Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 36

Розповівши про все це, Паганель додав, що в селищі вони неодмінно здобудуть усі потрібні їм відомості, до того ж у форті завжди стоїть загін національного війська. Гленарван дав розпорядження відвести коней до стайні “фонди”, тобто заїзду, зовні досить пристойного. По тому Паганель, майор, Роберт і Гленарван, в супроводі Талькава, попрямували до форту Незалежний. Невдовзі вони опинились перед брамою, котру вельми недбало пильнував вартовий-аргентинець. Він пустив мандрівників, нічого в них не питаючи, що свідчило або про надмірну безтурботність, або про переконання в відсутності найменшої небезпеки.

На плацу декілька солдатів робили військові вправи. Найстарший поміж них мав років двадцять, найменший - ледве сім. Правду кажучи, це була дванадцятка дітей та юнаків, що досить спритно фехтували. Усі були вбрані в смугасті сорочки, підперезані шкіряним ремінцем; штанів, ні довгих, ані коротких, ані куценьких шотландських спідничок не було й знати. А втім, тепла погода дозволяла певну легковажність одягу. Паганель одразу ж похвалив уряд, що не витрачає марно коштів на різні басамани. Кожен із хлопців мав рушницю й шаблю, але рушниця видавалась для них завелика, а шабля задовга. Всі - смагляві й подібні один до одного, так само й до капрала, який їх навчав. Показувалось, і це виявилось насправді, що то дванадцятеро братів, котрі шикувалися під командою тринадцятого.

Паганель не здивувався. Він пам’ятав статистику цього краю й знав, що пересічна кількість дітей у місцевій родині звичайно доходить до дев’яти або й вище. Вельми здивувався він з іншого - із того, що маленькі солдати робили вправи на французький штиб і достоту виконали дванадцять головних засобів набивання рушниці за французькою системою. До того ж капрал частенько давав команду рідною мовою географа.

- Оце дивина, - мовив Паганель.

Але Гленарван добувся до форту Незалежний не задля того, щоб роздивлятися на хлопчиськів, котрі навчаються військових вправ, а до їхньої національності було йому байдуже й поготів. Отож він не дав Паганелеві вдосталь надивуватися й попросив його викликати коменданта гарнізону. Паганель переказав це прохання капралові, і один з аргентинських солдатів попростував до невеличкого домка, що правив за казарму.

Незабаром з’явився комендант власною персоною. Це був кремезний чолов’яга років п’ятдесяти; він мав військову поставу, жорсткі вуса, випнуті вилиці, шпакувату чуприну й владний погляд - принаймні таким він видався крізь хмари тютюнового диму, що вилітали з його коротенької люльки. Його хода й виправка нагадала Паганелеві колишніх французьких підофіцерів.

Талькав одрекомендував комендантові Гленарвана і його супутників. Поки він говорив, комендант утупився таким цікавим поглядом у Паганеля, що це могло б збентежити кожного. Не розуміючи, чого хоче від нього старий служака, вчений тільки-но зібрався про це спитати, як той раптом без жодних церемоній схопив його за руку й радісно спитав рідною мовою географа:

- Ви француз?

- Так, француз! - відповів Паганель.

- О! Дуже радий! Дорогий гість! Ласкаво прошу! Я теж француз! - говорив комендант, щосили тиснучи Паганелеві руку.

- Це - ваш друг? - спитав майор.

- Авжеж! - відповів географ і додав, запишавшись трохи: - Я маю друзів у всіх п’яти частинах світу.

І вивільнивши не без зусилля руку з живих лещат, що загрожували її розтрощити, Паганель розпочав з комендантом довгу розмову. Гленарванові дуже хотілось втрутитись і вкинути слівце про їхню справу, але комендант розповідав свою власну історію і не був схильний зупинятися на півдорозі. Очевидно, цей славний чолов’яга давненько вжо покинув Францію і майже забув рідну мову, коли не окремі слова, то принаймні мовні звороти. Він говорив приблизно так, як говорять негри в французьких колоніях.

