Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 34

- Дитино моя, хлопчику мій! - з невимовною ніжністю вигукнув Гленарван.

Гленарван і Роберт, скочивши з коней, кинулись в обійми один одного. По тому настала черга патагонця пригорнути до своїх грудей мужнього сина капітана Гранта.

- Він живий! Він живий! - без кінця повторював Гленарван.

- Так, - сказав Роберт, - завдяки Тауці!

Талькав не очікував цих щирих слів, щоб подякувати своїй улюблениці - він розмовляв з нею, цілував її, неначе в жилах шляхетної Тауки струміла справжня людська кров.

По тому, повернувшись до Паганеля, Талькав показав йому на Роберта.

- Сміливець! - сказав він і додав, уживши індіянську метафору, що означає хоробрість: - Його остроги не тремтіли.

А Гленарван, обійнявши Роберта, питав його:

- Скажи мені, сину мій, чому ти не полишив Талькавові чи мені зробити цю останню спробу врятувати тебе?

- Сер, - відповів Роберт голосом, що забринів почуттям палкої вдячності, - хіба була не моя черга офірувати собою? Талькав уже раз врятував мені життя! А ви... ви врятуєте мого батька!

Розділ XX

АРГЕНТИНСЬКІ РІВНИНИ

Коли минули перші бурхливі радощі побачення, Паганель, Остін, Вільсон, Мюльреді, тобто всі, хто залишався у загоні географа, за винятком хіба що майора, відчули, що вони вмирають від спраги. На превелике щастя, Гуаміні струміла неподалік. Вирушили негайно, і о сьомій годині ранку маленький загін прибув до рамади. Досить було глянути на вовчі трупи навколо неї, щоб уявити, який шалений був нічний наступ, яка стійка оборона. Мандрівники, напившись удосталь, заходились коло розкішного сніданку. Філе з нанду було визнано за чудове, а тату, спечений у власному панцирі, - за найвишуканішу страву.

- Смакувати все це помірковано було б невдячністю щодо провидіння, - виголосив Паганель. - Уминайте до невпоїду!

І він сам наївся досхочу, але йому анітрохи не завадило, дякуючи свіжій воді з Гуаміні; на думку географа, вона надзвичайно сприяла травленню.

О десятій годині ранку Гленарван, аби не повторювати помилки Ганнібала, що надмірно затримався в Капуї, подав знак вирушати. Набрали повні бурдюки води, посідали на коней і поїхали. Коні, добре підживившись, повеселішали і майже весь час бігли легким скоком. Місцевість стала більш родюча, але й досі залишалася відлюдна.

Два наступних дні минули без жодних пригод, і ввечері вже призвичаєні до довгих перегонів мандрівники досягли східної межі пампи й стали табором на кордоні провінції Буенос-Айрес. Загін покинув бухту Талькауано 14 жовтня, отже, за двадцять два дні він здолав чотириста п’ятдесят миль, тобто дві третини шляху.

Наступного ранку перейшли умовну лінію, що відмежовувала аргентинську рівнину від пампи. Саме тут Талькав сподівався зустріти касиків, в чиїх руках перебувають, як він був певен, Гаррі Грант і двоє його товаришів.

Серед чотирнадцяти провінцій, що входять до складу Аргентинської Республіки, Буенос-Айрес найбільша й заселена найгустіше. На півдні, між шістдесят четвертим і шістдесят п’ятим градусом, вона межує з індіанськими землями. Ґрунти тут навдивовижу родючі, а підсоння надзвичайно корисне для здоров’я. Поросла злаковими й бобовими кущовими рослинами, ця майже бездоганно гладесенька рівнина стелеться аж до підніжжя гірських хребтів Танділь і Тапалькем.

Відтоді як вони покинули береги Гуамші, мандрівники з задоволенням помітили - повітря набагато посвіжішало. Завдяки дужим холодним вітрам з Патагонії пересічна температура тут не сягала вдень вище 17 градусів. Коні й люди, що знемоглися від спеки й посухи, дихали тепер на повні груди. Вони їхали бадьоро й впевнено. Але, всупереч передбаченням Талькава, країна здавалась безлюдною, або, точніше, вилюднілою.

