АТО. Історії зі Сходу на Захід - Сурженко Маргарита. Страница 10

Наприклад, одного разу моя сусідка Надія Анатоліївна обмовилася, що йде в похід у гори. Господарі дозволяли жити в їхній садибі лише два тижні, і її термін перебування там добіг кінця. Вона вирішила перед від’їздом вирушити в гори. І я, натхненна її прикладом, напросилася разом з нею. Нас назбиралося семеро людей. Два біженці, чотири студенти-мандрівники й наш провідник - місцевий коваль. Так от, той похід і був справжнім життя.

Я просто помирала. Мені на плечі вчепили такого важкого рюкзака, який тягнув мене назад. Потім змилостивились і вчепили трохи меншого. Але від його ваги я все одно помирала. Коли ми лізли на гору, було дуже спекотно. Так не пітніють у жодній лазні, як я пітніла з тим рюкзаком на тій горі. А коли ми ввечері розбили наметове містечко, почався дощ. Було дуже холодно! Я забула взяти із собою шкарпетки. Надія Анатоліївна віддала мені одну свою. Це було так мило. Але вона зігріла мене лише духовно. Відкрити консерви й згущене молоко ми не могли, бо загубився консервний ніж. їли хліб і помідори. У палатці сиділи так щільно один до одного, що, якби Надія Анатоліївна була чоловіком, я була б уже вагітною.

Та невдовзі дощ закінчився. Ми пішли шукати гілки. Лякали один одного чупакаброю. Лише рік тому це створіння було хітом «1+1». А тепер там говорять лише про війну. Чупакабра на пенсії. З гілок довго не вдавалося розпалити вогонь, адже все було занадто мокрим. А потім вдалося. Ще й консервний ніж знайшовся. Диво! Ми відкрили консерви, запекли картоплю, а потім наїлись згущеного молока. Вогонь зігрівав мене до мурашок по шкірі. Яскраво світили зорі в небі. У містах вони зовсім не такі. Було так гарно, так романтично, так зворушливо. А в палатці тієї ночі я спала так солодко, як ще ніколи й ніде.

А знаєте, що ще було справжнім? Коли Тарас і Христина вчили мене кататися на велосипеді. Я не вміла цього робити. Але ніколи не пізно навчитися, правда? Спочатку я вчилася на дитячому. Потім пересіла на справжній, гірський. І одного разу мій суворий тренер Тарас дозволив мені їхати з ним по гриби. їхати треба було дуже далеко. На шляху повинен бути різкий спуск і підйом, а також стежка над річкою. Але я сказала, що вже готова до такого подвигу. Потім сто разів пошкодувала. Моє волосся ледь не посивіло, коли я котилася на ровері вниз із гори й не могла знайти гальма. А потім над гірською рікою почало обвалюватися каміння. У лісі ми не знайшли жодного гриба. Проте Тарас почав робити мені недвозначні компліменти.

– А ти знаєш, що я дуже люблю білявок? – сказав Тарас і скривився.

Потім я зрозуміла, що він намагався зробити спокусливий вираз обличчя. Але вийшло переконати мене в тому, що його зараз знудить.

– Тепер знаю.

– Вони дуже сексуальні. І ти теж дуже гарна.

– Дякую. Слухай, а з чого ти взяв, що зараз мають бути гриби?

– Гриби. А ти любиш гриби? У мене є один грибок.

І тут до контуженої біженки, тобто до мене, дійшло, що він фліртує. Чи то намагається мене вкласти під ялинкою. Мені стало з того так весело, і я так голосно засміялася, що хлопець перелякався. Певно, подумав, почалося загострення шизофренії. І саме в цю мить почався дощ. Не просто дощ, а злива століття.

– Скоріше додому. А то велосипед заржавіє.

Заржавіє? Ровер? Ну ок. Ми погнали додому. Точніше, Тарас погнав, я намагалася зрушити з місця. Зробити це було важко, бо в лісі я взагалі не могла розігнатись і сісти, а дорога вела вгору, і на ній був пісок. Я котила велосипед, поки не почалася нормальна дорога. Змокла до нитки. Тарас був дуже далеко. Тому назад я верталась по пам’яті. Дощ, Карпати, я і велосипед. Це було неймовірно.

А знаєте, що ще було справжнім? Як я доїла корову. Одна бабуся дізналася про те, що я біженка, і покликала надоїти собі молока. Вона, певно, не знала, що в Луганську вулицями не ходять корови. Я боялася підійти до того величезного звірятка. Мені було страшно, що вона вдарить мене своїм хвостом, біля якого літали мухи. Хто ж знає тих гуцульських корів-націоналісток? А коли я наважилася підійти, виявилося, що доїти корову важко. Треба було тягти за її інтимне місце дуже сильно, а молоко текло дуже маленьким струмочком. За п’ять хвилин я, ризикуючи життям, надоїла два грами молока. Тоді бабця посварила мене й сіла до корови сама. Професіоналка видоїла корівку за кілька хвилин.

