі всміхнувся.

— Незабаром будемо вдома! — радісно промовив Льоня.

— Не зуроч, — в тон йому відповів друг. — Ти, Льончику, головне — випадково не обмовся, де ми були, — нагадав Геннадій.

— Тю! Дитина, чи що?

— Батьки завжди хочуть знати правду про своїх дітей, але, напевно, не знайдеться таких, які б знали все про своїх нащадків.

— Це точно! — усміхнувся Льоня.

— А ти чому такий сьогодні усміхнений? Чи, бува, не закохався?

— Поринув у мрії. І знаєш, Генику, що мені спало зараз на думку?

— Скажеш — знатиму.

— Коли закінчиться війна, то я одразу одружуся.

— Оце так новина! — засміявся Геннадій. — Закортіло пелюшки прати?

— Які пелюшки? Їх давно замінили памперси. От село!

— Та то я так, образно.

— Заяву подамо в день перемоги, щоб пам’ятати все життя.

— Тобто ти хочеш сказати, що маєш погану пам’ять на дати, тож, аби не розчаровувати дружину, тобі про цей день щороку буде нагадувати свято перемоги?

— Який ти пісний, Генику, як вчорашній борщ, — Льоня кумедно поморщив носа. — Бачиш негатив, а треба вишукувати щось світле, позитивне. Ось будуть у нас діти, потім онуки, які з гордістю будуть розповідати про діда Льоньку, який з бабусею подали заяву в день перемоги.

— Оце і є твій позитив? — усміхнувся Геннадій. — Уявляти, як ти станеш дідом?

Льоня замовк і кинув на друга осудливий погляд.

— Добре, не буду більше, — Геннадій став серйозним. — Вибач, я не хотів тебе образити.

— Від тебе всі мрії розлетілися врізнобіч, — з удаваним невдоволенням сказав Льоня. — Добре. Я тобі прощаю. Так ось я про що. Після війни одружуся.

— Уже на когось поклав око? Визначився? Зупинився на Тані, яка закохана в тебе з першого класу, чи, може, на Марійці?

— Ще не визначився, — не звернувши уваги на іронічні закиди друга, сказав Льоня. — Але одружуся обов’язково з такою, яка смачно готує. Навіщо мені невміла? Моя дівчина, майбутня дружина, повинна вміти такий збацати борщ, щоб на кілометр від нього пахло. Уявляєш, нікуди тебе не тягне, ні на кого не звертаєш уваги, лише поспішаєш додому, летиш на крилах, — сказав юнак замріяно, аж очі прикрив.

— Не зрозумів, — сказав серйозно Геннадій. — Ти до дружини збираєшся летіти чи на запах борщу?

— До борщу також, — відповів Льоня, не посміхнувшись. — Уявляєш, борщ із м’ясом, з молодим червоним бурячком, з квасолею і ще присмачений сальцем. А воно порізане дрібно-дрібненько, а ще до борщику — зелена цибулька. Смакота!

— Сметану забув.

— Точно! З домашньою сметанкою, такою, що ложку в неї встромиш, а вона стоїть, не падає. — Хлопець помовчав, а потім додав: — І вареники з картоплею щоб уміла ліпити, щоб не в магазин бігла за напівфабрикатами, а своїми ручками, з любов’ю кожен вареничок защипнула. І картопля щоб була не наша донбасівська, вирощена на щоденних поливах, від яких дерев’яніє, а така, що розварюється, аж солодка, із Сумщини.

— Де ж ти ту дівчину знайдеш? Хіба що у мріях.

— Після війни знайду. Війна скинула з кожного обличчя маску, оголила душу, показала справжні обличчя. Ось дивись, такий приклад. Я знаходжу до всіх цих подій на сході дівчину. Звідки б я дізнався, що приховано за її милим лицем? Можливо, вона б стала зрадницею і варила ті самі смачні обіди на блокпостах терористів, поки мене нема. Ні, мені така не потрібна! І пасивна, якій усе байдуже, також мені не підходить, — розмірковував Льоня. Геннадій ховав усмішку від друга. Такий дорослий, розумний, великий, а виявляється, в душі романтик і мрійник. — Я знайду собі справжню українку, патріотку, щоб рідну землю як матір любила. І щоб народила мені… трьох, так, саме трьох діточок: двох дівчаток і одного хлопчика. Як без нього? З ким тоді рибалити? Грати у футбол? Ганяти на велосипеді?

— Ох і далеко ж тебе понесли мрії!

— А чому б і ні? Поки живе людина, вона мріє і будує з мрій своє майбутнє, щоб потім його втілити в життя. Мертві не мріють.

— Давай, братику, мрій далі, — Геннадій поглянув на натхненне обличчя друга і всміхнувся.

— Якщо не будеш підколювати і підсміюватися, то ще в чомусь зізнаюся.

— Валяй!

— Хочу, щоб вона носила вишивану сорочку, — сказав Льоня мрійливо, — білосніжну, з коротким рукавом, а навколо шиї розшито синіми васильками, ніжними такими, як її руки. Уявляєш, я саме таку дівчину бачу останнім часом у снах. Завжди бачу її ззаду. Сидить вона на траві, заплітає косу, рухи плавні, повільні, неквапливі, а сорочка-вишиванка оголила її плече. Я тихенько підходжу ззаду, не можу відірвати погляд від маленької родимки на оголеному плечі, сідаю поруч, торкаюся губами темної цятки, помічаю на шиї хрестик — і замість того, щоб побачити її обличчя, не можу відірвати погляд від того місця, де хрестик і округлі дівочі груди.