АТО. Історії зі Сходу на Захід - Сурженко Маргарита. Страница 8

Від слів того чоловіка ставало так тепло, що в мене з’являлась усмішка на вустах. Я розуміла, що чим далі їду під Сходу, тим у більшій безпеці перебуваю. Я нарешті відчула тепло на душі й усміхалась. Мені не хотілося зупинятися. Хотілося їхати дорогою цілу вічність. Дивитись у вікно на хмари й поля. Життя – це рух.

* * *

Після обіду я була вже в Києві. Велике місто, у якому всі ніби й посміхались, але варто було заговорити, як я починала розуміти: тут бояться війни; мобілізації чи російських танків; замінованих будинків, провокацій чи терактів.

У Києві я зупинилась у подружки, з якою познайомилась на мітингу в Луганську. Одного дня вона подзвонила мені й попросила допомогти їй розклеїти листівки. Я з радістю погодилася. Пам’ятаю весною відчуття багатьох громадсько активних луганчан. Ми хотіли щось робити, але не знали що. Ми хотіли зібратись і вигнати із СБУ терористів, але боялися. Ми хотіли бути таким ж мужніми, як в Одесі чи Миколаєві. Але нас було критично мало. Єдине, що ми могли робити, – виходити на мітинги, які стали буденною справою. Ми розуміли, що вони є бутафорією. Що на цьому етапі нам потрібні більш рішучі дії. При цьому дій не було. Тому, коли мені запропонували хоч якусь дію, я зраділа. Грошей на друк листівок у нас було небагато. Я здивувалась, що в тої дівчинки звідкись узявся агітаційно-патріотичний матеріал.

– Тільки не смійся, – сказала вона, коли ми зустрілись. Яна витягнула з рюкзака папірці формату А4, які були розмальовані аквареллю:

– Принтера в мене немає. Але є багато ідей. Ось ми із сином і намалювали ці листівки.

Я побачила написи «Ми за мир», «Луганськ – це Україна», «Я люблю своє місто й не хочу війни», «Мені 4 роки, я українець і хочу миру, а не війни» і тому подібне. Уже за годину сірі весняні луганські пейзажі прикрасили жовто-блакитні яскраві малюнки дитини й такі банальні, але істинні написи.

Ми клеїли листівки й боялись, що за це нас хтось посварить. Скаже, що ми бандерівці. Адже прикрашати сірість фарбами було так нетипово для Луганська.

Тепер Яна із сином і чоловіком жила в Києві, у тісній квартирі, зі старими шпалерами, килимом на стіні, старими меблями й рибками-чарками. Але всю ту київську сірість прикрашали малюнки їхнього сина на стінах. На них був зображений дім, родина, котики, собачки й квіти.

Не лякайся нашої квартири, – сказала Яна. – Вона трохи вбита, але знімаємо її за смішною для Києва ціною.

Ми довго спілкувалися з Яною на кухні. Коли ти слухаєш про чужі проблеми, свої завжди здаються меншими. Яна намагалася влаштувати дитину в садок і знайти роботу. Гроші поступово закінчувались, а до зарплати чоловіка було ще далеко.

– Я так сумую за Черрі, – сказав якось син Яни, зайшовши до кухні.

– Хто це? – спитала я.

– Мій хом’ячок. Він зараз захищає нашу квартиру в Луганську.

Від цих слів стало дуже сумно, я теж почала сумувати за Черрі, хоча жодного разу не бачила його. Але згадала своїх родичів з Луганська, які виїхати звідти не могли. Як би хотілося, щоб з ними все було добре! Тієї ночі я спала на старій розкладачці в компанії тарганів. Уранці Яна скачала, що я можу лишатись у неї стільки, скільки захочу, але я збиралася продовжити свою мандрівку. Прогулявшись трохи майданом і Андріївським узвозом, я попрямувала до метро. Доїхавши до станції «Академмістечко», вийшла іі продовжила свою мандрівку.

* * *

Другу машину я ловила хвилин п’ятнадцять. Водій висадив мене на півшляху до Луцька, бо повертав до якогось села. На небі почали збиратися хмари, дув вітер. Я побачила за кілька метрів заправку й пішла туди в пошуках чаю й шоколадного батончика.

Зі мною заговорили далекобійники, яким я розповіла про те, що подорожую автостопом. Вони спитали, чи маю я закордонний паспорт. Бо могла б так і до Польщі доїхати. Я відповіла, що не маю, і згадала слова Олексія Біди – нашого активіста. Він казав, що важко було щось робити в місті, де подорожувати їздять хіба що в Москву на заробітки. Звісно, у мене не було закордонного паспорта, бо була я лише в Росії. Але далекобійникам не розповідала про те, що я з Луганська. Згадувати про це було завжди дуже сумно. Шкода, що два привітні чоловіки їхали в сторону Києва, а не Луцька.

