Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 38

- Ну, що? - спитав Роберт.

- Оце так чудасія, - сказав Паганель і повернувся до індіянина, прагнучи почути розгадку.

- Роги стирчась на поверхні, але бики залишаються в землі, - сказав Талькав.

- Як?! - вигукнув Паганель. - В цьому болоті загрузла ціла череда?

- Еге ж, - ствердив патагонець.

Справді, сотні биків знайшли собі тут смерть: хисткий ґрунт осів під їхньою вагою, вони загрузли й задихнулись у неосяжній трясовині. Таке вряди-годи трапляється в аргентинських рівнинах, і цим попередженням не слід було нехтувати. Загін обминув велетенську гекатомбу [46], що задовольнила б і найвимогливіших стародавніх богів, і за годину рогове поле залишилось на дві милі позаду.

Талькава, видимо, щось непокоїло, якесь незвичне явище, котре він спостерігав на рівнині. Він часто зупинявся і підводився на стременах. Височенний зріст дозволяв індіянинові осягнути поглядом увесь широкий обрій; але, не зауваживши нічого, що могло б йому дати пояснення, він їхав далі. За якусь милю він знову ставав, збочував з рівного шляху і віддалявся на кілька миль то на північ, то на південь, а повернувшись, їхав далі на чолі загону, ані слова не зронивши про свої сподівання чи про свої побоювання. Стривожений Гленарван попросив географа спитати індіанця, що його турбує.

Паганель зараз же звернувся до Талькава. Той відповів, що його дивує надзвичайна насиченість землі водою. Відтоді як він водить людей пампою, ще ніколи не бачив такого вологого ґрунту. За його пам’яті, навіть коли наставала пора великих дощів, аргентинською рівниною завжди можна було проїхати.

- Але відкіля ж узялась ця вода? - спитав Паганель.

- Не знаю, - відповів Талькав. - Якби-то я знав!

- А хіба так не буває, щоб після дощів вода в гірських річках піднялася й вийшла з берегів?

- Буває інколи.

- Може, так сталося й тепер? - Може бути!

Паганель мусив задовольнитися цією непевною відповіддю й переказав усю розмову Гленарванові.

- Що ж він радить? - спитав Гленарван.

- А що його робити? - звернувся Паганель до Талькава.

- Їхати якомога швидше, - відповів той.

Цю пораду легше було дати, ніж виконати. Коні, йдучи по хибкій землі, що тікала їм з-під ніг, дуже швидко приставали, а рівнина чимдуж понижувалась і вже скидалася на величезну улоговину, котру навальна вода могла блискавично затопити. Отож треба було не гаючи ані хвилини проминути низину, поки повінь не перетворила її на суцільне озеро.

Гнали щосили. Та виявилося, що тої води, котра хлюпала під ногами коней, було ще замало. Близько другої години небесні безодні розкрились, і потоки тропічної зливи ринули на землю. Ось де трапилась найліпша нагода показати себе філософом! Ніяк і ніде було сховатися від цієї повені, залишалось єдине - зносити її стоїчно. Пончо наскрізь промокли; на них збігала вода з капелюхів, наче з дахів, що їхні ринви переповнено вщерть, а торочки на сідлах, здавалось, зроблено з дощових цівок. Вершники, геть заляпані гряззю, яка снопами бризок вихлюпувалась з-під кінських нопит за кожним кроком, просувались під подвійною зливою - із землі і з неба.

Мокрі як хлющ, задубілі від холоду, до краю змучені, мандрівники дістались увечері до якогось жалюгідного ранчо. Воно могло правити за притулок лише вельми невибагливим людям і хіба що у великій скруті. Але Гленарванові і його друзям не було з чого вибирати. Отож вони забрались в цю обшарпану хижку, яку знехтував би й найубогіший індіанець. З сухої трави насилу розвели нужденне багаття, що давало більше диму, аніж тепла. За стінами ранчо шаленіла злива, й великі краплини дощу просочувались крізь трухляву солом’яну стріху. Двадцять разів вода загрожувала залити вогонь, і двадцять разів Мюльреді й Вільсон мужньо його виборювали.

Убога вечеря минула сумно. Нікому не хотілося їсти. Лише майор віддав честь підмоклим харчам і попоїв як слід, незважаючи ні на що. Незворушному Мак-Наббсові було байдуже до будь-яких злигоднів. Паганель, як справжній француз, намагався жартувати, але нікого не спромігся розважити.

- Либонь, мої жарти підмочені, - мовив учений, - вони дають осічку.