А потім настав час прощатись і їхати до Івано-Франківська. Два тижні пролетіли, як два дні. А з іншого боку, вражень було на два роки. Я плакала, прощаючись із Христиною, Свєтою й Тарасом. Увімкнула в автобусі сумну пісню, віддалялася від живописних місцин і ревіла так, ніби їду від коханого. Із собою взяла три літри молока і і ще карпатський чай.

– Жіночко, прокидайтеся, Чернівці, – сказав мені якийсь дідусь, і я вийшла з автобуса.

«Які ще Чернівці?» – подумала я. І пішла шукати свій хостел. Напередодні я забронювала ліжко недалеко від івано-франківського вокзалу. Та, зробивши кілька кроків, почала здогадуватися, що вокзал і справді чернівецький. Поглянувши на годинник, – обімліла. В автобусі я заснула на п’ять годин і проспала Івано-Франківськ. Ось так я знайшла ще одне місце, в якому спалося солодше, ніж на шовковому простирадлі в Луганську.

* * *

У Чернівцях я зупинилася в іншому хостелі. Почала активно шукати квартиру для оренди. Намагалася знайти помешкання без ріелторів, щоб зекономити. Але три дні нічого не виходило. Всюди телефоном мені відповідали посередники. Або ж квартири вже були здані. На четвертий мені пощастило. В Інтернеті з’явилося два оголошення від власників однокімнатних квартир. Я швидко подзвонила й домовилася про огляд.

Через годину зайшла на третій поверх гарного старовинного будинку. У ньому були високі стелі й величезні вікна. Неймовірно гарна архітектура змусила серце завмерти. Хоч би ніхто й ніколи не розбомбив цей будинок! Хай уже краще ще раз кинуть бомбу на мою хрущовку, лишень не на цю красу. А ось у квартирі було не дуже затишно. Старі подерті шпалери, розхитані дошки на підлозі, у кухні дірявий лінолеум. Єдина прикраса помешкання – високий красень з чорною щетинкою й грайливою усмішкою. Тобто господар квартири.

– Як вам квартира? – спитав він.

– Чесно? Я не зможу тут жити, – щиро відповіла я.

– Чому?

– Тут так... Брудно... І негарно... Я звикла до комфорту.

– Проте дуже дешево.

«Це так,» – подумала я, а про себе додала, що ще й господар неймовірний супермен. А він, прочитавши мої думки, підлив оливи у вогонь.

– А я тут недалеко живу. Шкода, адже хотілось вас частіше бачити.

– Ну я ще не відмовляюся, - посміхнулась я. – Ще поїду одну квартиру подивлюсь і вам подзвоню, домовилися?

– Домовилися, – сказав суперняша всіх часів і народів.

– А я поки покажу квартиру іншим претендентам.

І ось я іду до іншої квартири,,яка коштує у два рази дорожче від першої. їду й розумію, що страшенно ревную. Зараз мій Данило... тобто суперняша господар, покаже помешкання іншим людям. А раптом якась дівчина не буде тупити так, як я, і відразу погодиться орендувати квартиру? А потім запросить його полагодити кран. Зустріне в еротичній білизні. Зґвалтує. Або підмішає в каву якихось відьомських трав. Він у неї закохається. У них народиться син. З такими ж гарними ямочками. Мої думки перебила жіночка, що відчинила двері квартири. Вона була дужі' гостинною, тільки коли почула про те, що я з Луганська, її трошки пересмикнуло. Навіть не знаю чому.

У квартирі було напрочуд затишно. Не найновіший ремонт, але стильно й без елементів радянщини. Нова побутова техніка, мінімалізм, світлі кольори, хороше освітлення й простір. На кухні меблі з «ІКЕА», гарні чашечки, гарні штори. Як хотілося б готувати їсти на тій кухні! От тільки готувати доведеться лише гречку, адже всю свою майбутню зарплату я буду віддавати на оренду квартири. Я сказала жіночці, що передзвоню, сіла на лавочку іі почала думати. Гарний чоловік чи гарна квартира? І я помчалась до Данила. Не подумайте, що я давно не мала інтимної близькості. Там був не лише гарний Данило, але іі ціна справді низька. Я майже бігла до високого красеня, а подумки благала, щоб квартиру ще не винайняли.