Наступне авто підвезло мене до іншого села. Біля нього почалася смуга невдач. Усі машини проїздили повз. Я стояла цілу годину. У мене навіть кілька разів німіла горизонтально піднята рука. Здавалось, що скоро вона відвалиться, як гілка з дерева.

– Привіт! Ну як ти, мандрувальнице? – сказав мені Денис, подзвонивши по телефону.

– Та ось вже годину ніхто не зупиняється. Певно, у мене погана карма. А може, Всесвіт карає мене за те, що я розважаюся під час війни.

– Ксюшо, дуже тебе прошу, не картай себе. Ти зробила, що могла, але життя продовжується. Усе що ти зараз можеш робити, - це економити гроші й надсилати їх армії, а також молитися за Україну й солдатів. То мені має бути соромно, що я не захищаю твій Луганськ.

Але я точно піду захищати Київ. А ти не втрачай часу дарма. Можливо, завтрашнього дня не залишиться. Що ти забереш із собою на той світ? Пізнавай чудову Україну й молися за неї.

І знову мій друг мав рацію! Я вирішила трохи пройтися трасою. Якщо в мене почалася смуга невдач, то, очевидно, дійти до Луцька можна було швидше, ніж піймати машину. А можливо, я стояла на зачарованому місці, де ніхто не зупиняється. Дорогою побачила вишню. П'ятнадцять хвилин об’їдалася смачною ягодою. Навіть трохи заспокоїлась. А потім знову підійшла до траси й відразу ж зловила авто, яке довезло мене прямісінько до Луцька. Чарівна вишенька подіяла.

* * *

У Луцьку я знайшла кризовий центр, де можна було переночувати. До речі, того ж дня батьки перерахували мені кілька тисяч гривень на картку. Але я половину з тих грошей порозсилала в різні батальйони та на лікування бійцям АТО. У кризовому центрі мені порадили звернутись у міську раду для реєстрації як біженки. Спочатку я відкинула ту ідею. Адже в моїх планах була подорож до Львова, Ужгорода, Чернівців. Та варто було наступного дня прогулятись Луцьком, як я закохалася. Старовинне місто, величезний парк, привітні люди. Плани різко змінилися.

На Заході зовсім по-іншому ставились до переселенців, ніж у Харкові й Києві. Тепліше. Не байдуже.

Мене сама знайшла якась жіночка із центру соціального захисту і вмовила віддати ксерокопію паспорта й стати на облік як переселенка. Я того ж дня заїхала до неї в офіс біля ОРАЦСу. Там вона запропонувала поритись у горах одягу для того, щоб знайти щось собі. Такий собі секондхенд, але безкоштовний. Враховуючи те, що літо видалося холодним, я погодилася. У Луцьку постійно йшли дощі, а в мене була одна сорочка в клітинку з довгим рукавом. Та, порившись у горах одягу, я знайшла собі ідеальні джинси й теплу кофту, кеди й шарф. Жіночка також дала мені номер волонтерів, які могли допомогти з житлом. У кризовому центрі я заснула як убита. Навіть не познайомилася з іншими переселенцями, що ночували на сусідньому ліжку. Я втомилася від пройдених кілометрів і вражень.

Наступного дня до мене подзвонила волонтерка й повідомила про те, що я можу пожити у профілакторії університету, що розміщувався в центі Луцька. І знову я здивувалася гостинності Західної України. У профілакторії я могла жити й харчуватися безкоштовно два тижні. Вирішила, що це ідеальний термін для того, щоб подивитися чарівне місто Луцьк.

У моєму профілакторії жили переважно студенти. Він був дуже схожий на гуртожиток. Чотири роки тому я відмовилася від ідеї їхати в Київ чи Харків на навчання. Найбільше я боялася гуртожитків. Але доля має на нас власні плани. Користуватися спільним душем виявилося не так вже й погано. А засинати під гучну музику навіть приємно, особливо, якщо це «Океан Ельзи».

Я постійно дивувалася гостинності місцевих жителів. Одна бабуся, дізнавшись, що я зі Сходу, покликала мене до себе й сказала, щоб я рвала малину з її кущів і забирала собі. Мені було страшенно незручно. Інша жінка, що працювала у профілакторії у їдальні, принесла мені багато консервації й сала. Також вона постійно насипала мені величезні порції борщу й каші. Я щоразу їла ніби востаннє.