Очевидно, найкраще, що можна було їм зробити, це полягати спати; кожний прагнув хоч ненадовго забути ві сні свою втому. Буря не вщухала: стіни ранчо тріщали й хилилися під дужими Поривами вітру, раз у раз загрожуючи завалитись. Бідолашні коні, віддані на поталу негоді, жалібно іржали, та й їхнім господарям було ненабагато краще в злиденній хижці. Однак сон помалу здолав потомлених мандрівників. Роберт перший склепив повіки, притулившись головою до Гленарванового плеча, а невдовзі, бережені богом, поснули всі гості ранчо.

Мабуть, з бога був непоганий вартовий, бо ніч минула спокійно. Мандрівників збудила Таука - невсипуща, як завжди, вона іржала за стінами ранчо й била в них дужим копитом. Господар її мовчав, то гасло до від’їзду давала Таука. Мандрівники вже багато чим їй завдячували, тому скорились цьому наказові й негайно рушили в дорогу. Злива стишилась, але сукався дрібний дощ, і кругом стояла вода, бо глинистий ґрунт не всичував усіх калюж, баюрищ та ставків, що вийшли з берегів і злились у величезні “банадос”, глибокі й підступні. Роздивившись на мапі, Паганель вирішив, що річки Ріо-Гранде й Ріо-Віварата, котрі звичайно вбирають в себе всі води цієї,рівнини, з’єднались і створили спільне русло завширшки кілька миль. І він мав слушність.

Треба було мчати щодуху. Людям загрожувала страшна небезпека. Якщо вода прибуватиме, де шукати захистку? До самого обрію, скільки сягало око, - жодної височини, а вода заллє цю пласку рівнину, напевно, дуже швидко.

Коней гнали учвал. Таука скакала попереду і, більш ніж будь-які амфібії з могутніми плавцями, заслуговувала назви морського коня, так-бо вільно почувала себе у воді, немов то була її рідна стихія.

Раптом, близько десятої години ранку, Таука почала виявляти ознаки надзвичайної тривоги. Раз у раз вона оберталась на широкі рівнини, що лежали на півдні, протяжливо іржала, спиналася рвучко й з силою втягувала ніздрями повітря. Талькав насилу її стримував. Він так міцно затягнув вудила, що піна біля рота Тауки закривавилась, Проте гарячий кінь не вгавав. Хазяїн відчував, що Таука, якби дати їй волю, помчала б на північ наче вітер.

- Що сталось Тауці? - спитав Паганель. - Чи не вчепились, бува, в неї ненажерливі аргентинські п’явиці?

- Ні, - відказав індіанець.

- То, може, вона чогось злякалась?

- Так, вона почула небезпеку.

- Яку?

- Не знаю.

Та коли око ще не помічало небезпеки, котру відчула Таука, то вухо вже могло її вловити. Звіддаля, з-за обрію, долинало глухе рокотання, схоже на шум морського припливу. Дув вітер, поривчастий, вологий, насичений дрібним водяним пилом. Тікаючи від якогось незрозумілого їм явища, швидко летіли кудить птахи. Коні, що їм вода сягала колін, вже відчували перші поштовхи течії. Раптом почувся невимовний шум, і за півмилі на південь від загону показалася величезна череда. Оскаженілі тварини мукали, мекали, іржали і, в страшному безладі, перекидаючи одна одну й знову підводячись, шалено бігли вперед. Їх ледве можна було розгледіти крізь хмари бризок, що вони збивали, біжачи. Напевно, й сто величезних китів не спромоглись би дужче збаламутити океанську поверхню.

- Anda! Anda! [47] - гримним голосом закричав Талькав.

- Що сталося? - спитав Паганель.

- Вода! Вода! - І Талькав, стиснувши острогами коня, помчав щодуху на північ.

- Повінь! - вигукнув Паганель й кинувся разом з усіма вслід за Таукою.

Та й був уже час. З півдня, миль за п’ять, насувався величезний водяний вал, що обертав рівнину на океан. Високі трави зникали під водою, неначе скошені. Мімозові кущі, вирвані з корінням стрімкою течією, тепер пливли світ за очі, немов рухомі острівці. Вода прибувала могутнім суцільним потоком, розливаючись навкруг неозорою пеленою. Очевидно, повінь зруйнувала всі перемички між найбільшими ріками пампи, Колорадо на півночі в Ріо-Негро на півдні, й вони злилися докупи, утворивши єдине спільне русло.