Оголений нерв - Талан Світлана. Страница 96

— О, брате! — засміявся Гена. — Бачу, в тебе давно не було жінки! А Марійка що? Дала відкоша?

— Дурень ти, Генику, — ображено сказав Льоня. — Я тобі розповідаю все від щирого серця, а ти…

— Ну вибач мене, дурня без мізків! — Геннадій нахилив голову в бік друга. — Побий мене, таку свиню, побий! Не ображайся, то я невдало пожартував, бо хотів підняти тобі настрій.

— У мене він і так гарний, — зітхнув Льоня і всміхнувся. Ось так завжди! Не вміє він довго сердитися — душа велика, як і сам він, і завжди відкрита назустріч людям. — А ще моя дівчина повинна вміти плести віночки, — продовжив хлопець.

— Які віночки?

— Ті, в які вбираються дівчата, — пояснив Льоня. — Мрію, щоб сиділи ми поруч у високій траві серед моря польових квітів, а вона плела б вінок з ромашок. Зараз не кожна дівчина вміє їх плести, а я уві сні хочу побачити її лице, а не можу, чомусь не виходить.

— Може, то й справді Марійка? — запитав Геннадій. — Як на мене, то вона гарна дівчина.

— Хтозна, — сказав і загадково всміхнувся, — може, й вона.

— Потрібно зупинитися, сховати десь пістолет, — Геннадій повернув замріяного друга в сувору дійсність, — незабаром блокпост сепарів, тож будуть у всі шпарини заглядати.

— Та й до вітру час сходити, — погодився Льоня. — Гальмуй он там, біля мішків.

За сотню метрів «форд» пригальмував і зупинився біля того місця, на яке вказав Льоня. Про колишній блокпост сепаратистів нагадували полишені в безладі поліпропіленові розірвані мішки, з яких сипався пісок, та одна забута розколота бетонна плита з написом червоною фарбою «ЛНР». Друзі вийшли з автівки, розім’яли плечі. Вони спустилися з дороги вниз і по високій траві пішли до посадки, де поміж дерев було кілька кущів терну.

— Не гущавина, але сховати пістолет можна, — зауважив Льоня, — до того ж є орієнтир — бетонна плита, яку сепари навряд чи будуть забирати. Навіщо вона їм розколота?

— Я також так думаю.

Хлопці знайшли затишну місцину серед стовбурців кущів, засунули туди зброю, замотану в целофан.

— Може, треба було прикопати? — запитав Геннадій.

— Навіщо? Який дурень полізе в хащі колючок? Його зовсім не помітно, та й чекати на нас довго не доведеться.

Друзі відійшли на кілька кроків назад, прискіпливо огледіли схованку і залишилися задоволеними — навіть за кілька метрів нічого не було помітно.

— Тепер можна й подзюрити, — сказав Гена, розстібаючи ширіньку. — Дерево чомусь засохло, — він вказав на дерево без листя, яке в німому крику простягло сухе гілля до неба, ніби просячи допомоги.

— Напевно, не перенесло зимові морози.

— Є така книга «Дерева помирають стоячи» [19]. Не читав?

— Ні. А ти? — спитав Льоня.

— І я ні, навіть автора не знаю, але назва твору мене вразила.

— Справді, — погодився Льоня, — я навіть не задумувався над цим. Траву косять — вона лягає на землю і там помирає, зірвані квіти, тварини, навіть люди теж не можуть померти, не впавши на землю, лише дерево може померти стоячи і навіть мертвим стояти. Обов’язково після війни прочитаю цю книгу! Взагалі, є стільки ще непрочитаних цікавих книжок! Потрібно буде скласти графік читання, — розмірковував Льоня, — на всі часу не вистачить, але ж і почитати кортить, тому складу план читання.

— А коли ж ти дружиною та дітьми будеш займатися, як почнеш читати у вільний час?

— Тому й потрібно все спланувати, — відповів Льоня без образи. — Стільки планів! Стільки мрій та бажань!

— Ну ти й мрійник! — похитав головою Геннадій. — Мрії мусять здійснюватися, бо навіщо тоді вони?

— Сьогодні в мами день народження, — зітхнув Льонька, — а я вперше в житті з’явлюся з порожніми руками. Негоже якось.

— Прийдеш і скажеш: «Мамо, ось і я, найкращий твій подаруночок!» — засміявся Геннадій. — Не переймайся, братику! Заскочимо вже в місті у магазин і там придбаємо подарунок для Інги Вікторівни. Я теж хочу їй щось від себе подарувати — перша вчителька буває одна на все життя, а ще й яка вчителька!

— Ти диви! — радісно скрикнув Льоня, побачивши великого білого гриба під деревом. — Оце так красень!