Шлях мандрівників на схід часто пролягав уздовж невеличких лагун з прісною або з солонуватою водою. У прибережних чагарниках стрибали корольки, весело щебетали жайворонки й тангари - гідні суперники колібрі за барвистим блискучим пір’ячком. Гарнесенькі пташки безтурботно тріпотіли крильцями й зовсім не стереглись шпаків, цих пташиних військових, що повагом проходжувались узбіччями дороги, хизуючись своїми еполетами й червоним пір’ям на грудях. В колючих чагарях погойдувалось, наче креольський гамак, рухливе гніздо птаха “анубіс”, а берегом озера, розгортаючи назустріч вітрові крила вогняного кольору, симетричними табунцями походжали чудесні фламінго. Мандрівники запримітили їхні гнізда, майже десять цалів заввишки, що мали форму зрізаних конусів і, згромаджені сотнями одне біля одного, утворювали наче маленьке місто. Наближення людей не сполохало фламінго, і це, як виявилось, зовсім не влаштовувало вченого Паганеля.

- Вже давненько мені кортить подивитися, як літають фламінго, - мовив він до майора.

- От і добре, - озвався майор.

- Отже, раз випала нагода, я її використаю.

- Використайте, Паганелю.

- Ходімо зі мною, майоре. Йди й ти, Роберте. Будете за свідків.

Усі поїхали далі, а Паганель з майором і Робертом звернули вбік і попрямували до зграї фламінго.

Наблизившись на відстань рушничного пострілу, Паганель пальнув у повітря, бо не мав на думці марно проливати пташину кров; всі фламінго знялись заразом, і географ уважно стежив крізь окуляри за їхнім летом.

- Ну що, - мовив він до майора, - запримітили ви, як вони літають?

- Авжеж, - відповів Мак-Наббс. - Треба бути сліпим, щоб не побачити.

- Як на вашу думку, фламінго, коли летять, скидаються на оперену стрілу?

- Анітрохи.

- Зовсім не схоже, - додав і Роберт.

- Я був певен цього, - задоволено мовив Паганель. - Проте мій земляк, славнозвісний Шатобріан, таки зробив це сумнівне порівняння! Май на увазі, Роберте, порівняння - найнебезпечніша риторична фігура. Намагайся їх уникати все своє життя і вживай лише в крайніх випадках.

- Отож ви задоволені з вашого досліду? - спитав майор.

- Я у захваті.

- І я теж. Але підженемо наших коней, через вашого славетного Шатобріана ми відстали на цілу милю.

Коли вони наздогнали своїх товаришів, Паганель побачив, що Гленарван жваво розмовляє з індіанцем, котрий, проте, начебто погано його розуміє. Талькав часто зупинявся, щоб оглянути обрій, і щоразу на його обличчі відбивалось щире здивування. Гленарван, не маючи поруч свого звичайного тлумача, намагався сам розпитати індіянина, але марно. Щойно запримітивши географа, він гукнув до нього здалеку:

- Швидше їдьте до нас, друже Паганелю! Ми тут із Талькавом ніяк не порозуміємося!

Паганель поговорив кілька хвилин з патагонцем і повернувся до Гленарвана.

- Талькава дивує обставина, справді досить чудна, - мовив він.

- Яка саме?

- Те, що ми досі ніде не бачимо ані індіанців, ані їхніх слідів. Бо звичайно рівнину безперестанку борознять цілі загони, які переганяють вкрадену в естапсіях худобу або прямують до Кордільер, щоб продати там килими місцевого виробу чи шкіряні батоги.

- Як же Талькав пояснює відсутність індіанців?

- Він не знає що й думати і лише дивується.

- Але яких індіанців він сподівався тут зустріти?

- Саме тих, у чиїх руках перебували полонені європейці; індіанців, які підвладні касикам Кальфоукоура, Катрієля або Янчетруса.

- Що це за люди?

- Ватажки племен, котрі були всемогутні якихось тридцять років тому, поки їх не відкинули по той бік гір. Відтоді вони скорились, в тій мірі, в якій взагалі може скоритись індіанець, і кочують пампою так само, як і по землях провінції Буенос-Айрес. І я теж дивуюсь, не зустрічаючи їхніх слідів у краї, де вони звичайно грабують.

- То що ж нам робити? - запитав Гленарван.

- Зараз дізнаємось, - відповів Паганель.

Він поговорив з Талькавом і сказав:

- Ось його порада, що видається мені справді розумною: треба їхати далі наміченим шляхом на схід аж до форту Незалежний - він лежить на нашій дорозі, і там якщо ми не зберемо відомостей про капітана Гранта, то дізнаємось принаймні, чому з аргентинських рівнин зникли індіанці.