Комендант форту Незалежний, як незабаром виявилось, був сержант французької армії і давній товариш Паршапа. Відтоді як засновано форт Незалежний, він його не залишав, а нині за згодою аргентинського уряду став тут комендантом. Родом він був баск і звався Мануель Іфарагер - тобто мало не іспанець. Проживши рік у тутешніх краях, Мануель набув прав громадянства, вступив до аргентинської армії й одружився з індіянкою, що невдовзі подарувала йому двох близнят. Певна річ, це були хлопчики, бо гідна сержантова подруга ніколи не дозволила б собі подарувати йому дочок. Мануель не уявляв собі іншої професії, окрім військової, і сподівався з часом і з божою поміччю презентувати республіці цілу чоту юних солдатів.

- Ви ж бачили? - вигукнув він. - Які вояки! Козир-хлопці! Хосе! Хуан! Мігель! Пепе! Пепе лише сім років, а він уже вміє набити рушницю!

Пепе, почувши, що його хвалять, виструнчився й дуже мило віддав честь зброєю.

- Він далеко сягне! - додав сержант. - Прийде час, з нього буде полковник або командир бригади!

Комендант Мануель так захопився, що неможливо було з ним сперечатися ані з приводу переваги військового фаху над іншими, ані щодо майбутнього, яке він готував своєму войовничому нащадкові. Він був щасливий, а за словами Гете, “все, що дає нам щастя, не є ілюзія”.

Сержантова розповідь тривала вже понад чверть години. Талькав вельми дивувався з цього - він не розумів, як може така сила слів вилітати з одної горлянки. Ніхто не зупиняв коменданта, а що кожний сержант, навіть сержант французький, мусить-таки колись замовкнути, замовк урешті й Мануель, не забувши, проте, запросити своїх відвідувачів завітати до його домівки. Всі мовчки скорились неминучості відрекомендуватись пані Іфарагер, котра видалась їм “милою особою”, якщо цей вислів Старого Світу можна застосувати до індіанки.

Тільки тоді, коли всі сержантові бажання було виконано, він запитав своїх гостей, чим він зобов’язаний честі їхніх відвідин. Настала слушна хвилина розпитатися про все, що цікавило мандрівників. Паганель узяв слово й розповів французькою мовою про їхню подорож через пампу, поцікавившись наприкінці, чому індіанці покинули цей край.

- Еге... нікого, - відповів сержант, знизавши плечима. - Справді, немає нікого... Ми всі сидимо склавши руки... нічого не поробиш!

- Але ж чому?

- Війна.

- Війна?

- Так! Громадянська війна...

- Громадянська війна? - повторив Паганель, що мимоволі сам почав говорити ламаною мовою.

- Так, війна між Парагваєм і Буенос-Айресом.

- Ну й що?

- А те, що індіанці всі подалися на північ, услід за тиловими частинами генерала Флореса.

- А де ж касики?

- І касики з ними.

- Он як! А Катрієль?

- Катрієля немає.

- А Кальфоукоура?

- І Кальфоукоура!

- А Янчетрус?

- Зник і Янчетрус!

Розмову було переказано Талькавові, котрий схвально кивнув головою. Очевидно, патагонець не знав або забув про цю війну, яка призвела пізніше до втручання Бразілії і винищила силу людей в обох таборах. Отож сержант цілком слушно пояснював знелюднення пампи громадянською війною, що розгорілася на півночі аргентинських провінцій.

Але ця подія перевернула шкереберть усі Гленарванові плани. Справді, коли Гаррі Грант був у полоні в касиків, то і йому теж довелося йти разом із ними аж до північних кордонів. А тоді - де і як його шукати? Чи слід починати знову небезпечні й напевно марні розшуки на півночі пампи?

Треба було гарненько обміркувати це важливе питання.

Однак досі ще не довідались про найголовніше - і майор, поки його друзі мовчки перезиралися, спитав Мануеля, чи не чув він про європейців, що потрапили в полон до касиків?

Сержант поміркував якийсь час, наче щось пригадуючи.

- Так, чував, - відповів він нарешті.

- О! - скрикнув Гленарван; в його серці знов спалахнула надія.

Він, Паганель, Мак-Наббс і Роберт оточили сержанта.

- Кажіть же! Кажіть! - вимагали вони, пасучи його очима.

- Кілька років тому, - почав Мануель, - так, правильно... полонені європейці... але ніколи не бачив.

- Кілька років тому? - здивувався Глепарван. - Ні, ви помиляєтесь. Ми точно знаємо, коли сталася катастрофа. “Британія” загинула в червні 1862 року. Отже, ще немає і двох років.