Хлопець присів навпочіпки і спробував обережно зірвати гриб, щоб не пошкодити грибницю.

— Уявляєш собі смак грибного супчику? — Льоня потяг носом повітря, нюхаючи гриб. — Домашній, гаряченький, а ще й з майонезом! Ух, смакота!

— Ти й справді голодний, — усміхнувся Геннадій.

— Як ти гадаєш, вистачить одного грибочка на невелику каструлю супу? — запитав він. Льоня підняв вгору руку з грибом і милувався ним.

— Тебе однією мискою супу не нагодуєш, — пожартував друг. — Мама на свій клопіт вигодувала справжнього велетня, а тепер має інший клопіт — як його прогодувати.

— Ти диви їх тут скільки! — Льоня вказав пальцем. — Ціла родина! А ти казав, що мене не прогодуєш! Супчику можна наварити стільки, що й на тебе, ненажеру, вистачить. Ось тільки рвати шкода з корінцями, бо тоді вже не виростуть на цьому місці.

— Справді, — відповів друг, — прийдеш сюди з дружиною у віночку та вишиванці, а грибів нема. Що тоді робитимеш?

— Генику, принеси мені щось таке, щоб можна було їх акуратно зрізати.

— Ти ж знаєш, що ножі заборонено возити в машині.

— То знайди щось інше.

— Зараз пошукаю, — сказав Геннадій і пішов до автівки.

Геннадій відчинив задні дверцята «форда», підтягнув ближче до себе ящик з інструментами, почав там копирсатися.

— Братику, і пакет захопи! — почув він голос друга. — Їх тут море!

Гена не встиг відповісти, як зненацька пролунав потужний вибух. Останнє, що він відчув, — то був страх і біль у потилиці. Далі — суцільний морок…

Геннадій отямився і зрозумів, що лежить посеред дороги. У голові шуміло, гуло і дзвеніло. Перша думка, яка пронизала крізь біль у розбитій потилиці, змусила його рвучко підвестися. Вибух! Льоня! Де він?! Чому його не видно? Гена побіг до дерева, де востаннє бачив друга, поточився, неслухняні ноги заплуталися в траві, і він упав у кювет.

— Льоню! — крикнув він щодуху, а з горла вирвалося щось хрипке.

Гена знову підвівся і побіг. Там, під деревом, біля вирви від вибуху, лежав закривавлений Льончик. Гена впав біля нього на коліна, долонею поправив його світлого чуба, залитого кров’ю і заляпаного брудом.

— Льончику, ти що? Що з тобою? — говорив, не тямлячи себе. — Як так?..

— Розтяжка… Вибач, не помітив, — тихо, трохи хрипко промовив Льоня.

— Дрібниці, головне, що ти живий, — підбадьорив Гена, і аж тоді помітив розірвані вибухом груди та живіт, де були скривавлені нутрощі. Геннадій завмер, оціпенів: Льоня важко дихав і нутрощі ворушилися, мов живі. На мить жах скував все тіло, але Гена зміг перевести погляд на обличчя друга і навіть видавити крізь сльози усмішку. — Лугандія! — сказав він, що означало: «Все буде добре».

Їхні погляди зустрілися, і Гена побачив в очах Льоні страшенний біль і благання про допомогу.

— Зараз! Зараз, братику, — задихаючись, говорив Гена, — я відвезу тебе до лікарні, і все буде добре.

— Ні, — похитав головою хлопець. З його рота просочилася тоненька темна цівка крові і потекла рівчачком по щоці. — Грибок… мамі… передай…

Льоня відвів очі від друга — і його синьоокий погляд завмер десь у безодні неба. Тіло востаннє здригнулося й обм’якло.

— Льоню! Ні! Ні! Ні!

Гена труснув друга за плечі, але Льоня не ворухнувся — його погляд був десь там, на небесах, куди відлітала його душа. Геннадій остаточно усвідомив, що сталося незворотне. Він упав на скривавлені груди друга, де на білій футболці все ще розросталася червона пляма.

— Пробач мені, братику! — риданням вирвалося з душі. — Пробач!

Тепле тіло, свіжа кров, відкритий, але мертвий погляд — щойно ще одне життя відібрала смерть. Жорстока, несправедлива, ненажерлива смерть! Ніби їй мало жертв. Вона забрала разом з Льончиком його мрії. Він ніколи не поцілує родимку на плечі коханої дівчини, не матиме дітей, не прочитає жодної книжки. Він не зможе скуштувати ані борщу, ані вареничків із картоплею. Ні з якою: ані з донбаською, ані з сумською. Льончик ніколи не прийде на допомогу саме тоді, коли вона потрібна, не всміхнеться своєю доброю щирою усмішкою і не скаже «Лугандія!», що означає: «Дрібниці! Все буде добре!»